Григоренко Петро Григорович

Біографія

Петро Григорович Григоренко народився 16 жовтня 1907 р. в с. Борисівка (нині Запорізька область) у православній селянській родині. Його мати, Агафія Семенівна, померла від тифу у 1910 р. На руках у батька, Григорія Івановича, залишились малорухома мати і троє малих дітей: семирічний Іван, трирічний Петро та десятимісячний Максим.

У 1913 р. батько одружився вдруге, але мачуха покинула домівку через рік, коли батько пішов на фронт Першої світової війни.

З дитинства у Петра залишилися тяжкі спогади: важка праця та постійне недосипання. Хлопчакам доводилося самим господарювати.

Петро був дуже побожним, до церкви ходив охоче, любив прислуговувати священикові. Разом з братом Іваном вони були старанні читачі, особливо їх вабив дух далеких мандрівок.

Весною 1918 р., закінчивши сільську школу, Петро Григоренко почав навчатися в реальній школі у Ногайську (нині Приморськ), яка була в семи верстах від Борисівки. Громадянська війна перервала навчання, поновилися вони тільки в березні 1921 р. Заняття проводилися погано: зарплату вчителям платили нерегулярно, і вони просто таки голодували. За ініціативи батька Петра в Борисівці було відкрито Другу трудову семирічну школу, де був підібраний чудовий склад викладачів. Майже одночасно зі школою з'явилася українська культурна організація "Просвіта", де Григоренко вперше побачив бандуру, одержав "Кобзаря" і довідався, що написав його український поет Тарас Шевченко. Там же він усвідомив, що є українцем і теж належить до цієї великої нації, що і Кобзар. Навчаючись у трудовій школі, Петро мріяв стати інженером, будувати мости.

П. Григоренко першим у своєму селі вступив до комсомолу, не маючи 15 років став бійцем ЧОП (частин особливого призначення). У 1922 р. за комсомольською путівкою його направили до Бердянської профтехшколи, щоб здобути там робітничий фах і почати працювати на виробництві.

Потім був Донбас, де він працював підручним слюсаря-арматурника в депо залізничного цеху металургійного заводу міста Сталіно (нині Донецьк). З осені 1925 р. до лютого 1926 р. працював помічником машиніста потягу. Після цього працював на різних посадах: тимчасово політвихователем Першої трудової школи, політруком дитячої колонії для неповнолітніх правопорушників під станцією Желанною, а потім за рекомендацією окружкому комсомолу — секретарем Селідовського райкому комсомолу.

У вересні 1927 р. Петро одружився з Марією, дівчиною з дружньої робітничої родини, з якою прожив у згоді близько 13 років. Але через брак любові спільне життя стало неможливим, і вони розлучилися. Від цього шлюбу він мав трьох синів — Анатолія (1929), Георгія (1935), Віктора (1937).

У 1928 р. за рішенням компартії у Сталіно було створено вечірній робітничий факультет (робітфак) і Петра як комуніста зобов'язали йти навчатися на інженера. У вересні 1929 p., як тільки розпочалися заняття на робітфаку, до них приїхала відбірна комісія з Харківського технологічного інституту для відбору студентів з числа робітфаківців. П. Григоренку запропонували без іспитів навчатися на відділенні будівництва мостів, з чим він одразу ж погодився.

У 1931 р. в інституті працювала комісія ЦК ВКП(б) під головуванням начальника політвідділу Військово-технічної академії, який добирав студентів для навчання в академії і мав необмежені права. Комісія могла відібрати будь-якого кращого студента незалежно від його бажання. Петpa Григоренка, який повернувся з практики після II курсу інституту, теж внесли до списку кандидатів.

Так у 1931 р. П. Григоренко за партійною путівкою став слухачем воєнно-інженерного факультету Воєнно-технічної академії в Ленінграді (з жовтня 1932 р. — Військово-інженерна академія в Москві). Два роки навчання пролетіли непомітно.

4 травня 1934 р. П. Григоренко з відзнакою закінчує академію і призначається на посаду начальника штабу окремого інженерного батальйону 4-го стрілецького корпусу Білоруського військового округу.

У 1937—1939 pp. П. Григоренко — слухач Академії Генерального штабу. Після закінчення Академії його було призначено в розпорядження Головного командування на Далекому Сході у Монголію. У лавах Червоної Армії брав участь у бойових діях проти мілітаристської Японії на річці Халхин-Гол, був поранений у спину. У травні 1940 р. був призначений на посаду заступника начальника оперативного управління штабу Далекосхідного фронту в Хабаровську.

Брав участь у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 pp., був двічі поранений.

У 1943 р. одружився вдруге із Зінаїдою Михайлівною Єгоровою. Від цього шлюбу народилися сини: Олег (інвалід з дитинства після менінгіту), Андрій (1945 року народження, зараз мешкає у США).

З 1945 р. розпочався його 16-річний шлях у військовій науці і педагогіці у Військовій академії ім. Фрунзе (Москва) на різних посадах: старшого викладача загальної тактики, заступника начальника науково-дослідного відділу, начальника цього відділу, начальника відділу військової кібернетики. П. Григоренко був автором понад 80 статей з воєнної тематики, здебільшого таємних.

У квітні 1949 р. П. Григоренко захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук. У 1959 р. отримав своє вище військове звання — генерал-майора. Мав державні нагороди — орден Леніна, два ордени Червоного Прапору, орден Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни та сім медалей.

