Івасюк Володимир Михайлович

Біографія

"У житті Володя мав щастя від творчості і від того, що зла нікому не чинив, нікому не заздрив і невтомно працював для своєї доби і рідного народу, що дав йому сили бути виразником почуттів і дум свого покоління", — так писав про свого сина Михайло Григорович Івасюк. Багато років безпам'ятства та забуття повернули нам все-таки ім'я, яке змусило світ і передусім творців єдиної спільноти — радянського народу зрозуміти, що забути свої історичні корені, своєї самобутності, своєї віками зібраної спадщини український народ не зможе, бо сама українська природа формує таких самородків, як Володимир Михайлович Івасюк. Його твори демонстрували велич українського народу, його духовну чистоту та безмежну любов до рідного краю.

Народилася ця воістину всесторонньо обдарована людина 3 березня 1949 р. в невеличкому районному центрі Кіцмань на Буковині в учительській родині. Батько, Михайло Григорович, навчав дітей в місцевій школі французькій мові, згодом — кандидат філологічних наук, доцент Чернівецького університету, письменник. Мама, Софія Іванівна, була вчителькою російської мови, згодом — працівник Інституту вдосконалення освіти вчителів, інспектор районного відділу народної освіти.

Чотирирічною дитиною Володя вже грав у дитячому оркестрі народних інструментів і мав подарунок від батьків — мандоліну, але йому дуже хотілося мати скрипку. У п'ятирічному віці він був прийнятий в музичну школу, тож музичну грамоту він почав засвоювати раніше, ніж абетку.

Про обдарованого юного музиканта написала обласна газета в 1956 p., земляки визнали його і пишалися молодим талантом. Подружжя із сусіднього села, почувши чудову гру Володі, подарувало йому гарну німецьку скрипку, яку залишив їм місцевий священик, коли емігрував за кордон. Семирічний хлопчик опинився в полоні улюбленої стихії музики, та ще й з омріяним інструментом, тільки втручання батьків повертало дитину до інших радощів життя. Він любив малювати, згодом писав вірші, мріяв стати лікарем.

Після закінчення місцевої музичної школи продовжив навчання в Київській музичній школі ім. Миколи Лисенка для обдарованих дітей.

У цей період молодь особливо захоплює нова хвиля в музиці. П'ятнадцятирічний Володимир Івасюк разом зі своїми кіцманьськими ровесниками організовує один із перших в Україні вокально-інструментальних ансамблів "Буковина", що виконував його перші пісні. Саме тоді прийшли перші перемоги в самодіяльних конкурсах.

У 1967 р. родина Івасюків переїхала до Чернівців. Володимир працював штампувальником і слюсарем-гравером на заводі, при якому створив робітничий самодіяльний хор, одночасно заочно навчався у Чернівецькому музичному училищі, яке не покинув, вступивши до Чернівецького медичного інституту в 1967 р. Але чим би не займався юнак, його скрізь супроводжувала музика, можливо, він вів її за собою, бо і навчання в інституті він також поєднував з грою в інститутському ансамблі пісні і танцю та інструментальному ансамблі "Карпати".

У жовтні 1970 р. телебачення вперше показало "Червону руту" та "Водограй". Пісня "Червона рута" отримала шалений успіх: лаконізм, простота і щирість в поєднанні з невибагливістю і зворушливістю слів та стрункою мелодійністю і фольклорною шлягерністю, що була незнана на початку 70-х років, зробили цю пісню всенародно відомою і улюбленою, визнаною найкращою піснею СРСР на заключному концерті першого телефестивалю "Пісня—71". Разом з Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком співав і Володимир Івасюк. Та все ж професійним співаком він не став, хоч інколи і виїжджав на гастролі. На телебаченні зберігся запис лише однієї пісні у виконанні автора — "Літо пізніх жоржин".

