Грінченко Борис Дмитрович

Біографія

Борис Дмитрович Грінченко народився на хуторі Вільховий Яр поблизу с. Руські Тишки (нині Харківський район Харківської області) у родині збіднілих дрібнопомісних дворян.

Єдиний навчальний заклад, де вчився Борис Грінченко, — Харківська реальна гімназія, з п'ятого класу якої за зв'язок з революційними народниками був виключений (1879), відбув півторамісячне ув'язнення. Працював канцеляристом у Харківській казенній палаті. Здобута самоосвіта дала можливість Б. Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 р. починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала дванадцять років. Вчителював у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини, був статистиком у Херсонському губернському земстві (1886—1889).

З 1894 р. жив у Чернігові, працював діловодом оціночної комісії губернського земства, згодом — секретарем земської управи. Переслідуваний і, зрештою, звільнений з роботи, відважився на експеримент: стати "тільки письменником".

У 1902 р. переїхав до Києва. Разом з С. Єфремовим, Ф. Матушевським, М. Левицьким та іншими організував Українську Радикальну Партію (1904). Брав найактивнішу участь у національно-визвольних змаганнях 1905—1907 pp., заснував і очолив київську культурно-освітню організацію "Просвіта", був одним із організаторів і керівником Всеукраїнської Учительської Спілки.

Як письменник Б. Грінченко дебютував віршами у журналі "Світ" (1881). Окремо вийшли його прижиттєві збірки: "Пісні Василя Чайченка" (1884), "Під сільською стріхою" (1886), "Нові пісні і думи Василя Чайченка" (1887), "Під хмарним небом" (1893), "Пісні та думи" у двох книгах (1895), "Хвилини" (1903, т. 1).

Як прозаїк Б. Грінченко створив близько 50 оповідань та п'ять повістей, але критики розцінюють дилогію "Серед темної ночі" та "Під тихими вербами" як роман. До хрестоматійних належать оповідання "Хата", "Непокірний", "Екзамен", кілька творів, героями яких є діти, — "Дзвоник", "Олеся", "Кавуни", "Украла" та ін. Почавши писати у традиціях "старої" манери письма, Б. Грінченко, залишаючись загалом у неонародницькому руслі, з другої половини 90-х років вдався до нових пошуків у літературі ("Покупка", "Болотяна квітка", "На замку св. Янгола", "Історія одного протесту", "Брат на брата").

Особливістю прози Грінченка став цілеспрямований вихід із "селянського кругу" до інтелігентського середовища, що відповідало назрілій потребі розширення тематичних обріїв літератури.

Прикметною особливістю драматургічного доробку Б. Грінченка є відсутність з-поміж його п'єс таких, що присвячуються селянському життю у "чистому" вигляді — всі відтворюють або історичне минуле України ("Ясні зорі", "Степовий гість", "Серед бурі"), або тему життя сучасної інтелігенції ("Нахмарило", "На громадській роботі", "Миротворці" тощо). Тобто Б. Грінченко розробляв лише ті тематичні пласти, що були заборонені цензурою, протиставляв свої твори етнографічній малоросійщині, свідомо їх інтелектуалізуючи, орієнтуючи на європейські зразки.

Знаючи кілька мов, Б. Грінченко активно працював у царині перекладацтва.

Б. Грінченко вирізнявся здатністю тримати в центрі своєї уваги весь український літературний процес, був одним із найневтомніших його організаторів, істориків і критиків. Це яскраво характеризують такі його твори, як "Три жіночі постаті", "П. А. Кулиш. Биографический очерк", "А. Е. Крымский как украинский писатель", "Петро Кузьменко", просторі й численні розвідки про українське письменство в "Большой энциклопедии" С. Южакова, передмови до творів Т. Зіньківського, Ганни Барвінок, численні відгуки й рецензії, де він підтримував літературну молодь початку XX ст. Особливою вагомістю позначається літературно-соціологічна та народознавча книжка "Перед широким світом" (1907) — перше в Україні широке дослідження соціології народного читання.