У П. Григоренка було кілька невеликих зіткнень із владою: протестував проти антисемітизму в академії, під час свого виступу на партконференції у Москві він закликав до демократизації статуту партії, за що був позбавлений делегатського мандату. Майже в той час він написав відкритого листа до московських виборців, у якому критикував діяльність М. С. Хрущова та його оточення.

У 1961 р. П. Григоренко після виступів з критикою сталінізму та політики М. С. Хрущова був негайно звільнений з академії і через півроку переведений з пониженням на Далекій Схід.

Влітку 1963 р. ідейно-теоретичні роздуми привели його до думки, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу, але до організованих дій він іще не був готовий. Після різкої і критичної статті в "Комсомольській правді" проти поета Євгена Євтушенка він уже відкинув ідею підпільної боротьби і вирішив виступати відкрито. Написав дуже різкий і гострий політичний памфлет "Лакейська правда" і відіслав його анонімно із Владивостока.

Восени, перебуваючи у відпустці в Москві разом із сином Георгієм (слухачем інженерної артилерійської академії), він приступив до організації "Союзу боротьби за відродження ленінізму". Георгій займався організаційною роботою, а Петро Григоренко писав листівки. Упродовж місяця було написано сім листівок: про утворення організації (установча); характеристика теперішньої радянської держави; про безправність радянських людей і всесильність бюрократичної влади; про усунення від влади бюрократів, за вільні вибори; про профспілки, які не захищають права робітників, а слугують знаряддям їхнього гноблення; про причину браку хліба; відповідь опонентам.

У результаті Петро Григоренко був заарештований і направлений на психіатричну експертизу в інститут ім. Сербського, де його визнали душевнохворим і несамовитим. Перебував на примусовому психіатричному лікуванні. Вийшов з лікарні весною 1965 р. після усунення від влади М. С. Хрущова.

У 1964 р. П. Григоренка було позбавлено військового звання, нагород і пенсії. Пізніше зазнавав переслідувань з боку влади, неодноразово заарештовувався, перебував на примусовому психіатричному лікуванні (1969—1974), не мав ніякої роботи.

Не змінивши своїх поглядів, залишившись без засобів існування, П. Григоренко змушений був шукати будь-яку роботу (у віці 58 років працює вантажником), неодноразово надсилає листи протесту О. М. Косигіну, в газету "Правду", до КДБ. Він відкрито протестував проти позбавлення його військових звань, постійно брав участь у публічних демонстраціях, виступаючи на захист дисидентів.

У травні 1976 р. П. Григоренко став членом-засновником московської Гельсінської групи за дотримання прав людини.

Група почала діяти енергійно. Упродовж двох з половиною місяців від дня її створення до першої річниці Гельсінської наради головам урядів — учасницям цієї наради було надіслано сім звернень і заяв: про переслідування Мустафи Джемілєва, про поштовий і телефонний зв'язок, про умови утримання в'язнів совісті, про розділені родини, про репресії проти релігійних родин, про оцінку впливу наради в справах безпеки і співробітництва, про становище колишніх політв'язнів в СРСР.

Крім того, було зроблено повідомлення для преси, звернення Ю. Орлова до голів урядів, заяву на захист В. Мороза.

Через свого близького товариша письменника Миколу Руденка П. Григоренко сприяв утворенню у листопаді 1976 р. в Києві Української Гельсінської групи, до якої увійшли 37 учасників (зокрема, дисиденти Олесь Бердник, Мирослав Мартинович, Микола Матусевич, Олекса Тихий, Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та В'ячеслав Чорновіл, діячі національного руху — Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич — син командувача УПА Р. Шухевича, релігійні активісти — православний священик В. Романюк).

Влада почала наступ на членів гельсінських груп, щоб змусити їх мовчати. Для цього застосовувалися різні методи:

• М. Бернштама, В. Рубіна, Л. Алексєєву, Ю. Мнюха, С. Поліканову — відпустили в еміграцію;

• О. Корчака — під загрозою звільнення змусили вийти зі складу групи;

• П. Григоренка — позбавили громадянства під час його подорожі за кордон;

• О. Гінзбурга, Ю. Орлова, А. Щаранського, Ф. Сереброва — засудили до ув'язнення.

Ще дужче вдарили по національних гельсінських групах: литовська, грузинська й вірменська групи вимушені були заново відтворюватись. Українська група встояла, але з великими втратами:

• Л. Лук'яненко і О. Тихий — були засуджені на 10 років ув'язнення й табору особливого призначення та на 5 років заслання кожний;

• М. Маринович, М. Матусевич і М. Руденко — на 7 років табору та на 5 років заслання;

• В. Овсієнко і Ю. Литвин — на 3 роки табору та на 5 років заслання;

• В. Стільців — на півтора року табору;

• Н. Строката і С. Караванський — відпущені в еміграцію.

На відміну від багатьох українських діячів Петро Григоренко не відразу сприйняв українську націоналістичну позицію, залишаючись на позиції інтернаціонального захисту прав людини.

Починаючи з 60-х років він активно боровся за відновлення прав кримськотатарського народу. Після офіційної реабілітації кримськотатарського народу в 1967 р. вимагав дозволу на повернення депортованих на батьківщину, різними способами сприяв оприлюдненню звернень кримських татар до світової громадськості.

У 1977 р. П. Григоренко виїхав до США для проведення медичної операції. 10 березня 1977 р. він був позбавлений радянського громадянства. Написав спогади "В підпіллі можна зустріти тільки щурів..." (Нью-Йорк, 1981).

П. Григоренко помер 21 лютого 1987 р. Похований у штаті Нью-Джерсі (США).