Бойчук Михайло Львович

Біографія

Михайло Львович Бойчук народився у с. Романівна на Тернопільщині. Ще у своему селі почав займатися малюванням. Романівський учитель, помітивши здібності юнака, дав об'яву про нього в газеті, на яку відгукнувся художник Юліан Панькевич. Він допоміг Михайлові переїхати до Львова, де той познайомився з церковним мистецтвом — іконописом та книжковою мініатюрою. Вже тоді Михайло зацікавився візантійськими витоками українського християнського мистецтва. У Львові він починає самостійно працювати, отримує допомогу від Наукового товариства ім. Шевченка і Товариства для розвою руської штуки, а в 1899 р. навчається у Віденській академії мистецтв. Згодом за наполяганням І. Труша він переходить до Харківської академії. У 1906—1907 pp. удосконалює свою майстерність у Мюнхенській академії мистецтв. Велику роль в його житті відіграв митрополит Андрей Шептицький, який фінансував його поїздку до Парижа, відвідував його паризьку майстерню і підтримував матеріально. Від А. Шептицького М. Бойчук перейняв захоплення й розуміння українського церковного малярства. У 1907 р. молодий художник їде на кошти Шептицького до Італії. Перебуваючи у Парижі, М. Бойчук мріє про заснування української школи церковного монументального малярства, яка, відштовхнувшись від візантійського мистецтва, творчо переосмислила б національні традиції іконопису й утворила б свій стиль монументального живопису в оздобленні храмів. У 1910 p. M. Бойчук очолює групу молодих художників, які склали школу "Renovation Byzantine", що мала на меті відродження візантійського мистецтва на українському ґрунті. Того ж року в паризькому Салоні незалежних відбулася виставка митців цієї школи, що мала гучний успіх.

У вересні 1910 p. M. Бойчук повертається до Львова, де починає працювати у заснованому 1905 року Андреем Шептицьким Національному музеї, директором якого був Іларіон Свєнціцький. У музеї М. Бойчук реставрує старі ікони, удосконалює свою майстерність живописця, створює школу ідейних послідовників, яка проіснувала до 1914 p., розписує каплицю Дяківської бурси у Львові, церкву монастиря отців Василіян с Словіта, створює композицію "Тайна вечеря", ікону "Покрова Богородиці", в якій зобразив свого покровителя митрополита А. Шептицького, та написав автопортрет. У 1912—1914 pp. М. Бойчук відвідав Новгород, Ярослав (територія Польщі) та с. Лемеші на Чернігівщині, де працював реставратором. У 1917 р. бере участь у заснуванні Української академії мистецтв, стає професором майстерні монументального живопису. З 1924 р. М. Бойчук — професор Київського художнього інституту. Він заклав основи українського монументального мистецтва, майстри якого об'єдналися в Асоціацію революційних митців України. Серед його послідовників — брат Тимофій Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова. С. Колос, О. Мизі, О. Павленко, О. Бізюков, М. Рокицький, І. Падалка, В. Седляр. У 1919 р. бойчукісти виконали розписи Луцьких казарм у Києві, санаторію ВУЦВК в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935) та ін. 26 листопада 1936 p. M. Бойчук був заарештований НКВД і звинувачений у контрреволюційній фашистській діяльності. Після тривалих допитів "трійка" присудила його без суду до розстрілу. Вирок було виконано в Києві 13 липня 1937 р. Разом з ним загинули його послідовники — художники В. Седляр, І. Падалка, його дружина — художниця Софія Налепинська-Бойчук.

З іменем Михайла Бойчука пов'язане виникнення творчого об'єднання художників-монументалістів, відомих як "бойчукісти". Саме завдяки їм Україна у 20—30-х роках вийшла на широкий обшир світової культури, про що свідчать численні виставки, у яких брали участь послідовники та учні Михайла Бойчука, велика кількість публікацій, присвячена бойчукізму як мистецькому явищу.

Після поразки національно-визвольного руху в Україні і входження її до Радянського Союзу в українській культурі ще певний час тривало піднесення, яке дехто називає періодом культурного відродження. Намагаючись привернути до себе неросійські народи й продемонструвати добровільність цього союзу, більшовицька партія на перших порах надавала республікам певну самостійність у вирішенні економічних та культурних питань. Політика українізації, розвиток національної освіти давали українській культурі широке підґрунтя для розвитку. В той час у мистецтво, літературу прийшло багато нових талантів. Деякі митці були далекі від будь-якої політики, але значна частина належала до різних політичних угруповань, насамперед до боротьбистів та українських комуністів. Зайнята насамперед збереженням своєї гегемонії, комуністична партія в той час ще не підпорядкувала собі культурну діяльність в Україні, а тому дозволяла утворення численних мистецьких об'єднань, які шукали шляхи створення нової української культури. Оскільки не збулися їхні сподівання на самостійну державу, то багато хто з письменників, художників, артистів почав убачати в розвитку культури своєрідний спосіб вираження національної ідентичності. Перед митцями постали проблеми пошуку нових шляхів розвитку української культури, нових взірців та орієнтирів, на яких вони мали будувати як свою творчість, так і всю українську культуру.

