Гонта Іван

Біографія

Іван Гонта народився в с. Розсішки на Уманщині (нині Христинівський район Черкаської області) в козацькій родині. В умовах жорстокого польсько-шляхетського гноблення Іванові вдалося здобути добру, як на той час, освіту. Про його освіченість Вероніка Кребс, дочка уманського губернатора Младановича, згадувала: "Він не лише говорив, а й чудово писав по-польськи, а виховання його було таке, що й тепер (тобто на початку XIX ст.) його можна було вважати шляхтичем". Вона, а також інші мемуаристи згадують, що в час повстання Іван Гонта мав чотирьох дорослих дочок та одного сина. З цього виходить, що за часів Коліївщини Гонті за віком було понад сорок років.

До вступу на військову службу Іван Гонта займав посаду ктитора у старій Воздвиженській церкві містечка Володарка. Разом з дружиною він вносив значні пожертвування на храм, за що обоє удостоїлися честі бути намальованими в цій церкві, з чого можна судити, що вони були досить заможною родиною і посідали певне місце в суспільстві. Їхні зображення збереглися до сьогодні. Важко сказати, коли саме Гонта вступив до надвірної міліції магната Потоцького, але в 1757 р. він був уже старшим сотником. За традицією щорічно уманські надвірні козаки відправлялися у Христинопіль — резиденцію Потоцького, де демонстрували свій вишкіл перед магнатом. Під час одного з них Іван Гонта настільки сподобався Потоцькому, якому належала Умань, що він зробив його при собі довіреною особою. Гонта був при ньому із своєю сотнею і в Галичині, і два роки ніс там сторожову службу в замку Потоцького. За два походи, в яких Іван Гонта був разом з ним, він одержав від Потоцьких грамоти у дожиттєве володіння селами Розсішки і Орадівка, які щорічно давали доходу близько 20 тисяч злотих. Потоцький звільнив сотню Гонти з-під командування полковників (граф мав два полки надвірних козаків), підпорядкувавши її безпосередньо губернаторові. Крім того, він обіцяв випросити у короля грамоту на шляхетство для Гонти.

Усі польські мемуаристи свідчать одночасно, що Іван Гонта втішався незвичайною пошаною як серед польської шляхти, так і серед козаків і селян.

Здавалося, доля посміхалася Гонті, обіцяючи блискучу кар'єру. Та, незважаючи на своє привілейоване становище, він залишився вірним своєму народові та його православній вірі. У 1760 р. на власні кошти він збудував церкву святої Параскеви в рідному селі. Як видно, Гонта не мав ніякого приводу бути невдоволеним своїм життям. Та при наближенні гайдамацького війська на чолі з М. Залізняком до міста І. Гонта, знехтувавши власним добробутом, разом із загоном надвірних козаків (400 осіб) приєднався до повстанців.

Коли до Умані дійшла звістка про виступ коліїв під проводом Залізняка та їхній марш у напрямі Умані, губернатор Младанович викликав усіх надворних козаків Потоцького до Умані й наказав усім їм повторити прилюдно на ринку присягу вірності пану Потоцькому.

Після цього сотні козаків під командою польських полковників Обуха й Магнушевського та українських сотників Гонти й Уласенка вирушили в поле проти прямуючих на Умань коліївських повстанців. Ранком 18 червня 1768 р. біля Соколівки вони зустрілися з маршовими колонами повстанців. Обидва війська зупинилися одне проти одного. Тоді Іван Гонта заявив польським полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони забиралися в Польщу, а всіх козаків закликав приєднатися до повстання під проводом полковника Залізняка за волю України.

Козаки всі до одного погодилися з приєднанням до коліївських повстанців. Гонта й Залізняк виїхали перед військом і дружньо поцілувалися. Обидві збройні частини з'єдналися в одну повстанську українську армію й подалися на Умань.

Що було мотивом такого його вчинку? Безперечно, це не якісь особисті чи матеріальні інтереси. Як вважає Антонович, Гонта під час переговорів із Залізняком переконався, що той почав повстання в ім'я народних ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри. Через те він визнав за свій обов'язок приєднатися до народної справи. Іван Франко звернув увагу, що тут відіграла роль традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія з Б. Хмельницьким — гайдамаки стали в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля.

Перехід Івана Гонти на бік повстанців був вирішальним для долі Умані. 19 червня 1768 р. гайдамаки спільними зусиллями захопили Умань. Охоплені повстанням райони були поділені на сотні, як за старих козацьких часів. Уніатам було запропоновано або прийняти православну віру, або покинути край.

Пізніше польські очевидці переконливо свідчили про те, що Гонта намагався звести неминучу криваву розплату до мінімуму. Для того він запропонував оточеним в Умані полякам і жидам здатися, обіцяючи їм безпечний переїзд в Польщу так, як це він зробив із польськими полковниками Обухом і Магнушевським, яким навіть дав спеціальну козацьку охорону для безпечного їхнього проїзду через ряди повстанців. Іван Гонта особисто пішов до брами Умані на переговори із губернатором Младановичем. Але поляки зламали шановані всіма культурними народами вимоги воєнного права: вони чинно зневажили мирову делегацію українських повстанців і намагалися вбити самого Гонту, який приїхав до міста на мирні переговори. Цим самим поляки спровокували безоглядну і жорстоку розправу з ними з боку повстанців.