У 1972 р. Володимир Івасюк переводиться до Львівського медінституту, а після закінчення продовжує навчання в аспірантурі та одночасно вступає на підготовче відділення Львівської консерваторії ім. Миколи Лисенка. У свої неповні двадцять років він здобув визнання, прихильність багатьох шанувальників української пісні і свого таланту, його твори зачарували самого Івана Семеновича Козловського, який у примірнику журналу "Україна", де були розміщені текст і ноти "Червоної рути" та розповідь про перших її виконавців, зробив запис українською мовою: "Схвильований. Дякую. Іван Козловський. 9 травня 1971 року".

Прийшов час визначитися з перспективою. Володимир Михайлович обирає музику, відмовляється від навчання в аспірантурі, поезія стає його музою, картини пише лише для душі. Він вніс новий ритм, нову гармонію, нове віяння в музиці, ніби свіжий вітер з Буковини вдихнув нову енергію в тогочасну консервативну українську естраду. Займався аранжуванням, був присутній на записах нових пісень, зустрічався зі слухачами, виступав на радіо, по телебаченню, мав намір писати, окрім пісень, ще й серйозні великі твори. Перший крок уже був зроблений: працював над оперою "Дарина" (лібрето вже було), планував писати симфонію, створив п'єси для скрипки й фортепіано, варіації для камерного оркестру. На запитання батька: "Навіщо ти пишеш свої композиції, що вони тобі дають?", — син відповів: "Кожен твір, тату, породжує у мені болісно-солодке тремтіння, яке збагачує моє духовне життя, без нього в душі була б цілковита порожнеча. Те тремтіння робить серце здатним робити на світі добро". Тому й продовжував він жити, слухаючи поклики свого серця.

У 1977 р. Всесоюзна музична фірма "Мелодія" випустила платівку пісень Володимира Івасюка у виконанні Софії Ротару. А такі його пісні, як "Водограй" в 1974 р. та "У долі своя весна" в 1977 р. у виконанні Софії Ротару, стали лауреатами Міжнародного конкурсу естрадної пісні у Сопоті. Юнак віддав людям свій багатющий талант, який знайомив світ з невідомою самобутньою культурою України, барвистою мовою, казковою природою, щирими людьми і проростав любов'ю в серцях усіх, кому не байдужа радість життя, творчість добра, тепло родинної оселі. Пісні з Буковини безперешкодно долали міжнаціональні та міждержавні бар'єри і знаходили своїх прихильників навіть за океаном.

Молодий композитор шокував столичну богему не лише унікальними мелодіями, а й шляхетним ставленням до колег, простотою у спілкуванні з оточуючими, а його професійність шанували всі.

Талановитий композитор прожив лише тридцять років, але ті роки були напрочуд змістовні, осяяні мрією про добро й красу на землі, натхненні природою рідних Карпат, зігріті любов'ю і повагою.

18 травня 1979 р. тіло Володимира Івасюка знайшли в лісі; загадка його смерті і досі не розкрита. Документи його справи зберігаються в Москві і дотепер, ані рідним, ані співробітникам музею в Чернівцях їх не розкривають, посилаючись на гриф "таємно", а можливо, тому, що живі ще учасники тих драматичних подій. Офіційна влада прикрилася розмитим формулюванням "загинув при нез'ясованих обставинах в Брюховецькому лісі". Але рідні вважають, що Володимира убили. Він похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Василь Зінкевич, народний артист України, зауважив: "...Так замислимося над цим феноменом, над цим буковинським самородком, який став воістину відкриттям нашої музичної культури. Уже "Червоної рути" достатньо для аксіоматичного твердження. Цей шедевр виразності, образності, поліфонічності став в українському пісенному мистецтві Надзвичайною Подією. ...він впевнено крокував уперед, бережно виважуючи кожен рух душі, кожен образ. Ішов водночас біля благотворного джерела фольклору, тому там, у скарбницях культури народу, натхненно шукав і радісно знаходив правду і мудрість, щирість і чарівність, які й возвеличили Музу Володимира Івасюка".

Володимир Михайлович залишив велику творчу спадщину: 107 пісень, 53 інструментальні твори, музику до спектаклю "Прапороносці" для Львівського драматичного театру. Твори, над якими він працював в останні дні свого життя, безслідно зникли.

Володимиру Михайловичу Івасюку присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка, його нагороджено орденом Миколи Чудотворця посмертно.