Косач-Квітка Лариса Петрівна
(Леся Українка)

Біографія

Славетна українська поетеса й письменниця Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилась 25 лютого 1871 р. у Звягелі (нині місто Новоград-Волинський). Раннє дитинство пройшло в с. Колодяжне та місті Луцьку.

Батько письменниці, Косач Петро Антонович, народився у сім'ї відставного капітана російської армії, дворянина, був освіченою прогресивною людиною, членом Старої Громади. Навчався у Петербурзькому та Київському університетах на юридичному факультеті. Приятелював з М. Драгомановим, М. Лисенком, М. Старицьким, які згодом мали визначальний вплив на Лесю.

Лесина мати, Ольга Петрівна Драгоманова (після шлюбу — Косач), була українською письменницею (псевд. — Олена Пчілка) та визначним етнографом. Високоосвічена жінка, авторка численних віршів, оповідань і кількох драматичних праць виховувала доньку в найкращих прогресивних сімейних традиціях, формуючи світогляд і творчий підхід до реалій буття.

Від юних літ Леся жила й розвивалася під впливом своєї матері. Від неї вона пройнялася тим романтичним націоналізмом, який так позначився на її перших творах, від неї глибоко вкоренилася в душу демократична й беззастережна любов до рідного краю.

На формування волелюбних настроїв Лесі з дитячих років неабиякий вплив мали революційні традиції, що йшли з родини Косачів і Драгоманових, в якій були і декабристи, і соціалісти-емігранти, і радикали-вигнанці. Незабутнє враження справили на маленьку Ларису Косач арешт і заслання улюбленої тітки Олени Антонівни Косач у Тобольський край на п'ять років. Серденько дев'ятирічної дівчинки одразу відгукнулося віршем:

Офіційно Леся Українка не закінчила жодного навчального закладу. Освітню програму визначали її батьки. Вона та її брат Михайло вчилися у приватних учителів, навчання проводилося українською мовою. Вже у п'ять років Леся вміла читати і писати. Підростаючи, любила читати Т. Шевченка, українські народні казки, грецькі міфи, книжки про подорожі мандрівників. Була дуже здібна до музики, старанно вчилась грати на фортепіано, навіть після операції лівої руки ділилась з ним "журбою", "думками веселими й сумними" (вірш "До мого фортепіано"). Під керівництвом учителя з Ковеля малювала з натури, пізніше відвідувала заняття в художній школі у Києві. З часом Леся самотужки здобула різносторонню освіту.

Систематична, наполеглива самоосвіта дала плідні наслідки. У 18 років Леся складає список понад ста творів письменників різних країн, які сама опанувала і рекомендувала молодим письменникам перекласти їх українською мовою. Вона знала майже всі європейські мови, вільно володіла французькою, німецькою, італійською, старогрецькою, латинською мовами, навіть писала вірші цими мовами. Її переклади творів Гейне та Гюго і в наш час заслуговують на увагу. Так само добре знала вона й світову історію. У 19-літньому віці написала для своїх сестер перший в Україні підручник "Стародавня історія східних народів", який було надруковано у 1918 р. Добре знала історію літератури, філософію, економіку. У Київському та Петербурзькому університетах відвідувала лекції з хімії та медицини, цікавилась теорією Дарвіна, новими відкриттями в галузі генетики та психіатрії.

Проте все своє недовге життя Леся Українка присвятила літературній творчості. І це був свідомий вибір душі, яка прагнула краси й досконалості. На розвиток письменницьких здібностей впливало і літературне оточення, і творча атмосфера в родині.

Леся в дев'ять років уже писала вірші, а в тринадцять почала друкуватися у Львівському журналі "Зоря" (вірші "Конвалія" і "Сафо") під промовистим псевдонімом Леся Українка. Взяти цей псевдонім Ларисі Петрівні порадила мати, яка вважала, що в ньому закодована висока історична місія відповідальності перед нацією і перед Батьківщиною.

У 1885 р. у Львові вийшла збірка перекладів творів М. Гоголя (підготовлена Лесею Українкою спільно з братом Михайлом Обачним). Поетичний голос Лесі одразу все гучніше звучав в журналах "Зоря", "Дзвінок", "Життя і слово", в альманасі "Перший вінок" та в іншій періодиці, а також в окремих збірках поезій. Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилась із середини 80-х років, коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родини Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка "Плеяда".

У 1892 р. у Львові вийшла "Книга пісень" Г. Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Там же у 1898 р. побачила світ перша збірка її оригінальних поезій "На крилах пісень" й одразу привернула до себе увагу літературознавців. У цю збірку ввійшов вірш "Досвітні огні", який по суті є вболіванням за долю поневоленої рідної України та її народу, роздумами про роль поета та його слова у житті народу.

У 1899 р. у Львові вийшла і друга збірка "Думи і мрії" (1899), а третю "Відгуки" (1903) було надруковано в Чернівцях. Після того Леся Українка впродовж десятиліття написала понад сотню віршів, з яких половина за її життя не була надрукована.

Наскрізною темою всієї творчості Лесі Українки є прометеїзм, боротьба зі злом, з духовним, моральним, фізичним рабством. На зміну героям Івана Франка, які лише подавали свій гучний голос за рабів, в поезії Лесі Українки приходять раби-борці. Тому драматична поема "В катакомбах" є визначальним для Лесиної творчості того періоду твором.