Коли в Умані спалахнула спровокована поляками кривава розправа повстанців з їхніми гнобителями, Гонта намагався з усіх сил урятувати від загибелі когось з-поміж польської шляхти. Так, лише завдяки особистому втручанню Гонти врятувалися від смерті діти губернатора Младановича — Вероніка і Павло, а також багато інших, яких Гонта наказав відвести в безпечне місце — в українську церкву або в помешкання українського міщанина Багатого, де їх охороняли повстанські вартові.

Така поведінка Івана Гонти свідчить про його гідну подиву шляхетність, великодушність і гуманність.

На Козацькій Раді в Умані 22 червня 1768 р. було проголошено відновлення Гетьманщини як суверенної Української держави, а також обрано Максима Залізняка гетьманом вільної України, а Івана Гонту, волею козаків і українських селян, — уманським полковником. Воля й рішення українського народу, очевидно, без порівняння, важливіші, аніж рішення польського пана Потоцького, а тому в історії України Іван Гонта мусить залишитися назавжди як полковник війська українського. Сотником надворних козаків він був тільки до моменту відновлення суверенності Української держави 22 червня 1768 р.

Розгортання повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та загроза поширення його на Лівобережній Україні викликали тривогу російського уряду. Царські війська на чолі з генералом Кречетніковим, які вели на Правобережній Україні війну із загонами прихильників Барської конфедерації 1768 року, допомогли польській шляхті придушити повстання. 27 червня 1768 р. російські війська поступово оточили повстанський табір. М. Залізняк і І. Гонта були по-зрадницьки заарештовані підрозділом полковника Гур'єва, а їхні загони роззброєні. Інші гайдамацькі загони були розбиті у боях.

Упродовж кількох днів, поки Гонту було передано полякам за наказом російського полковника Гур'єва і за апробатою російського генерала Кречетнікова, Гонту було бито по три рази на добу так, що все його тіло вкрилося ранами.

Врятуватися зміг лише сотник Уласенко, який вирвавшись із рук москалів, утік з малим сином Гонти на Волощину. Дружину й чотирьох дочок Гонти за наказом російського полковника арештували і прилюдно кілька днів підряд катували різками за те, що вони нібито не донесли польській владі про задуману зраду Гонти. Весь маєток Гонти був конфіскований. Як свідчить Вероніка Младанович (Кребс), російський генерал Кречетніков усе рухоме майно Гонти привласнив собі.

Івана Гонту як польського підданого російське командування видало польській владі. Польське слідство над Гонтою тривало місяць. Його тримали, за свідченнями поляків, у викопаній ямі з кайданами на руках і ногах, часто застосовуючи на допитах тортури. Судив Івана Гонту особливий інквізиційний трибунал, який після десятиденних знущань над ним присудив його до страти. За наказом коронного гетьмана К. Браницького Гонту після жахливих катувань, які він витримав з величезною мужністю, мали стратити у селі Сербах поблизу Могилів-Подільського (нині Могилів-Подільський район Вінницької області).

За вироком польського суду впродовж 10 днів кат повинен був здирати кожного дня смугу шкіри із хребта Гонти, 11-го дня відтяти обидві ноги, 12-го — обидві руки, 13-го — вирвати серце, а 14-го — відтяти голову й пошматувати тіло так, щоб якась частина його була прибита на шибениці 14-ти найбільших міст Правобережної України під польською займанщиною. Але К. Браницький, а за іншими свідченнями — Потоцький, не міг витримати цього процесу катувань і того, що Гонта "плюгавив поляків та польського короля", а тому третього дня наказав відтяти жертві голову і виконувати решту присуду на трупі.

Шляхтич Дуклан-Охотський залишив свідчення про виняткову мужність ватажка повстанців: "Гонта вийшов на страту зі спокійним і веселим обличчям, наче йшов на іменини до кума. Кат здер з нього смугу шкіри, кров чвиркнула, проте обличчя гайдамаки не здригнулося; здер нову пасмугу шкіри і тоді Гонта сказав: "От, казали, що буде боляче, насправді ні крихти не болить!" Бачачи, що надзвичайна мужність Гонти справляє на присутніх протилежний ефект, гетьман Браницький, присланий на допомогу російським військам, наказав уже на третій день відтяти йому голову і вирок виконувати на трупі. Страта відбулася в першій половині липня 1768 p., але не пізніше 13-го. Сучасники розповідали, що і через багато років можна було ще бачити прибиту до шибениці голову ватажка гайдамаків, на якій вітер ворушив волосся.

Так загинув побратим Максима Залізняка, який заплатив страшними муками за своє прагнення звільнити від гноблення рідний народ. Іванові Гонті судилося відіграти найвидатнішу роль в цій трагедії гайдамацького повстання і стати постаттю, яка й досі привертає до себе пильну увагу як українських, так і польських істориків. Якщо польські історики таврували Івана Гонту як зрадника й розбійника, то українські вчені визнали його за героя визвольної боротьби.

Об'єктивний дослідник мусить визнати, що єдиним мотивом рішення Гонти приєднатися до коліївського повстання, ризикуючи втратою всього свого майна і власного життя, міг бути лише його патріотизм: щира любов до України й поневоленого українського народу, прагнення допомогти своєму народові визволитися з важкого ярма та велике бажання жити у вільній самостійній державі.

Особливо ідеалізувала Івана Гонту стара народницька школа українських істориків на чолі з професором B. Антоновичем. Збереглися численні народні перекази про мужнього ватажка коліївських повстанців. А українська література ще раніше в особі Тараса Шевченка прославила уманського полковника у відомій поемі "Гайдамаки".