Драгоманов Михайло Петрович

Біографія

Михайло Петрович Драгоманов прожив неповторне і прекрасне життя, суджене першопрохідцям і борцям за свободу. Народився 18 березня 1841 р. в м. Гадяч на Полтавщині у дворянській родині. Ще з юнацьких літ він готував себе до служіння інтересам рідного краю, вивчаючи й наслідуючи найкращі традиції та заповіти своїх попередників. З 1849 по 1853 р. юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де захоплювався античним світом, історією, географією, мовами. Він напружено опрацьовував самотужки все, що його цікавило, стежив за новинками російської та західноєвропейської літератури і за виданням популярних тоді журналів, серед яких перше місце посідав некрасівський "Современник". Продовжуючи навчання в Полтавській гімназії, М. Драгоманов видавав рукописний журнал, вміщуючи там і власні поезії російською й українською мовами. Очевидно, незалежна поведінка гімназиста стала причиною того, що М. Драгоманова виключили з останнього класу гімназії без права вступу до будь-якого іншого навчального закладу. Лише втручання М. І. Пирогова, тоді попечителя Київської учбової округи, дало змогу внести корективи до мотивів його відчислення з гімназії, дістати право на складання випускних екзаменів екстерном і продовження навчання.

У 1859 p. M. Драгоманов стає студентом історико-філологічного факультету Київського університету, де вдосконалює свою загальну й політичну освіту, дістає перші справжні серйозні випробування. Студент Драгоманов був серед викладачів так званої "Тимчасової педагогічної школи для підготовки сільських учителів", головною метою якої було підвищення освіти народу.

Етапним у формуванні політичних переконань Михайла був і прилюдний виступ над труною Шевченка в Києві, коли його прах перевозили в Україну. Серйозним політичним екзаменом для студента М. Драгоманова стали також події, що розгорталися під час польського повстання 1863 року. Співчуваючи поневоленому самодержавством польському народові й поділяючи його визвольні прагнення, М. Драгоманов засуджував панівне положення поляків на Правобережній Україні, яке не відзначалось терпимістю щодо росіян та українців. Поділяючи національно-культурні змагання представників українського студентства, їхнє прагнення служити рідному народові, М. Драгоманов водночас не міг прийняти негативного ставлення багатьох з них до російської літератури та їхньої нетерпимості до поляків. На цій підставі М. Драгоманову дорікали у бракові національних почуттів і називали космополітом. А насправді жадоба правди — як органічної єдності істини й справедливості — становила глибинну суть його неспокійної натури, натури цільної, чесної й високоморальної людини.

Як одного з найбільш підготовлених і перспективних випускників університету М. Драгоманова в 1863 р. залишили при кафедрі загальної історії. В Київському університеті він читав лекції із загальної й давньої історії. Викладацького заробітку не вистачало для утримання чималої родини. Крім дружини Людмили (одружився в 1864 р.), на його вихованні були брат Олександр і сестра Ольга (Олена Пчілка). Отож широта наукових і громадських інтересів й матеріальні причини змусили його, як він писав, "добывать деньги газетной и журнальной работой".

На сторінках газети "Санкт-Петербургские ведомости" в 1866 р. відбувся дебют М. Драгоманова. Свої творчі пошуки й практичну роботу він спрямовує на вивчення проблем освіти, максимальне підвищення її ефективності. Будучи членом Київської громади з 1863 p., M. Драгоманов знайомиться з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком. Разом із своїми колегами з Київської та Чернігівської громади підніс голос за введення в народних школах рідної української мови. Цим проблемам були присвячені його статті "Земство и местный элемент в обучении" та "О педагогическом значении малорусского языка" в газеті "Санкт-Петербургские ведомости".

У 1867 р. разом зі своїми товаришами М. Драгоманов видає дві збірки українських казок та два збірника пісень — до речі, єдине, що можна було в часи дії Валуєвського циркуляру видавати українською мовою. Наслідком тривалої співпраці М. Драгоманова і В. Антоновича стали універсальні два томи — "Исторические песни малорусского народа" (1874—1875) з історико-філологічними коментарями фольклорної спадщини X—XVII ст. — від епосу дружинного й князівського періодів до козацьких часів Богдана Хмельницького.

У 1870 р. М. Драгоманов блискуче захистив магістерську дисертацію на тему "Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит". Досліджуючи історію стародавнього світу, вчений доходить висновку, що суспільство — це цілісна система, розвиток якої тісно пов'язаний з економікою, соціальними відносинами, політикою, духовною культурою. Вже у перших наукових працях з історії України він показав себе як неординарний історик з власною концепцією. Вчений доводить, що сучасний український народ є спадкоємцем не лише козаччини, а й державницьких традицій Київської Русі, Галицького князівства.

