Глушко Валентин Петрович

Біографія

Валентин Петрович Глушко народився 2 вересня 1908 р. в Одесі.

У 1919 p. зарахований в Реальне училище ім. св. Павла (перейменоване в IV профтехшколу "Метал"), яке закінчив у 1924 р. Одночасно з навчанням в училищі він керував гуртком любителів "Мироведення". У 1920—1922 pp. займався в консерваторії з класу скрипки, а потім був переведений до Одеської музичної академії.

Після закінчення профтехшколи В. Глушко проходить практику (спочатку слюсарем, а потім токарем) на Арматурному заводі, після чого отримує диплом про закінчення школи.

З 1921 р. захопився космонавтикою, листувався з К. Е. Ціолковським, а з 1924 р. почав публікувати науково-популярні та наукові праці з питань космонавтики (книга "Проблема експлуатації планет", статті "Завоювання Землею Місяця", 1924 p., "Станція поза Землею", 1926 р. та ін.).

У 1925 р. за путівкою Наркомпросу УСРР був направлений на навчання до Ленінградського державного університету, але через запізнення не встигає скласти вступні іспити. І курс університету він був вільним слухачем. У 1926 р. його зараховують на II курс фізичного відділення фізико-математичного факультету. Одночасно він працює робітником (спочатку оптиком, а потім механіком) у майстернях Наукового інституту ім. П. Ф. Лесгафта, а з 1927 р. — геодезистом Головного геодезичного управління Ленінграда.

Готуючи дипломну роботу, що складалася з трьох частин, В. Глушко обрав проект міжпланетного корабля "Геліоракетоплана" з електричним ракетним двигуном. 18 квітня 1929 р. третя частина цієї роботи, присвячена електричному ракетному двигуну під назвою "Метал як вибухова речовина", була здана у відділ при Комітеті у справах винахідництва. Цією роботою зацікавились військові, і йому запропонували негайно розпочати експериментальні роботи для реалізації цього проекту.

У 1929 р. після закінчення Ленінградського державного університету він поступив на роботу в Газодинамічну лабораторію (ГДЛ). Практична діяльність В. Глушко розпочалася 15 травня 1929 р. (ця дата вважається днем заснування НПО "Енергомаш"), коли він очолив створене за його пропозицією відділення по розробці електротермічних та рідинних ракетних двигунів (РРД) Газодинамічної лабораторії. Згодом на базі цього відділення було створено дослідно-конструкторське бюро (ДКБ), беззмінним керівником якого був В. Глушко. Основні його праці були присвячені теоретичним та експериментальним дослідженням у напрямі створення і розвитку рідинних ракетних двигунів.

У 1929—1933 pp. В. Глушко — конструктор першого у світі електротермічного ракетного двигуна і перших вітчизняних РРД (1930—1931). У 30-х роках під його керівництвом були створені численні дослідні зразки РРД і ракет з РРД. За його пропозицією були досліджені різні компоненти ракетного палива, у тому числі самозапалюючого. Він розробив агрегати для подачі палива в РРД (поршневий, турбонасосний), профільоване сопло і керамічну теплоізоляцію камери згорання, карданну підвіску РРД для управління польотом ракети. За час роботи в ГДЛ були розроблені конструкції та випробувані двигуни серії ОРМ: ОРМ-1...ОРМ-52 на азотно-кислотному гасовому паливі.

21 вересня 1933 р. наказом начальника озброєння РСЧА М. Тухачевского два науково-конструкторських ракетних центри — московська Група вивчення реактивного руху (ГВРР) і ленінградська Газодинамічна лабораторія (ГДЛ) — були об'єднані в Реактивний науково-дослідний інститут (РНДІ). В. Глушко переїхав до Москви для продовження роботи в РНДІ.

Історія Газодинамічної лабораторії почалася ще у Москві, де була заснована так звана лабораторія Тихомирова. Інженер-хімік Микола Тихомиров почав займатися ракетами ще у 1894 р. Провівши серію вдалих випробувань з пороховими ракетами, він у 1912 р. подав свої звіти на експертизу, яка затягнулась, а в 1917 р. була взагалі припинена. З травня 1919 p. M. Тихомиров звернувся до Леніна з проханням надати можливість займатися винахідництвом реактивних снарядів. У березні 1921 р. лабораторія Тихомирова була утворена у Москві. Її вважають першою вітчизняною установою з розробки реактивної техніки. У 1925 р. колектив лабораторії переїхав до Ленінграда. У 1930 р. після смерті М. Тихомирова лабораторію очолив Б. Петропавловський. За його безпосередньої участі було розпочато розробку реактивних снарядів калібру 82 і 132 мм.

