Вишенський Іван

Біографія

Іван Вишенський — видатний письменник-полеміст, бунтівник і сатирик, сила художньо-публіцистичного слова якого і палкий демократизм, відданість ідеї народно-визвольної боротьби і прогресу дають нам право вважати Івана Вишенського діячем гуманістично-реформаційного руху в Україні. В ідеологічній концепції І. Вишенського можна помітити ідеї і принципи, співзвучні з умонастроями "титанів" європейського Відродження. За думкою І. Франка, він належить до тих діячів, що "своїм гарячим і чудово-красним словом будили наш народ зо сну, піднімали його до свідомості своєї людської і народної гідності".

Життя і творчість І. Вишенського припадає на другу половину XVI — першу чверть XVII ст. Епоха, в яку він жив і творив, була досить складною і буремною не лише в історії українського народу, а й в історії європейських країн. Західна Європа тоді вже подолала морок середніх віків і активно живилася прогресивними ідеями гуманізму і Відродження. Суспільно-церковне життя проймалось рухами Реформації. В той же час, починаючи з 40-х років XVI ст., в Європі лютувала войовнича єзуїтська контрреформація, наступаючи на будь-яке релігійне вільнодумство. Необхідно враховувати, що в умовах української історичної дійсності кінця XVI — початку XVII ст., коли жив і творив І. Вишенський, ідеї гуманізму і Відродження розвивались на дещо іншому суспільно-політичному ґрунті, ніж це було в Західній Європі, чи навіть в Польщі.

Доба Відродження в Україні припадає на часи енергійних національно-визвольних рухів, спрямованих проти польсько-шляхетського пригноблення і католицизму. Боротьба проти феодалізму з боку селянсько-козацьких мас і міщанства, згуртованого в церковні братства, набирає виразно релігійного забарвлення. Реформування національної церкви і оборона її від агресії Ватикану, боротьба за національно-релігійну незалежність — ці гасла лунали як провідна ідея у громадсько-політичному житті тих часів, а це вже прикмета рухів реформаційного характеру. Так ідеї гуманізму Відродження на українському ґрунті, поєднуючись з церковно-реформаційними ідеями, дедалі більше набирали церковного характеру. Це була дуже важка доба для українського народу — доба двох уній. Народ тяжко потерпав від панського гноблення і безправ'я. А магнати зі шляхтою жили сито і були розбещені коштом праці "хлопів". Від світських панів намагались не відставати князі церкви. Хижацьке прагнення до збагачення, безпринципність вищого українського духовенства набирали гіпертрофічних розмірів. Про церковні справи, культуру і моральність не було кому і не було коли дбати у колах здичавілого єпископату. За таких умов порівняно швидко було проголошено Брестську церковну унію 1596 p., розраховану на остаточне національне поневолення українського народу.

До нас дійшло дуже мало біографічних даних про Івана Вишенського. Походив він із досить великого на той час галицького міста Судова Вишня, однак невідомо, чи з міщан, чи зі шляхти. Народився десь у середині XVI ст. Помер десь у 20-х роках XVII ст. Офіційна освіта його була нижча, найімовірніше, він — самоук. І. Вишенський сам свідчить, що він "грамматичкого дробязку не изучих, риторичное игрушки не видах, философского високомечтательного не слыхах". Може бути, що елементарну освіту письменник здобув у судовишнянській церковно-парафіяльній школі, а потім довелось самотужки опановувати висоти науки і книжної премудрості. Ще молодим Іван Вишенський проживав деякий час на Волині, бував, як сам згадує, у Луцьку. Певний час він посідав якесь становище при дворі князя Костянтина Острозького. Деяку роль в його освіті і гуманітарному вихованні, мабуть, відіграла заснована тоді Острозька академія.

У 80-х роках XVI ст. І. Вишенський залишає Україну і прямує до Греції, на гору Афон, щоб в одному із афонських монастирів віддатись аскетичному подвижництву. Що спонукало здібну і молоду людину обрати собі такий спосіб життя — докладно невідомо, лише творчість полеміста дещо пояснює нам в цьому питанні.

І. Вишенський дуже добре знав принади світського життя, був обізнаний в найтонших деталях з побутом, звичаями світської шляхти і простонароддя. Він, як відомо, був людиною вразливою і болюче реагував на всіляке зло в людських стосунках, бачив різні розбіжності між євангельськими нормами життя і справжньою дійсністю. Простий люд стогнав у ярмі соціального поневолення, терпів злидні і темноту, а "брати во Христі", світські вельможі та духовні пастирі, зневажаючи євангельські заповіді, обдирали простих мирян, позбавляли їх звичайних людських прав. Пошуки в житті добра і правди викликали у І. Вишенського озлоблення проти "власть імущих" і формували його як непримиренного протестанта, народного бунтівника. За інших обставин він міг би податись на Запоріжжя або підняти священну зброю проти панів, як Северин Наливайко. Але цілком свідомо замість зброї він вирішив взяти в руки перо бунтівника-викривача, оголосивши аскетичний бунт засобами публіцистичного слова і прикладом власного життя. Чернецтво та аскетизм Вишенського не були виявом звичайної релігійної екзальтації, служінням Богові в ім'я царства небесного. Це була звичайна форма антифеодального бунту, форма протесту проти суспільного зла і тиранії.

На Афоні І. Вишенський починає свою літературну діяльність. Письменник широко користується формою відкритих листів-послань, які він вважав обов'язком посилати в Україну, відгукуючись на злободенні події та факти в рідному краї. Приблизно за сорок років афонського життя він залишив нам 17 послань. Написав він, звичайно, більше, але не все збереглося з тих давніх часів.