Будучи блискуче освіченою людиною, М. Драгоманов спирався на досягнення багатющого досвіду, накопиченого людством, на праці визначних філософів, на кращі демократичні традиції Кирило-Мефодіївського товариства. Він виступав проти будь-якого насильства, за соціальну справедливість, за надання політичної автономії всім слов'янським народам. Уперше він чітко сформулював свої погляди у відомій праці "Историческая Польша и великорусская демократия". В основі положень, які пропагував М. Драгоманов, було покладено головне: "в культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних справах — демократизм". Виходячи з об'єктивних історичних реальностей М. Драгоманов говорив про всеслов'янську федерацію на чолі із сильною Росією і виступав як проти українських сепаратистів, так і проти великоруських централістів, не раз заявляв, що його мета "служить общей свободе, в том числе и великорусской".

У дусі своїх ідей, висловлених у тогочасних статтях, у 1871 р. він склав вірш "Пісня київського слов'янина", який в опрацюванні М. Старицького дістав назву "Поклик до братів слов'ян" і був покладений на музику М. Лисенка.

М. Драгоманов бере активну участь у громадському житті Наддніпрянської України 1873—1875 pp. Це і викладацька робота, і діяльність у Київській громаді. Фактично він сам редагує газету "Киевский телеграф".

Чимало сил М. Драгоманов доклав до налагодження зв'язків між українським рухом у Наддніпрянщині і західноукраїнськими землями. Його статті друкувалися на Галичині в газетах і журналах "Правда", "Діло", "Друг", "Громадський друг". У 1873 р. на нараді з нагоди заснування Наукового товариства ім. Т. Шевченка вчений наполягав на необхідності розгорнути наукову діяльність в обох регіонах України. Він активно співпрацював з І. Франком, О. Терлецьким, В. Навроцьким та іншими молодими галицькими діячами.

У середині 70-х років сили реакції розпочали наступ на український рух. Було закрито "Киевский телеграф", а в 1876 р. вийшов Емський указ Олександра II, який унеможливив подальший розвиток української культури. Ще в 1875 p. М. Драгоманова було звільнено з університету за політичну неблагонадійність. У 1876 р. за дорученням "Громади" він виїжджає за кордон і засновує в Женеві вільну українську громаду.

Цькування українства в Росії, репресії проти лібералів зробили політичні погляди М. Драгоманова більш радикальними. У статтях "Турки внутренние и внешние", "До чего довоевались", "Внутреннее рабство и война за освобождение" М. Драгоманов уже не розділяє культурно-просвітницький і політичний етапи визвольного руху, а вважає, що боротьба за політичні свободи так само необхідна, як і культурницька праця. У журналі "Громада" він наголошує, що зв'язок України з Європою повинен стати двостороннім, важливо надати українському руху загальноєвропейського звучання, домогтися його підтримки у світі. 11 травня 1878 р. М. Драгоманов виступив на літературному конгресі в Парижі з доповіддю "Література українська, проскрибована урядом російським".

Але найважливішою справою для нього була видавнича й публіцистична діяльність. Упродовж 1878—1881 pp. виходять п'ять номерів журналу "Громада", який став для України тим, чим був "Колокол" Герцена для Росії. Він сам редагує ще один журнал — "Вольное слово". Статті українського громадського діяча привернули увагу і всієї Європи. А тим часом радикалізація поглядів М. Драгоманова та наступ реакції в Росії призвели і до відкритого розриву з українським рухом у Росії. Київська громада припинила фінансування журналу М. Драгоманова. З цього часу він мав розраховувати лише на підтримку українського руху в Галичині, хоч не втрачає надії на еволюцію наддніпрянських діячів.

Останній період життя Михайла Петровича пов'язаний з Болгарією. У 1889 р. його запросили до Софії в засновану там Вищу школу професором кафедри загальної історії.

Працю М. Драгоманова "Чудацькі думки про українську національну справу", написану ним за кілька років до смерті, можна вважати його заповітом науковцям у галузі дослідження української історії.

Михайло Драгоманов помер 2 червня 1895 р. в Софії.

Ідеї, проголошені М. Драгомановим, стали домінуючими у середовищі провідних діячів української літератури, культури і науки. Видатний український історик, літературознавець, фольклорист, філософ, він дав українській культурі можливість усвідомити нові суспільні, ідейні, художні критерії, високо підніс ідею включеності української культури в європейський і загальнолюдський культурний контекст, загалом став свіжим і підбадьорливим вітром на українському полі.