Кандиба Олег Олександрович (Ольжич)

Біографія

Безліч талановитих людей полягло в борні за незалежність України, за волю українського народу. Вони поклали життя на олтар Вітчизни свідомо. До полум'яних борців належить і Олег Олександрович Кандиба (Олег Ольжич).

Олег Кандиба народився 8 липня 1907 р. на мальовничій поліській землі — у м. Житомир у сім'ї видатного українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби). Родовід Кандиб сягає углиб віків і ведеться від корсунського полковника, згодом ніжинського полкового обозного Федора Кандиби. Мати — Віра Антонівна Садковська, окрім українських коренів, мала ще й білоруські та грецькі. Кандиби — спадкові дворяни, родові герби яких можна побачити в "Малоросійському гербовнику" В. Лукомського і В. Модзалевського. Та у XIX ст. їхній рід збіднів, занепав, від дворянства залишилось хіба що гучне козацьке прізвище.

Маленький Олег доволі рано почав проявляти неабиякі здібності — читати навчився на третьому році життя, а в п'ять років написав п'єску з козацьких часів. Також він малював, вельми гарно грав на піаніно та скрипці. З 1909 р. родина Кандиб перебуває в Києві, а згодом переїздить з історичного центру до Пущі-Водиці. Там Олег і піде до школи, і там його сім'ю застане Велика Бойня, яка розпочалася 1917 року. В 1918 р. мало не загинув О. Олесь. Ось як писала тоді газета "Нова рада": "О. Олесь живий. Він був під загрозою розстрілу, але йому пощастило врятуватись". А в 1919 р. петлюрівці розстріляли Олегового рідного дядька. Через ці та інші обставини О. Олесь був змушений виїхати не без небезпечних пригод до Будапешта. Там у 1919 р. він з гіркотою напише:

Олег з матір'ю залишалися в Києві, де вже "заправляли" більшовики. Вони удвох переживали війну і терор, страхіття і ворожість, холод і голод. Незважаючи на "об'єктивні труднощі", Олег старанно відвідував школу, багато читав, розмірковував. "Бачиш, який я став! — надписує він батькові-"неповерненцю" свою, із суворим, зовсім дорослим поглядом світлину. — Пізнаєш?" А ось як він описує тогочасну ситуацію в листі до батька: "Учні не хочуть працювати, а вчителі — робити з них людей. Агонія".

А в цей час Олександр Іванович невтомно добивався виїзду своєї сім'ї з Києва за кордон. І це йому вдалося, щоправда, не без допомоги тодішніх українських комуністичних чиновників — В. Затонського та X. Раковського. У січні 1923 р. Олег з мамою приїжджають до Берліна, а вже звідти — всі разом — до Чехословаччини.

Олег продовжує навчатись самотужки і готується до іспитів на атестат зрілості. Вже через рік закінчує навчання при курсах Українського Громадського Комітету, а згодом починає навчатися в Карловому університеті на філософському факультеті й водночас записується на літературно-історичний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. Навчаючись, він захопився археологією, проводив археологічні дослідження в Галицькому Поділлі, обробляв наукову інформацію в музеях Львова, Кракова, Праги. Він відвідує наукові семінари професорів Стоцького, Високого, Фоустека, Матейчека, Нідерле. Великий чеський учений Любор Нідерле називав О. Кандибу одним із своїх найулюбленіших і найздібніших учнів. За наукову роботу, присвячену аналізу та інтерпретації енеолітичної (трипільської) мальованої кераміки галицького краю, філософський факультет Карлового університету присвоїв О. Кандибі докторський ступінь. Здавалося, перед ним відкривається безмежне поле наукового пошуку, особистого добробуту. Але, думаючи про своє майбутнє, О. Кандиба не міг не думати про майбутнє України. І оце останнє переважило! У 1929 р. він вступає до лав Організації Українських Націоналістів.

У 1929—1930 pp. з'являються і перші вірші, підписані — Олег Ольжич та надруковані в різних періодичних виданнях, зокрема в "Літературно-науковому віснику", що виходив тоді у Львові за редакцією Д. Донцова. Він також друкується у "Студентському шляху". Його відразу помітили й високо оцінили: "Ви взагалі поет, "народжений напередодні" pp. 1914—1921, і як такий, Ви високовзірцевий для цілої генерації", — писав Михайло Мухін у 1934 р. Впродовж 1929-1940 pp. О. Ольжич написав багато віршів, найкращі з яких вийшли окремими книжками "Рінь" (1935) та "Вежі" (1940). Це переважно вірші громадянського звучання, наповнені патріотичним змістом та закликами до боротьби:

Ось як писав Олег Лященко, друг і соратник О. Ольжича: "Піднімаючись на "найвищого горіння" вершини, О. Кандиба-Ольжич бачить "весь безмір простору, що відкривається людині героїчної духовності". Закуте в довічний почвірний колобіг часу, людське серце ("Рінь") виривається тепер з карбів історичної причиновості і стає суб'єктом "безумства лету", того єдиного і неповторного явища, яким є для О. Ольжича українська національна революція". Отже, свою поезію він також поставив на службу революції:

Вірш має назву "На полі бою". Як поет О. Ольжич провидів найближчі випробування для себе і для своїх ровесників, а що вони будуть тривалими, виснажливими і кривавими, він не сумнівався.