У ГДЛ працювали видатні вчені і конструктори: Микола Тихомиров, Борис Петропавловський, Валентин Глушко, Володимир Артем'єв, Іван Клейменов, Георгій Лангемак. Користуючись тим, що ГДЛ була у складі Воєнно-дослідницького комітету начальника озброєння РСЧА, а ГВРР було засновано громадською організацією Осоавіахім, що була підпорядкована Технічному штабу начальника озброєння, М. Тухачевський прийняв рішення об'єднати зусилля вчених задля створення перспективного озброєння і перевести обидва колективи під один дах, виділивши будинок, побудований на окраїні Москви в долині річки Лихоборки, Інституту сільськогосподарського машинобудування. На шляху до об'єднання зустрічалися і перешкоди. Не вирішивши організаційних проблем, М. Тухачевський у жовтні 1933 р. звертається до наркома важкої промисловості С. Орджонікідзе з проханням про передання РНДІ із ведення апарату РСЧА до Наркомату важкої промисловості. С. Орджонікідзе погоджується і 31 жовтня 1933 р. виходить постанова Ради праці і оборони "Про організацію реактивного інституту". Частину засобів для організації роботи виділив Наркомат Воєнно-морського флоту. Пізніше в РНДІ були розроблені так звані ереси — реактивні снаряди для гвардійських мінометів, більш відомих під назвою "Катюша".

У січні 1934 р. В. Глушка призначають на посаду начальника сектору двигунів (за спогадами ветеранів, сектор називали "Азотнокислі РРД") відділу "Ракети на рідинному паливі". За період 1934—1938 pp. В. Глушко створив ракетні двигуни ОРМ-53 — ОРМ-102 (ОРМ — дослідний ракетний мотор). Крім того, ним були розроблені конструкції ракет серії РЛА-1, РЛА-2, РЛА-3 і РЛА-100.

У 1933—1934 pp. В. Глушко читає два курси лекцій: "Рідинне паливо для реактивних двигунів" і "Конструкція РРД" у Воєнно-Повітряній інженерній академії ім. М. Є. Жуковського, а в 1935 р. одночасно з роботою в РНДІ він завідує Реактивними курсами по перекваліфікації інженерів при Осоавіахім, де також викладає.

У 1936 р. В. Глушко отримав звання Головного конструктора РРД. У цьому ж році він започаткував створення найвідомішого двигуна цього періоду ОРМ-65 для ракетоплана РП-318 і крилатої ракети 212 конструкції Сергія Корольова. Двигун працював на азотній кислоті і гасу. 5 листопада 1936 р. були проведені офіційні стендові випробування РРД ОРМ-65 тягою до 175 кг для ракетоплана РП-318 і крилатої ракети 212, а трохи пізніше, 16 грудня, відбулося перше вогневе наземне випробування ОРМ-65 на ракетоплані РП-318. 27 серпня 1937 р. були проведені офіційні стендові випробування першого вітчизняного газогенератора ГГ-1, що працював на азотній кислоті і гасу зі сприском води.

23 березня 1938 р. В. Глушка було заарештовано, а в серпні 1939 р. його засудили до восьми років таборів. Після вироку він працював на Тушинському авіазаводі № 82. У 1940 р. разом з групою авіаконструкторів його було переведено в Казань на авіаційний двигунобудівельний завод № 16, де було створено конструкторське бюро (КБ) спецвідділу НКВС, пізніше перейменований в ДКБ-СД (Дослідне конструкторське бюро спеціальних двигунів). Це ДКБ займалось розробкою реактивних прискорювачів для радянських винищувачів-перехоплювачів. Метою цих робіт було створення такого реактивного двигуна, який надав би можливість винищувачу в критичну хвилину бою різко збільшити свою швидкість. Під керівництвом В. Глушка, головного конструктора цього КБ, були створені допоміжні літакові рідинні реактивні двигуни (РРД): РД-1, РД-1ХЗ, РД-2, РД-3 та їх модифікації, що працювали на азотній кислоті і гасу. Двигуни пройшли випробування на літаках різних типів. Двигун РД-1 прийняли до серійного виробництва в 1945 р.