Пафос публіцистики Вишенського спрямований на боротьбу проти панів, на захист бідних і скривджених людей. З особливою силою письменник виступає проти церковного феодалізму, розвінчує лиховісну церковну унію 1596 року. І. Вишенський розгортає полеміку з католицько-уніатськими писаннями, передусім з писанням польського єзуїта-публіциста Петра Скарги. На сторінках послань Вишенського чільне місце посідають його публіцистичні роздуми над питаннями культури, освіти і виховання молодого покоління.

Одним із ранніх творів І. Вишенського необхідно вважати "Писание до Всъх обще, в Лядской земли живущих" (1588 p.). Цей твір виконаний досить вправним майстром публіцистики, зрілим художником, людиною з цілком усталеними ідейними переконаннями. Твір був присланий з Афону у 80-х роках XVI ст. через афонського посланця. У творі явно відчувається манера наслідування біблійних пророків і апостолів.

Крізь релігійну оболонку бачимо вболівання полеміста за реальні, земні інтереси простого народу і всієї батьківщини. Полеміст застерігає співвітчизників про небезпеку повного занепаду національної віри, справедливості і моральності. Віру батьків чекає загибель, бо люди не дбають про чесне і праведне трудове життя.

Чесне, трудове життя, набожне — такі вимоги висуває Іван Вишенський до людини. Оскільки цим вимогам абсолютно не відповідає життя феодально-церковної верхівки, панів і духовних пастирів, полеміст спрямовує на них свій нещадний гнів і ненависть, доходячи навіть до заперечення всього феодального устрою.

Вражений проголошеною Брестською церковною унією 1596 року, І. Вишенський пише своє знамените "Писание к утекшим от православное въры епископом" (1598 р.). Цей памфлет, найбільший за обсягом і найширший за проблематикою, досить помітний в доробку полеміста. Намір письменника полягає в тому, щоб викрити антипатріотичну діяльність українсько-білоруської церковної ієрархії, яка прийняла унію, вивести на чисту воду конкретних носіїв зла, ворогів народу і православної віри. Для Івана Вишенського церковна унія, "згода" з Ватиканом — це не причина, а наслідок. Наслідок зради лжепастирів, для яких церковні посади і надані до них маєтності потрібні в інтересах збагачення і передусім для того, щоб нещадно визискувати кріпаків. Боячись відповідальності перед народом за своє розгульне життя, зрадники-єпископи віддались під опіку римського папи, прийнявши унію.

Письменник цілковито обстоює заходи патріарха Ієремії II щодо зміцнення церковно-братського руху в Україні і надання Львівському братству права ставропігії. Він схвалює участь мирян в управлінні церквою і обстоює суворий контроль за діяльністю церковної ієрархії з боку віруючих. Адже соборне управління церквою по суті є одним із важливих засобів реалізації ідеї рівності людей перед Богом.

Серед полемістів І. Вишенський найсильніше і найширше виявляє свій "хлопський" демократизм, відстоюючи і захищаючи інтереси найбідніших верств міщанства і селянства. У письменника філософські, морально-етичні, суспільно-політичні погляди набули значення ідеологічної основи визволення трудового народу.

У центрі творчості І. Вишенського перебуває проблема людини. Поставивши у центрі уваги людину з усіма її земними стражданнями, надіями і сподіваннями, а не Бога, І. Вишенський відійшов від теоцентризму середньовічної ідеології та увійшов в епоху Реформації і Відродження. Предметом турботи мислителя стало спасіння людини в умовах земного існування, що вимагає знищення нерівності, несправедливості, гноблення, експлуатації, будь-якого "мирського" зла й утвердження рівності, братерства. Він хотів би на рідній землі бачити таке суспільство, де б людина почувала себе вільною від феодального і церковного гноблення, де б панувало братерство між людьми.

Підпорядковуючи цій меті власну філософську концепцію, І. Вишенський висунув ідею визволення народу через спасіння кожної окремої людини, але з позиції трудової людини, бідняка, шляхом прийняття і впровадження в реальному житті вимог, настанов і принципів істинного християнства, тобто, на його думку, раннього християнства.

Постановка питання про людину у поглядах Вишенського помітно співзвучна не лише із загальним духом епохи Відродження, а й з ученням Сократа. Як і Сократ, і мислителі Відродження, І. Вишенський поставив у центр філософсько-релігійного вчення людину, щастя якої бачив в осягненні божественних істин і втіленні їх у життя людини і суспільства. Творення духовної, морально-етичної сутності людини на основі божественних істин — добра, правди, справедливості та підготовка її до праведного земного життя згідно з цими істинами, водночас заперечуючи земне зло, що панує над людиною, щоб тим самим прокласти шлях до вічного спасіння і блаженства, — основна мета філософського кредо Вишенського.

Іван Вишенський був талановитим майстром слова. Індивідуальний стиль письменника позначений своєрідністю і багатством художньо-публіцистичної палітри. Він мав самобутній дар красномовця, пристрасного полеміста і памфлетиста.

Народність, проблемність і злободенність його творів, що були виражені в дохідливій формі і забарвлені палким словом непідкупної правди, забезпечили письменнику визнання і славу на віки.

Іван Франко особливо любив Івана Вишенського, виявляючи до протестанта підкреслену симпатію, по суті саме він відкрив цього мислителя для українського літературознавства. Творчість І. Вишенського має не лише національну значущість, а й загальноєвропейську, світову. Академік О. І. Білецький небезпідставно назвав його "українським Савонаролою", зазначивши при цьому, що "Вишенський в літературі XVI ст. — такий самий "узловий" пункт, як "Слово о полку Ігоревім" для літератури XII ст.".