Перші випробування випали на О. Ольжича вже в Карпатській Україні, де він перебував як заступник голови проводу ОУН А. Мельника з важливою місією: координувати боротьбу за незалежність Карпатської України у зв'язку з подіями 1938—1939 pp. Як відомо, ці події були пов'язані з анексією фашистською Німеччиною Чехословацької республіки, куди входила й Карпатська Україна. Вона першою відчула на собі збройний удар держав осі, яким започатковувалася Друга світова війна. Українці зі зброєю в руках виступили проти фашизму і нацизму в Європі, коли Гітлер віддав на розтерзання хортистській Угорщині закарпатські українські землі. Але поразка була неминуча, бо надто нерівні вже були сили. О. Ольжичу пощастило вирватись із мадярського полону, а сотні й сотні борців було кинуто за грати, закатовано та розстріляно.

Невблаганно насувалась нова небезпека. З початком Другої світової війни в українському націоналістичному русі стався розкол на два фактично ворогуючих табори — "бандерівців" і "мельниківців", чим визвольному руху було завдано чи не найтяжчого нищівного удару. Хоча Олег Ольжич і залишався вірним мельниківському крилу, він тяжко переживав розкол та розбрат, гостро розуміючи до чого це призведе: до чергової й неминучої поразки. Цей розкол позначається й донині. У ході війни і фашистської окупації України він не довіряв німцям, мало того — очікував від них усіляких прикрощів, але все-таки гадав, що більшовицьку імперію вони завалять, а коли вона впаде, тоді виникне гостра потреба відбудовувати Україну. Тож він усіляко намагався покласти край розколу.

О. Ольжич пояснював своїм однодумцям, які закликали помститися "бандерівцям" за своїх підступно вбитих соратників, що вони мають дуже виразні цілі і мусять іти до них якнайкоротшим шляхом, що їх ніщо не повинно відвернути з цього шляху. Мало того, вони не можуть спрямовувати свої сили лише на взаємну внутрішню боротьбу, бо це призведе до їхньої фізичної та моральної загибелі.

В окупованій німцями столиці України — Києві вони працювали хоч і легально, але під чужими прізвищами. Створили Українську Національну Раду, яка випускала листівки-заклики до населення, висилала меморандуми до закордонних посольств, а головне — відновлювала структури національного життя. В Києві О. Ольжич налагоджує випуск газети "Українське слово", українського літературного журналу тощо. Це дратувало німецький окупаційний режим, і невдовзі, 27 листопада 1941 p., будь-яку діяльність УНР, а також усіх інших установ було заборонено, а причетних до них заарештовано. Особливо відчутного удару гітлерівці завдали на початку 1942 р. Були заарештовані й розстріляні в Бабиному Яру Олена і Михайло Теліги, Іван Ірлявський, професор Гупало та інші провідні звитяжці.

Для О. Ольжича то були страшні удари: він розумів, що цих втрат ніколи не відшкодуєш. У березні 1942 р. він виїздить до Львова, випадково уникнувши арешту гестапо, щоб працювати там на перемогу. Саме в цей вирішальний час мельниківське крило рішуче наважується боротись на два фронти, коли стало очевидним, що німці розглядають Східну Європу, зокрема Україну, як територію для німецьких колоністів. Саме тоді Олег Ольжич однозначно висловився: "Українські землі є життєвим простором українського народу..."

О. Ольжич також багато і невтомно працював на виховно-пропагандистській, літературознавчій та культурній ниві. З-під його пера вийшла ціла низка гостропубліцистичних статей, розвідок, заміток, таких як "Два світовідчування" (1931), "Голод і сучасна українська література" (1934), "Войовнича неоклясика" (1935), "Сучасна українська поезія" (1942), "Культурна політика Українського Націоналізму" (1935), "Українська історична свідомість" (1941), "Дух руїни" (1941) та ін. У роки кровопролитної війни він продовжував редагувати газету, журнал, писав матеріали до них, складав і правив різноманітні відозви тощо. Ясна річ, що в цей тяжкий час було не до віршів...

25 травня 1944 р. дійшла черга фашистського гестапо й до Олега Ольжича: його було заарештовано на конспіративній квартирі у Львові, а згодом відправляють до Берліна, а звідти — у концтабір смерті Саксенгаузен. Кинули його в камеру смертників, закутого в кайдани, ще й на ланцюгу, прикріпленому до підлоги. Гітлерівці тягали його на допити і вдень, і вночі, годинами вибивали з нього зізнання, тортурували. Востаннє його забрали на допит 9 червня 1944 p., а пізно вночі занесли у камеру напівмертве тіло. Наступного ранку гітлерівські наглядачі побачили в камері № 14 вже неживого Олега Ольжича.

Немає на білому світі могили Олега Ольжича, та пам'ять про нього жива. В Лігайтоні (штат Пенсільванія, США) встановлено погруддя поета (робота скульптора М. Черешньовського). У Львові відкрили меморіальну дошку на будинку, де О. Ольжича схопило гестапо. У столиці незалежної України, про свободу якої поет мріяв і боровся до свого останнього подиху, є вулиця Олега Ольжича...