Зеров Микола Костянтинович

Біографія

"Високе й шляхетне життя", як зазначив Дмитро Павличко у передмові до двотомного видання творів М. Зерова, почалось у містечку Зінькові на багатій талантами полтавській землі, де 26 квітня 1890 р. в родині сільського вчителя народився хлопчик-первісток Микола. Він був, до речі, не єдиний інтелектуал у сім'ї Зерових. Його брат Дмитро став знаменитим ботаніком-генетиком, академіком, а Михайло (Орест) — відомим на Заході, а відтепер і в нашій молодій державі, поетом та редактором.

Зерови за походженням українці. Їхні корені — на Чернігівщині та Полтавщині. Спочатку малий Микола навчається у Зіньківській початковій школі та в Охтирській гімназії, а з 1903 р. — в Київській першій гімназії, яку закінчує в 1908 р. У 1912 р. закінчує на відмінно Київський університет, де навчався на історико-філологічному факультеті, отримавши фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур. Його перше місце роботи — вчитель Золотопільської гімназії, а згодом він переїжджає до Києва, продовжує педагогічну діяльність і водночас активно включається в бурхливий процес відродження української літератури.

Перші творчі кроки М. Зерова зроблені ще в 1912 р. і пов'язані з публікаціями в педагогічному журналі "Світло", але активна творча робота починається дещо пізніше, коли М. Зеров очолював бібліографічний журнал "Книгар" (1919—1920). Його перша книга "Антологія римської поезії" побачила світ у 1920 p., де були вміщені талановиті переклади Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія й Марціала. Його власні вельми оригінальні вірші вийшли окремою збіркою під назвою "Камена" (1924), вражаючи своєю бездоганною довершеністю. Паралельно з поетичною та перекладацькою діяльністю М. Зеров невтомно працює на викладацькій ниві, а також плідно займається теоретичними розробками особливого методу аналізу й вивченню української художньої писемності. Понад десять років (до червня 1934 р.) він віддав рідному університету. Його лекції з української літератури, а також публічні виступи завжди збирали величезну аудиторію. Тож лектор і промовець він був незрівнянний. Якось Максим Рильський, з яким Микола Костянтинович приятелював, згадував про свої зустрічі з ним після його лекцій в університеті:

"Важко було собі уявити цікавішого співрозмовника, ніж Микола Костевич... Зеров, хоч і людина філологічної, "класичної" освіти, знався багато на чому. Він, наприклад, одного разу розповідав мені, чому ото всихають верхів'я знаменитих, оспіваних іще Пушкіним, прославлених Шевченком, проте не з "діда-прадіда" українських, а завезених колись, либонь, із Італії пірамідальних тополь... Цікаво було поговорити з Костевичем про образотворче мистецтво, архітектуру, театр. Скрізь мав він неабиякі знання... Але того дня у нас йшлося про літературу. Виникло ім'я Фета, і Зеров почав читати улюблені ним Фетові вірші один по одному — напам'ять, звичайно... Пам'ять мав він феноменальну, "франківську". Це добре знають слухачі його університетських лекцій. Іноді читав він їх увечері, при електричному світлі. Коли електрика псувалась чомусь і аудиторія залишалась у цілковитій темряві, Зеров ні на хвилину не припиняв лекції, цитуючи з пам'яті цілі сторінки літературних документів...".

Але М. Зеров здебільшого був поет-неокласик, теоретик і засновник українського неокласицизму як течії в літературі, досі небаченої й незнаної. Ось як пояснював Максим Рильський ще в 1963 р. появу терміна "неокласики": "...досить невиразний термін "неокласики" прикладено було випадково і дуже умовно (тут виділено М. Рильським) до невеличкої групи поетів та літературознавців (Зеров, Филипович, Драй-Хмара, Рильський.), які гуртувалися спершу навколо журналу "Книгар" (1918—1920), а пізніше — навколо видавництва "Слово"... Але апологетами "чистої краси", "мистецтва для мистецтва" і тому подібних нісенітниць неокласики себе ніяк не вважали і не проголошували. Естетичною платформою, яка їх об'єднувала, була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури. Український неокласицизм був у значній мірі виявом боротьби проти панфутуристів, деструкторів та інших представників того мистецтва, яке так безпідставно декларувало себе як "ліве"... В їх боротьбі проти футуризму та інших формалістичних течій, у їх заклику шанувати літературну традицію, у їх любові до грецьких та римських класиків, до Ередіа і Леконта де Ліля, до Пушкіна, Міцкевича, Шевченка, Франка було, безперечно, здорове зерно". Максим Рильський також зазначав: "Канонічні форми Зерова, поєднані з ненастанною увагою до багатства, чистоти і милозвучності мови, я рішуче вважаю прогресивним явищем в українській радянській поезії".