27 серпня 1944 р. з В. Глушка було знято судимість і достроково звільнено з ув'язнення. А в серпні 1945 р. за створення двигуна РД-1 він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Арешти і репресії проти керівників і провідних конструкторів РНДІ загальмували розвиток вітчизняної ракетної техніки на кілька років. Усі ці роки Німеччина вела інтенсивні роботи у цьому напрямі. Можна стверджувати, що коли б не безпідставні втручання в діяльність РНДІ карального апарату, то до кінця війни ми мали б ракетну техніку, аналогічну німецьким "ФАУ-1" і "ФАУ-2", а можливо, і кращу.

У грудні 1934 р. в Німеччині під керівництвом Вернера фон Брауна було запущено ракету "А-2", яка мала один з перших варіантів двигуна малої тяги — 300 кгс. У цей же час у СРСР під керівництвом В. Глушка було створено двигун ОРМ-52, який мав таку саму тягу. Тобто у 1934 р. Радянський Союз не поступався Німеччині. Як Брауну через кілька років вдалося значно збільшити тягу двигунів і обладнати ними балістичну ракету далекої дії, так і радянські вчені та конструктори змогли б створити балістичні та крилаті ракети дальністю в кілька сот кілометрів. Так, у 1938—1939 pp., уже після арешту їх творців, проходили льотні випробування крилатої ракети 212 конструкції С. Корольова, обладнаної ракетним двигуном ОРМ-65 конструкції В. Глушка. Пізніше відбулися випробування ракетопланера Корольова РП-318. Ці вироби стали вихідними моделями наступних керованих ракет.

З липня по грудень 1945 р. та з травня по грудень 1946 р. В. Глушко у складі однієї з груп радянських спеціалістів Міжвідомчої технічної комісії по вивченню трофейної ракетної техніки виїздив до Німеччини, де вивчав конструкцію двигуна балістичної ракети "ФАУ-2" та іншої ракетної техніки. Окрім Німеччини, розрізнені колективи дослідників осіли в Польщі, Австрії та Чехословаччині. Обсяг робіт був величезним, тому з метою підвищення ефективності вивчення складної техніки в березні 1946 р. було прийнято рішення про створення на території ракетного центру Пенемюнде наукової установи — інституту "Нордхаузен". Очолив інститут генерал Лев Гайдуков.

До серпня 1946 р. співробітникам "Нордхаузена" вдалося зібрати достатню кількість деталей для збірки 20 ракет. Приблизно половина тих ракет була зібрана в Німеччині та вивезена в СРСР, були вивезені також окремі частини ракет. Вивчивши конструкторську документацію, група радянських і німецьких спеціалістів "Нордхаузена" на початку 1947 р. покинула Пенемюнде. У липні 1946 р. після повернення в Москву В. Глушко був призначений головним конструктором ДКБ-456 Мінавіапрома, створеного в підмосковних Хімках на базі державного союзного заводу № 456. Тривалий час у відкритій пресі ця установа носила назву ГДЛ-ДКБ. До кінця 1946 р. в Хімки з Казані було переведено весь конструкторський колектив В. Глушка.

Московський завод № 84 імені В. П. Чкалова для ремонту літаків Цивільного повітряного флоту було побудовано в Хімках у 1932 р. Пізніше тут під керівництвом головного конструктора Володимира Мясищева було засвоєно збірку ліцензійного літака "Дуглас" ДС-3, який отримав вітчизняний індекс ЛІ-2.

30 жовтня 1941 р. завод був евакуйований в Ташкент. На його виробничих майданчиках залишались авіаремонтні майстерні для відновлення фронтових літаків. 16 квітня 1942 р. на їх базі було створено Державний союзний завод № 456. 19 січня 1946 р. завод стає філіалом науково-дослідного виробництва ДКБ авіаконструктора Сергія Іллюшина. Наказом міністра авіаційної промисловості від 3 липня 1946 p., виданого на підставі Постанови Ради міністрів СРСР від 13 травня 1946 p., завод був перепрофільований на випуск ракетних двигунів і став виробничою базою ДКБ-456.

Ось витяг з наказу міністра авіаційної промисловості Михайла Хрунічева:

"З метою освоєння двигуна ракети А-4, створення і подальшого розвитку рідинних реактивних двигунів для ракет далекої дії наказую:

1. Завод № 456 переобладнати під виробництво рідинних реактивних двигунів для ракет типу А-4. Встановити завданням заводу № 456 освоєння двигуна А-4, його подальший розвиток і випуск цих двигунів, а також створення рідинних реактивних двигунів для літаків.

2. Перебазувати ДКБ-СД із заводу № 16 на завод № 456 з особовим складом за списком головного конструктора тов. Глушко...

