Гончар Олесь Терентійович

Біографія

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 р. у с. Суха Слобода Козельщанського району на Полтавщині. Після закінчення школи трудову діяльність розпочав у редакції районної газети. У 1934—1937 pp. навчався у Харківському технікумі журналістики. Закінчивши технікум, працював у харківській обласній комсомольській газеті. З 1938 р. Олесь Гончар — студент філологічного факультету Харківського державного університету. Навчання в університеті поєднував з літературною роботою та літературознавчими дослідженнями. Почав друкуватися з 1938 р. Його перші твори ("Іван Мостовий", "Цілюща вода", "Черешні цвітуть", "Халяра", "Яблуко довголіття", "Орля", "Стокозове поле") були помічені критикою й заслужили схвальних відгуків Ю. Яновського, А. Малишка, П. Панча, П. Тичини та інших майстрів слова. Проте сам О. Гончар не надто високо оцінював свої перші літературні спроби і в подальшому не включав їх до пізніших зібрань своїх творів.

У перші дні Великої Вітчизняної війни О. Гончар у складі студентського батальйону добровольців пішов на фронт. Брав участь у численних боях, був двічі поранений. Нагороджений орденами Слави III ступеня та Червоної Зірки, трьома медалями "За відвагу". На фронті О. Гончар писав вірші, частина з яких друкувалася у фронтовій пресі, а по війні — в журналі "Дніпро" та газетах. Його фронтова поезія відзначалася простотою форми, безпосередністю вражень та свіжістю почуттів. У ній відчувається щирість і відвертість, оскільки автор був свідком того, про що писав.

Після війни О. Гончар продовжив навчання у Дніпропетровському державному університеті, який закінчив у 1946 р. Одночасно з навчанням працював над новими творами, зокрема над новелами "Модри камень", "Весна за Моравою", "Завжди солдати" та ін.

Наприкінці 1946 р. вступив до аспірантури Академії наук УРСР і переїхав до Києва. Тоді ж за сприяння Ю. Яновського опублікував у журналі "Вітчизна" спочатку першу ("Альпи"), потім другу ("Голубий Дунай"), а згодом третю частину ("Злата Прага") трилогії "Прапороносці". Після появи роману "Прапороносці" О. Гончар одразу здобув загальнонародне визнання. Роман був схвалений провідними майстрами слова, критикою, читачами. За цей твір автор нагороджений одночасно двома Державними преміями. "Прапороносці" кілька разів перевидаються і включаються до шкільних програм. У романі в романтично-піднесеному стилі зображується завершальний етап Великої Вітчизняної війни. Поряд зі стрімкою переможною ходою Радянської Армії письменник показав і тяжкі воєнні будні, і смерть найдорожчих бойових побратимів, і руйнування того, що впродовж століть створювалося людськими руками. Попри всі страхіття війни, зображені в романі, цей твір мав глибоко життєствердний і антимілітаристський характер, утверджував мир на планеті. Разом із художніми достоїнствами "Пропороносці" мали і неприховану ідеологічну мету: твір звеличував роль Комуністичної партії та Радянської Армії в подоланні фашистської навали. Через це письменника вже пізніше (зокрема, у діаспорі та у незалежній Україні) звинувачували у надмірній тенденційності. Однак, попри всі ідеологічні нашарування, роман "Прапороносці" має непересічну художню цінність.

Працюючи над "Прапороносцями", О. Гончар одночасно написав повість "Земля гуде" (інша назва "Нескорена полтавчанка") — про героїв полтавського підпілля.

У подальшому письменник багато й плідно працював у жанрі новели. У газетах і журналах він публікував низку творів, які згодом об'єднав у збірки "Новели" (1949), "Південь" (1951), "Дорога за хмари" (1953), "Чари-Комиші" (1958), "Маша з верховини" (1959). У новелах, героями яких були прості люди, письменник осмислює проблеми праці і моралі, правди і краси, добра і зла. Важливі морально-етичні теми письменник порушив у повістях "Микита Братусь" (1951) і "Щоб світився вогник" (1955).

Часто відвідуючи таврійські степи, письменник задумав змалювати громадянську війну й події, що їй передували, — масове заробітчанство, нещадну експлуатацію робочої сили, торгівлю людьми на Каховському ринку. Свій задум О. Гончар реалізував у романах "Таврія" (1952) і "Перекоп" (1957). У "Таврії" описується доля заробітчан з полтавського села Кринички. На прикладі наймитів-строковиків, яких злидні женуть на таврійський ринок, він показує незламність народу, який, доведений до зубожіння і відчаю, знаходить у собі сили для боротьби проти експлуататорів. Роман написаний з класових позицій, що відповідало тодішньому методу соціалістичного реалізму в літературі. Головний герой "Таврії" Данько Яресько діє й у "Перекопі". Тут він б'ється з "махновськими та куркульськими бандами", відбирає у куркулів прихований хліб. Згодом як істинний воїн революції у складі більшовицької армії він громить Врангеля. У цих двох романах помітною є тенденційність у зображенні подій 1918—1920 pp., тому вони мають не стільки художнє, скільки ідеологічне значення. Воднораз тут дедалі більше розкривається письменницький талант О. Гончара.

Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман "Людина і зброя" (1960), який відзначений Шевченківською премією. Він був спробою осмислити війну з відстані часу й авторського досвіду. Це твір про перші найтяжчі місяці війни. Драматичне напруження підсилюється тим, що його героями є студенти, які ще недавно сиділи за університетськими столами. Тут Олесь Гончар показує процес гартування душ молодих людей, які, щойно вступивши в серйозне життя, стикаються зі складними випробуваннями. Хоча не всім вдається пройти ці випробування, проте ті, що їх витримують, виходять із пекла війни духовно сильними і морально стійкими. Роман вселяє віру людини у можливість вистояти під найтяжчими ударами долі.

У 1962 р. з'являється роман у новелах "Тронка", за який автор отримує Ленінську премію. У "Тронці" перед читачем розкривається безмежний український степ, красу якого О. Гончар поетизував в багатьох інших творах. У цьому романі письменник порушує глобальні загальнолюдські проблеми — духовний зв'язок людини з рідною землею, збереження миру на землі, небезпеку мілітаризації та гонки озброєнь у світі, відповідальність перед майбутніми поколіннями за долю планети. Основним принципом побудови "Тронки" стає контрастність зображення: на тлі безмежного чарівного степу, яким милуються і автор, і герої, відбуваються драматичні колізії, що відображують суперечливість світу і буття сучасної людини.

У 1968 р. з-під пера О. Гончара виходить роман "Собор". Крім осмислення загальнолюдських проблем, він відзначався гострою постановкою питань, що традиційно замовчувалися у радянські часи, — розбудова промисловості через нехтування довкіллям, відкидання духовних цінностей минулого, чиновницьке пристосуванство та кар'єризм тощо. Саме в "Соборі" письменник уперше серйозно переосмислює свої ідеологічні переконання, і хоча відвертих закидів на адресу партії чи режиму він не робить, все ж тональність цього роману радикально відрізняється від його попередніх творів. У світлі тогочасної офіційної ідеології роман був сприйнятий різко негативно і оголошений наклепом на радянську дійсність та виявом націоналістичного ухилу О. Гончара. Впродовж 20 років роман було заборонено друкувати.

Твір "Циклон", що вийшов через два роки, був спробою О. Гончара повернути підірвану "Собором" довіру офіційного керівництва. У ньому письменник знову звертається до теми війни, але осмислює її через призму сучасності, показуючи її наслідки і вплив на духовність людини.

Проблематика, що висвітлювалася автором у романах 60-х років, розширювалася, набувала нового філософсько-естетичного трактування у творах 70-х років — романах "Циклон" (1970), "Берег любові" (1976) та повісті "Бригантина" (1973).

Ще однією віхою на шляху творчого поступу О. Гончара став роман "Твоя зоря" (1980), у якому художніми засобами осмислюються моральні і політичні проблеми, шляхи і доля сучасної цивілізації, духовний багаж людини на зламі тисячоліть, витоки гармонії тощо. Це найбільш "філософський" твір автора. У ньому можна прослідкувати взаємопроникнення і взаємозбагачення епічного та ліричного начал. Реалістичне тут перетинається з романтичним, життєве — з умовним, гармонійне — з гостродраматичним.

Поряд із художньою літературою О. Гончар видає дві книжки публіцистики — "Наше письменство" (1973) та "Письменницькі роздуми" (1980), куди ввійшли його літературознавчі та літературнокритичні статті. У 1993 р. виходить збірка публіцистики О. Гончара "Чим живемо". В останні роки життя він активно друкувався в періодичних виданнях.

Членом Спілки письменників України О. Гончар став у 1947 p., а з 1959 до 1971 р. був секретарем її правління.

Олесь Терентійович Гончар помер 14 липня 1995 р. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Олесь Гончар залишив в українській літературі яскравий і самобутній слід. Його справедливо вважають засновником особливого художнього методу — поетичного реалізму, для якого характерне поєднання піднесеної романтичності з правдою життя. Поряд із привабливими боками дійсності письменник висвітлює й суперечності та негаразди. Крім того, творчість О. Гончара відзначається планетарністю мислення, широким осмисленням глобальних проблем людства. Та найважливішою для нього є духовність людини, сутність і значення якої він розкриває майже у кожному своєму творі.