Закоханий в історію, М. Зеров почував себе, як удома, в далеких епохах і вважав, що кожний справжній поет, шукаючи натхнення на пожовклих старовинних сторінках, скроплює їх живою водою свого творчого "я" — і трепетної сучасності. М. Зеров, як ніхто, занурювався в минуле, звертаючись до "тіней забутих предків" — до "Слова о полку Ігоревім", до сковородинської поезії, і скрізь він брав своє. Можете самі переконатись, як напоєні зеровським життєлюбством та зеровською закоханістю у світ рядки із сонета "Князь Ігор":

М. Зеров також чудово знався і на елегіях та олександрійських віршах, до яких теж охоче вдавався:

М. Зеров як критик і вчений-філолог особливо багато уваги приділяв літературознавчій та історико-літературній справі. Ним були написані численні наукові статті і окремі книги, замітки і рецензії, окремі науково-тематичні розвідки тощо. Так, він підготував курс лекцій з історії української літератури від І. Котляревського до кінця 60-х років XIX ст. "Українське письменство XIX ст.", прочитаний ним у 1927/28 академічному році перед студентами III курсу літературно-лінгвістичного циклу Київського Інституту народної освіти (нині Київський національний університет ім. Тараса Шевченка). У 1926 р. вийшла його книжка "До джерел (літературно-критичні статті)", а в 1929 р. — "Від Куліша до Винниченка (нариси з новітнього українського письменства)". Велика серйозна розвідка була присвячена поетичному доробку І. Франка ("Франко-поет"), що побачила світ як передмова до видання поезій Франка.

Серед численних наукових статей і досліджень, написаних М. Зеровим і надрукованих у різних виданнях, найпомітніші з них "Аполог в українській літературі XIX—XX ст.", "Квітка-Основ'яненко, його життя та твори", "Шевченко і Аскоченський", «"Кобзар" Шевченка в російських перекладах», "Поети пошевченківської пори", "Леся Українка і читач", «Леся Українка та її "Лісова пісня"», "Марко Черемшина, його життя й творчість", "Коцюбинський і Чехов", "Огляд нової української поезії", "Українське письменство в 1918 p.", "Наші літературознавці і полемісти", "Юрій Яновський" та багато інших ґрунтовних статей.

З 1923 до червня 1934 р. М. Зеров працював викладачем української літератури в Київському університеті. Та під тиском адміністрації, багато років цькований і безпідставно звинувачуваний у націоналізмі, він змушений був написати заяву про звільнення. З кінцем 20 — початком 30-х років пов'язана кампанія боротьби з "буржуазним націоналізмом". Тодішня тоталітарна більшовицька система не могла миритися з вільнодумством, з українізацією, що швидко набирала силу в Україні, і розпочала рішучий наступ. Масові арешти серед передової української інтелігенції — цвіту нації, судові процеси, розстріли, засилання і ув'язнення в концентраційні табори — ось звична практика каральної машини більшовиків. Отже, Микола Зеров як "філолог і естет" був заздалегідь приречений...

Миколу Зерова заарештували в Москві, куди він переїхав на початку 1935 p., намагаючись знайти роботу. Йому інкрімінували керівництво терористичною підпільною організацією (яка жахлива нісенітниця!). Далі — сумнозвісні Соловки. Поет був розстріляний у Соловецькій в'язниці 3 листопада 1937 р. Так трагічно обірвалося життя одного з найяскравіших талантів українського пореволюційного письменства, людини франківського взірця, всеосяжного гуманітарія, поета, критика, перекладача, історика і теоретика літератури, педагога...

Ще донедавна в Києві на вулиці Богдана Хмельницького стояв собі ошатний будинок за № 82, де колись тривалий час зі своєю сім'єю жив і творив Микола Костянтинович Зеров. На цьому будинку була й меморіальна дошка, встановлена на честь вшанування пам'яті про Миколу Зерова. Відтепер — ні будинку, ні дошки. Згинули...