Як фольклорист та етнограф Б. Грінченко найбільше відомий тритомними "Этнографическими материалами, собранными в Черниговской и соседней с ней губерниях" (1895, 1896, 1899) і виданням, яке продовжувало їх, — "Из уст народа. Малорусские рассказы, сказки и пр." (1900), збіркою "Думи кобзарські" (1897), ґрунтовним бібліографічним покажчиком "Литература украинского фольклора" (1901). Ці видання, як і низка фольклористичних розвідок, здобули визнання і в зарубіжному науковому світі.

Найвагомішим підсумком років "словарної неволі" (так називав Б. Грінченко період 1902—1904 pp.) стало упорядкування та редагування ним "Словаря української мови" в чотирьох томах (1907—1909). Історія цієї праці, що поставила його нарівні з найвидатнішими європейськими лексикографами, сягає ще часів "Основи", коли про намір друкувати словник заявив П. Куліш. З того часу багатьма діячами було зібрано чимало матеріалу, однак дати йому лад могла тільки сильна своєю наполегливістю особистість, якою і став Б. Грінченко. Він переглянув усе, зроблене до нього, додав величезну кількість власного матеріалу, фактично, як сам свідчив, здійснив «складання нового словаря з того матеріалу, який дала "Киевская Старина"». Був одним із співробітників та основним редактором відомого російсько-українського словника у чотирьох томах М. Уманця та А. Спілки.

Найпомітніші мовознавчі дослідження Б. Грінченка — "Огляд української лексикографії" (1905) та "Три питання нашого правопису" (1908).

Педагогічні праці Б. Грінченка: "Як тепер народна школа на Вкраїні" (1896), "Народопросвітні книжки" (1901), "На безпросветном пути. Об украинской школе" (1906), "Якої нам треба школи" (1906) та ін., що розвивали на українському ґрунті ідеї Й. Песталоцці, К. Ушинського та Дж. Локка, справедливо вважаються основоположними у вітчизняній педагогічній науці. Крім цього, письменник створив "Українську граматику до науки читання й писання" та спільно з М. Грінченко читанку "Рідне слово". Своєрідною формою його педагогічних зусиль стала діяльність заснованого ним у Чернігові в 1894 р. народно-просвітнього видавництва, що мало за мету допомогти народові оволодіти писемним словом та було зорієнтоване на початкову стадію залучення трудящих до художніх надбань. Прагнучи "скласти популярну бібліотечку, таку, щоб з неї міг читач здобути елементарну загальну освіту", Б. Грінченко у постійній війні з цензурою, яка не дозволяла перекладів творів для дітей та науково-популярних розвідок українською мовою, зумів видати 45 книжок тиражем близько 200 тис. примірників.

Б. Грінченко упорядкував і видав літературні збірники та альманахи "Хвиля за хвилею" (1900), "Червона квітка" (1905), "Досвітні огні" (1906, 1908). У 1906 р. редагував перші засновані ним повноформатні україномовні періодичні видання у Східній Україні — щоденну газету "Громадська думка" та журнал "Нова громада". У цих та багатьох інших виданнях друкувалися публіцистичні твори Б. Грінченка на громадсько-політичні та національно-культурні теми, що загалом склало досить вагомий науковий спадок.

Популярні історичні праці Б. Грінченка: "Київська держава і татарське лихоліття" (1906), "Оповідання з української старовини" (1906), "Братства і просвітня справа на Вкраїні за польського панування до Б. Хмельницького" (1907), а також просвітницько-публіцистичні видання "Нова сім'я. Було, є, буде" (1895), "Де ми і скільки нас" (1906), "Чого нам треба" (1906) сприяли національному самоусвідомленню українського народу.

Підірване давнім туберкульозом здоров'я письменника (наслідки харківського ув'язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Різке загострення хвороби змусило його вирушити на лікування до Італії. Там, в місті Оскендалетті, життя невтомного трударя обірвалося. Бориса Грінченка поховано в Києві на Байковому кладовищі.