Революційний протест проти імперської Росії — тюрми народів, палка ненависть до самодержавного гнобительського ладу, картання слабодухої інтелігенції, звеличення сміливих борців — "нащадків Прометея" — такі основні мотиви поезій "До товаришів", "Товаришці на спомин", "Грішниця", "Slavus—Sclavus", "Fiat nox", "Епілог" та ін.

Глибокому аналізу поезії Лесі Українки, особливо творів, що вийшли у світ до 1898 p., були присвячені окремі праці славетного українського поета Івана Франка. За його баченням, у віршах Лесі були "проблиски сильного, самостійного таланту", "рука майстра". Франко мусив зізнатися, що "...читаючи м'які та рознервовані або холодно резонерські писання молодих українців і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хвора, слабосильна дівчина — трохи чи не єдиний мужчина на всю новочасну соборну Україну".

Не менш яскраву рецензію написав І. Франко на збірку Лесиних віршів "Думи і мрії", що побачила світ у Львові в 1899 р. Він дав дуже високу оцінку, зазначивши, що "...від часів Шевченківського "Кобзаря" Україна не бачила кращої збірки поетичних творів". Головною її силою, на думку Великого Каменяра, була лірика і малюнки сцен і ситуацій, що випливають з ліричного настрою. Вже у ранній поезії Лесі Українки Іван Франко виявив такі індивідуальні риси стилю, як ліризм, щирість, задушевність голосу, вдумливість.

Життя краяло поетесу нещадно. Перше, сильне, велике та палке Лесине кохання з білоруським журналістом Сергієм Мержинським брутально й безжалісно перервала його смерть. Впродовж однієї ночі у ліжка вмираючого Мержинського Леся Українка написала драматичну поему "Одержима". Тридцять дві сторінки тексту є прикладом трагічного й високого втілення абсолютно іншої форми існування — суто духовної. А саме таке (і тільки таке!) існування може гарантувати істинність творчого вияву.

Останнє десятиріччя життя Лесі Українки, доба її "титанічного ходу по верхогір'ях", дало світу драми "Блакитна троянда", "Руфін і Прісцилла", "Лісова пісня", "Осіння казка", "Камінний господар", "Бояриня", "Адвокат Мартіан", "Кассандра", драматичні поеми "Вавилонський полон", "Оргія", "На руїнах", "Магомет та Айша", "Йоанна, жінка Хусова", діалоги "Три хвилини", "На полі крові", "У катакомбах" та ін.

Безперечно, вершиною драматичного мистецтва Лесі Українки є драма-феєрія "Лісова пісня", де тема відкритості до природи як частини Всесвіту є модифікацією теми свободи й несвободи духу — основної ідеї в усій творчості Лесі Українки. Нація може бути вільною, коли людина має свободу, — так сучасно звучить основний мотив п'єси "Бояриня", а також неповторного "Камінного господаря". Кінець у більшості Лесиних драматичних творів трагічний, але ідеї — завжди торжествують. Бо Леся Українка свято вірила у світле майбутнє українського народу.

В історію вітчизняної фольклористики ім'я поетеси назавжди вкарбувала титанічна праця, пов'язана зі збиранням, дослідженням і виданням уснопоетичної творчості українського народу. Першим здобутком у цьому напрямі був фольклористичний збірник для дітей "Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини й Звягельщини на Волині". Чисельні фольклорні матеріали, що зібрані Лесею Українкою, становлять неперевершену цінність. Частина їх була надрукована у журналах, частину записів вона передала М. Лисенку. Всі пісні, які вона могла пригадати, проспівала своєму чоловікові — талановитому музикантові, етнографу Климентові Квітці, починаючи з 1898 p., коли вони познайомилися, і так до кінця свого життя.

Леся Українка вважала, що все життя письменника, у тому числі й особисті переживання, мають бути забарвлені громадянськими настроями. Вона страждала душею за страшне приниження українського слова, української культурної спадщини й шукала виходу з цього становища. Дух громадянства вона пронесла через усе життя й так розуміла свій суспільний обов'язок.

Принципи незалежності, моральної відповідальності поета за долю народу простежуються не тільки в поезіях, а й в публіцистиці Лесі Українки. Яскравим прикладом такого світогляду є памфлет "Голос однієї російської ув'язненої" (1896), в якому вона затаврувала продажність ліри демократичних країн, що гучно вітала приїзд у Францію російського царя Миколи II.

Леся Українка померла у тому віці, коли творчі сили поетів найінтенсивніше зростають і усталюється їхній світогляд. Вона йшла з життя, дописуючи свою останню поетичну працю. Померла поетеса 1 серпня 1913 р. у грузинському курортному містечку Сурамі, де проходила лікування. Згодом прах великої дочки українського народу було перевезено до Києва і перепоховано на Байковому цвинтарі.

Леся вірила у прихід нового життєустрою, який забезпечить здійснення справжнього ідеалу людського існування.

Її вірші відповідають настрою революційно-трансформаційної перебудови сучасного українського суспільства, її нащадки, весь народ України, вся творча інтелігенція світу з глибокою вдячністю зберігають у своїй пам'яті образ Великої Громадянки не тільки України, а й всього світу. Про це свідчать проголошення 1963 та 1971 років Міжнародними роками Лесі Українки. Її твори видаються в Україні і в усьому світі численними тиражами. Про неї пишуть, її читають. Вона живе в піснях, операх, балетах, симфоніях і в людських спогадах.