В образотворчому мистецтві, насамперед у живописі, нові пошуки пов'язувалися переважно з монументальним мистецтвом, яке бурхливо розвивалося у зв'язку з великим промисловим і житловим будівництвом, що почалося після років розрухи та громадянської війни. Художники мріяли про світлі нові будівлі, прикрашені грандіозними фресками та мозаїками, творами декоративно-ужиткового мистецтва. Вони вбачали у спорудах нового часу органічний синтез мистецтва з архітектурними формами, який творив би естетичне середовище життя трудівника нової України.

Творча програма Михайла Бойчука полягала у послідовному вивченні й використанні візантійського та давньоукраїнського церковного монументального малярства, мистецтва італійського Проторенесансу, української книжкової гравюри та народної картини. Пройшовши тернистий шлях науки у Віденській, Краківській академіях, тривалий час перебуваючи в Парижі серед розмаїття течій, напрямів і стилів, що вирували у столиці європейського культурного життя початку XX ст., Михайло Бойчук прагнув витворити новий монументальний стиль, в якому б органічно поєднувалися ці засади. У своїх лекціях студентам Київського художнього інституту в 1922 р. він так висловив свою орієнтацію та мистецьке кредо: "Хоча померли старі майстри, але живе їхнє вічно молоде мистецтво, і помиляється той художник, котрий розглядає творчість минулого як археологію. Довершений твір мистецтва не археологія, а вічно жива правда".

Концепція Михайла Бойчука йшла врозріз з утверджуваною тоді офіційною "пролеткультівщиною", яка заперечувала досягнення старих майстрів у будівництві нової "пролетарської культури". М. Бойчук як професор і відомий вже у той час художник європейського рівня, що виставлявся в Парижі, утверджував необхідність для молодих художників вивчати усталені закони пластичного мистецтва, втілені у старовинних зразках, і непохитно дотримуватися їх у творчості, водночас наповнюючи свої твори новим змістом.

До найвизначніших творів українського монументального мистецтва 20 — початку 30-х років XX ст. належать розписи Луцьких казарм у Києві (1919), Селянського санаторію ВУЦВК в Одесі (М. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, М. Рокицький, О. Мизі, М. Шехтман, 1927—1929), у Соціальному музеї в Харкові (Б. Косарєв, Г. Цапок, 1925), у клубі Одеської артшколи (Л. Мучник, 1922—1923), в комсомольських клубах у Києві (З. Толкачов, 1922), у Червонозаводському театрі в Харкові (М. Бойчук, В. Сідляр, О. Павленко, І. Падалка, 1934—1935).

М. Бойчук виробив концепцію монументального стилю, в якому органічно поєднано орнаментальну площинність, притаманну фресковому візантійському живопису, із строгою та врівноваженою ритмічною і колірною гармонією народного іконопису та української народної картини. Йому було чужим сучасне індустріалізоване пролеткультівське малярство, яке насаджувалося в Київському художньому інституті. Він намагався творити сучасне у справді життєвих формах і колориті давніх професіональних та народних майстрів. Простота малюнка, вишукане тло, граційна ритмічність композицій, досконале розуміння площини й кольору, раціональне розташування мас і ліній у творі — саме цього домагався М. Бойчук як у власній творчості, так і у творчості своїх учнів і послідовників. Він учив, що монументальне — це не просто велике чи площинне. Монументалізм у його розумінні — це гранична сконденсованість усіх художніх засобів, уникнення всього зайвого, випадкового. Він вважав, що треба не сліпо використовувати стиль давньоукраїнського живопису, а творчо інтерпретувати його принципи в умовах нових завдань, підпорядковувати їх виявленню глибокого внутрішнього змісту твору.

Етичні принципи Бойчука та його школи у 30-х роках радянська влада визнала ідейно шкідливими і націоналістично обмеженими. Ще в 1925 р. в Київському художньому інституті було ліквідовано індивідуальні майстерні.

Михайло Бойчук та його послідовники були репресовані, а їхні твори здебільшого знищені. Михайла Бойчука після тривалих допитів у катівнях НКВД в Києві змусили "визнати" його належність до "націоналістичної фашистської терористичної організації", яка ставила за мету вихід України з СРСР, і розстріляли як ворога народу.