Кандиба Олександр Іванович (Олесь)

Біографія

Олександр Іванович Кандиба народився у місті Білопілля (давніша назва — Крига) на Сумщині в родині з чумацько-кріпацьким корінням. Батько працював на рибних промислах в Астрахані, утопився у Волзі, коли Олександру йшов одинадцятий рік. Мати з трьома дітьми повернулася в рідне містечко. Там Олександр закінчив початкову школу і двокласне училище. Фахові дисципліни його цікавили менше, зате наполегливо працював хлопчина над вивченням мов — болгарської, польської, сербсько-хорватської, навіть санскриту. Музика слова настільки захопила юнака, що бажання писати вірші дедалі міцнішало. І сімнадцятирічний Олександр подав на суд друзів написані українською та російською мовами свої перші поетичні спроби, що були вміщені в рукописному журналі "Комета", який він видавав разом з відомим пізніше російським письменником Костянтином Треньовим.

П'ятнадцятирічним юнаком Олександр вступив до хліборобської школи містечка Дергачі, що неподалік від Харкова. Потім він навчався на агрономічному відділенні Київського політехнічного інституту, а з 1903 р. — в Харківському ветеринарному інституті. Здобувши освіту, О. Кандиба працював земельним статистиком, потім ветеринарним лікарем на Дарницькій скотобойні. Робота втомлива, малоцікава, та вона не пригнобила його поетичного натхнення.

Завдяки творам першого періоду поет увійшов в українську літературу як витончений лірик, поет любові й "пораненого серця". Його ранні вірші, щирі й безпосередні, нагадують за своєю стилістикою думи та балади, простежується й наслідування шевченківської тематики, ритміки. Юнак переймається болем за підневільне становище селянина, рідного "зруйнованого краю".

Перша збірка віршів Олександра Кандиби "З журбою радість обнялась" (1907) не лише привернула увагу літературної критики, а й викликала захоплення у читачів, особливо у молоді. Поет підписав її літературним псевдонімом — Олександр Олесь, який невдовзі став відомим усім, хто цікавився поезією (інший псевдонім — В. Валентин). Українська громадськість дуже тепло зустріла цю книжку. Олесеву поезію вітали як "яскраву зірку на горизонті української літератури", автора вважали "володарем дум народних" між двома революціями 1905—1907 та 1917 років. Так, відомий український історик О. Єфименко називала Олександра Олеся "справжнім ліричним поетом", що віднайшов усі відтінки для природного висловлення своїх думок, а письменниця X. Алчевська — "українським Гейне". Найбільший літературний авторитет того часу І. Франко, незважаючи на окремі зауваження суб'єктивного характеру, загалом прихильно відгукнувся на вихід збірки "З журбою радість обнялась": "Весною дише від сих віршів. Вступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршової форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію".

Були помічені різні грані обдарування Олеся: одні бачили в ньому лірика, інші помічали його громадянські мотиви. І в цих оцінках не було суперечності, бо молодий поет передавав як ліричне, так і трагічне в житті окремої людини, суспільства загалом. Це не порушувало гармонійності його вірша. Огорнута серпанком "журби й радості", його інтимна й громадянська лірика захоплювала своїм настроєм, щирістю, свіжістю барв і мелодій, закликала до щастя й любові, сонця й свободи. Олександр Олесь став співцем природи, кохання і глашатаєм боротьби. Загальнолюдські страждання і радощі, породжені конфліктами та потрясіннями початку XX ст., відбилися в його творчості численними художніми контрастами, підсилювалися глибиною ліризму.

Революція 1905—1907 pp. стала переламним етапом у творчому розвитку О. Олеся: громадянські й патріотичні мотиви опановують його поезію. Однак він не став тенденційним чи декларативним — процеси історичні, суспільно-політичні, народний рух він сприймав не як "утилітарист", а як "естет"; "Яка краса — відродження країни!" Власне, категорія "краси" — одна з головних у творчості Олеся — набуває у нього соціального та етичного наповнення, збігається з народними ідеалами правди і справедливості, із законним правом народу на самостійне буття.

У часи першої російської буржуазно-демократичної революції 1905—1907 pp. Олександр Олесь стає активним учасником визвольного руху на Слобожанщині. Він перекладає деякі російські пісні, а також "Марсельєзу", "Варшавянку", пише власні вірші, які поширювалися разом з революційними прокламаціями. Згодом літературознавець О. Білецький дав досить таки точне визначення творчості письменника цього періоду, назвавши Олеся "романтиком-революціонером", "інтелігентським Тіртеєм 1905 року". Справді, він, як і грецький поет Тіртей, кликав, доки "вогонь не згас в грудях", на рішучий бій зі старим світом, вів нові покоління у "світлу, весняну казку" добра, братерства, рівності.

У період реакції, коли з народної свідомості витравлювалися будь-які сподівання на волю, небагатьом письменникам вдалося втриматися на попередніх позиціях.

У 1909 р. вийшла збірка "Поезії", яку поет мав намір назвати "Будь мечем моїм". Саме в цій збірці поет проголосив "Яка краса — відродження країни!". Такі мотиви переважали і в інших збірках, що виходили одна за одною: "Поезії. Книга III" (1911); "Драматичні етюди. Книга IV" (1914); "Поезії. Книга V" (1917); укладена шоста збірка поезій "На хвилях" була опублікована у двотомному зібранні творів у 1990 р.

На початку 1919 р. Олександр Олесь виїздить за кордон, зупиняється у Будапешті, Відні, а потім назавжди оселяється у Празі. На чужині поет жив Україною, марив рідною землею, вважав себе її сином, сподівався до неї повернутися. В еміграції (1919—1944) вийшли книги його поезій "Чужиною" (1919), "Княжі часи. Минуле України в піснях" (1920), "Перезва" (1921), "Кому повім печаль мою..." (1923), "Поезії. Кн. X" (1931).

В останні роки життя він переважно писав твори для дітей, інсценізації за українськими народними казками. Лебединою піснею поета вважають "Ніч на полонині" (1940).

У 20—30-х роках XX ст. Олександр Олесь був чи не єдиним творцем української драматичної казки. Це дуже важливо, адже йдеться про час, коли серед деяких педагогів (особливо у Харкові) абсолютно безпідставно ширилися вульгарно-соціологічні погляди про непридатність і навіть шкідливість казки для виховання дітей.

Вірші останнього періоду творчості О. Олеся позначені філософічністю, драматизмом переживань, що спираються на суперечливий досвід прожитих років.

О. Олесь реформував українську поезію, він не тільки розвинув її неоромантичні та символістичні тенденції, знайшов "споріднення" модерністському художньому мисленню — в народнопоетичному, не лише збагатив мелос українського вірша та його тропіку, головне — вдихнув в українську поезію дух невичерпної індивідуалізації внутрішнього життя, вніс до неї щонайтонший ліричний психологізм і спонтанну задушевність, і за допомогою цієї граничної інтимізації (що емоціоналізувала і його національно-політичний ідеал) парадоксальним чином причастився до загальнолюдської духовної проблематики, спрямував українську поезію в річище сучасної йому європейської поезії або, принаймні, дав новий стимул руху в цьому напрямі. І цей "Олесівський" імпульс був одним із найпомітніших і найплідніших в українській поезії першої чверті XX ст.

Поет помер у червні 1944 р. у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель в гестапівських катівнях свого сина, відомого в літературних колах як Олег Ольжич.