3. Призначити: Головним конструктором ДКБ заводу № 456 тов. Глушко В. П., заступником головного конструктора — тов. Севрук Д. Д., тов. Жирицького Г. С".

Під керівництвом В. П. Глушка в 1947 р. були проведені державні стендові випробування двигуна РД-2 для літаків. На цьому роботи над РРД малої тяги були закінчені, ДКБ переключився на виробництво РРД РД-100.

Усі монтажні та налагоджувальні роботи були закінчені у квітні 1948 p., а 24 травня 1948 р. на стенді № 1 було проведено перше вогневе випробування двигуна РД-100 ракети Р-1. Випробування пройшло успішно, без особливих зауважень. В. П. Глушко привітав випробувачів, висловив подяку за напружену працю і своїм наказом преміював велику групу робітників. Це перше вогневе випробування означало початок нового етапу в розвитку вітчизняного ракетобудування — зародження випробувальної бази на підприємстві і проведення великих науково-дослідних робіт.

10 жовтня 1948 р. проведено успішний запуск ракети Р-1 з ракетним двигуном РД-100. Продовжуються роботи з новими модифікаціями двигуна РД-101, РД-103. Уже 19 квітня 1953 р. здійснено успішний запуск ракети Р-5 з двигуном РД-103.

Ще більш плідною була конструкторська діяльність В. П. Глушка в наступні роки. Розроблені під його керівництвом ракетні двигуни були встановлені на всіх радянських ракетах-носіях: РД-107, РД-108 — для ракет-носіїв "Восток", РД-119 і РД-214 — для ракети-носія "Протон", а також РД-301 та ін.

Одночасно з основною роботою з 1947 по 1954 р. В. П. Глушко читав курс лекцій "Основи обладнання реактивних двигунів на рідинному паливі" на Вищих інженерних курсах при МВТУ ім. М. Е. Баумана.

23 жовтня 1953 р. В. П. Глушко був обраний членом-кореспондентом АН СРСР, а 26 жовтня 1957 р. рішенням Вищої Атестаційної комісії йому присуджено ступінь доктора технічних наук без захисту дисертації. У 1958 р. він був обраний дійсним членом Академії наук СРСР.

З 1965 по 1989 р. В. П. Глушко очолює Наукову раду з проблеми "Рідинне паливо" при Президії АН СРСР, працює головним редактором енциклопедії "Космонавтика" (1968, 1971 і 1985 p.), а з 1969 Р. — головою Науково-методичної ради з астрономії і космонавтики товариства "Знання", науковим керівником і відповідальним редактором довідника "Термодинамічні і теплофізичні якості продуктів згорання".

22 травня 1974 р. В. П. Глушка було призначено директором і генеральним конструктором науково-виробничого об'єднання (НВО) "Енергія", до складу якого входило і конструкторське бюро енергетичного машинобудування. За його проектом і під його безпосереднім керівництвом було створено багаторазову космічну станцію "Енергія-Буран" і постійно діючу багатомодульну станцію "Мир". Крім того, він очолював роботи по удосконаленню пілотованих космічних кораблів "Союз" і розробці їх модифікацій "Союз-Т" і "Союз -ТМ", а також вантажного корабля "Прогрес", удосконалював орбітальні станції "Салют" і реалізовував програми пілотованих польотів, у тому числі міжнародних.

Під керівництвом В. П. Глушка до 1988 р. було створено понад 50 різних найдосконаліших РРД та їх модифікацій на високо- і низькокиплячих окислювачах, застосованих на 17 бойових і космічних ракетах.

За багаторічну діяльність ученому-конструктору В. П. Глушку було присвоєне двічі звання Героя Соціалістичної Праці, він нагороджений п'ятьма орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапору і багатьма медалями. Він дійсний член Міжнародної Академії астронавтики, почесний громадянин восьми міст.

В. П. Глушко мав чотирьох дітей: доньку Євгенію (1938 р. н.), доньку Олену (1948 р. н.), сина Юрія (1952 р. н.) та сина Олександра (1972 р. н.).

Валентин Петрович Глушко помер 10 січня 1989 р. від атеросклерозу мозкових артерій. В Одесі на Приморському бульварі встановлено бронзовий бюст і меморіальну дошку на будинку № 10 по вул. Ольгівській, де він мешкав з 1921 по 1925 р. У Казані на будинку авіаційного інституту відкрито на його честь меморіальну дошку.

У 1994 р. за рішенням Міжнародної Астронавтичної Федерації його ім'ям названо кратер діаметром 43 км на заповідному видимому боці Місяця.