Левицький Іван Семенович
(Нечуй-Левицький)

Біографія

Іван Семенович Левицький народився 13 листопада 1838 р. у місті Стебльов (нині Черкаська область) у сім'ї священика. Навчався в Богуславському духовному училищі (1847—1853), Київській духовній семінарії (1853—1859) та Київській духовній академії (1861—1865). Формування світогляду відбувалося під впливом усної народної творчості, історіософських праць Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, творчості Т. Шевченка, критичних, публіцистичних статей і наукових праць Д. Писарєва, романів І. Тургенєва і М. Чернишевського.

Іван Левицький, здобувши звання магістра богослов'я, свідомо став на шлях педагогічної та громадської діяльності: учителював у Полтавській духовній семінарії (1865—1866), гімназіях польських міст Каліша (1866—1867), Седлеця (1867—1873), а також Кишинева (1873—1885), де викладав російську мову і словесність, риторику. Педагогічну працю органічно поєднував з літературною творчістю — вже в 1868 р. у львівському журналі "Правда" були надруковані його повість "Дві московки", оповідання "Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть", нарис "Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності" під псевдонімом Іван Нечуй (псевд. — І. Баштовий, А. Глаголь, О. Криницький, І. Нечуй-Левицький), а далі його прозові й драматичні твори, рецензії, статті, етнографічні розвідки й педагогічні праці систематично з'являлися на сторінках журналів та альманахів, виходячи окремими виданнями.

Творча індивідуальність І. Нечуя-Левицького, його естетична програма яскраво виявилися вже у згаданій філософсько-етнографічній розвідці про духовну окремішність українців. На матеріалі численних спостережень автор намагався показати зв'язок культури народу з його національним характером і ментальністю. Давнє художнє мислення українців збереглося у звичаях, обрядах, усній поезії, причому українська міфотворчість оформлювалася в реальних образах, адекватних тим предметам і явищам, які оточували селянина у повсякденному побуті. Стаття І. Нечуя-Левицького "Сьогочасне літературне прямування", надрукована у львівському журналі "Правда" (1878), стала немов програмною: в ній обґрунтовувалися такі принципи письменства, як реалізм, народність, громадянська спрямованість та ін. Автор орієнтував письменників на зображення реальної дійсності, адже то "непочатий рудник", "безконечний матеріал", на розкриття особливостей етнічної самосвідомості та характеру українців, глибоке освоєння побутового мовлення селянства та уснопоетичної мови народу. Тільки ґрунтуючись на згаданих принципах, література зможе виконати своє громадське призначення. Гостре викриття російської імперської політики розкривається у публіцистичній брошурі письменника "Українство на літературних позвах з Московщиною" (1891), причому автор тут порушував питання широко, в європейському масштабі, виражаючи національні сподівання не тільки українців, а й інших пригноблених народів — литовців, поляків, грузинів, фінів, сербів, болгар, словаків. Відверта політика зросійщення, що проводилася царизмом, завжди викликала у нього глибоке обурення. Не випадково царська поліція оцінювала такі виступи як дуже небезпечні, ворожі уряду.

Письменник активно виступав за надання українській мові рівноправності, за впровадження її в школах усіх типів — народних, гімназіях, семінаріях, університетах, у канцелярському діловодстві й суді, за свободу друкування українських книжок, періодичних видань. Ці проблеми він порушував у статтях "Школа повинна бути національна" (1911), "Сьогочасна часописна мова на Україні" (1907), "Криве дзеркало української мови" (1912), "Хто такий Тарас Шевченко". Лебединою піснею письменника був нарис "Київська Лиса гора" (1917), в якому висловлено захоплення поваленням самодержавства.

Проза І. Нечуя-Левицького розширила тематичні обрії української літератури: в його оповіданнях, повістях, романах ідеться про життя селянства, міщанства, заробітчан, дрібної шляхти, духовенства, інтелігенції. Повість "Дві московки" (1868) засвідчила прагнення письменника вийти за межі традиційної селянської теми — вона органічно пов'язується з темою солдатчини та духовного каліцтва молоді у школі кантоністів. Про пошук письменником основ національного буття йдеться у повісті "Причепа" (1869), де піддається осуду ворожа українському народові політика полонізації та зросійщення. Обидві повісті об'єднані наскрізною ідеєю болю за руйнування матеріальних і духовних засад української сім'ї, зумовленого розривом з глибинною національною традицією.

І. Нечуй-Левицький прагнув розкрити сутність українського національного характеру в усій його багатоманітності. У повісті "Микола Джеря" (1876) на широкому тлі кріпосницької неволі вимальовується постать бунтаря-протестанта, який належить до "тих людей, котрим ціле життя воля пахне", до тих натур, що "скоріше вломляться, а зігнути не дадуться" (І. Франко). Микола Джеря сприймається як виразник духу народної непокори проти будь-яких форм пригнічення людини. Певною мірою з цим твором єднається й повість "Бурлачка" (1876), героїня якої проходить через складні випробування. Соціально-побутова повість "Кайдашева сім'я" (1879) і цикл оповідань "Баба Параска та баба Палажка" (1874, 1875, 1909) виявили схильність І. Нечуя-Левицького до гумору в змалюванні картин із життя пореформеного селянства. У цих творах він переконливо показав, що життя людей ламається, коли вони відходять від морально-етичних засад народного життя, від тих духовних цінностей, які складалися віками в українській родині. Такий контраст між покликанням людини та її щоденним побутом визначає зміст повісті та оповідань циклу, де з'ясовуються спонукання та імпульси дрібних власників утвердити себе як господарів на землі і в хаті.

Романом "Хмари" (1874) письменник відгукнувся на розгортання народницького руху, в якому брала участь освічена українська молодь. Концептуальність твору втілена в символічному образі хмар як темних сил, що прагнуть задушити будь-які проблиски українського культурно-освітнього життя. Ідейним прагненням інтелігентів присвячені роман "Над Чорним морем" (1890), повісті "Неоднаковими стежками (1910), "На гастролях в Микитянах" (1911). У творах про інтелігенцію значною мірою новими були й моменти, пов'язані з питаннями жіночої освіти та виховання, духовного розкріпачення жінки. Утвердження емансипаційних ідей водночас супроводжувалося нищівним викриттям того псевдовиховання, яке процвітало у привілейованих навчальних закладах.

Показ життя духовенства в повісті "Старосвітські батюшки та матушки" (1885), оповіданнях "Афонський пройдисвіт" (1890), "Поміж ворогами" (1893) у багатьох епізодах подається в сатиричному освітленні. І. Нечуй-Левицький зазначав, що українське життя ще чекає на своє всебічне художнє дослідження, чекає "цілих шкіл робітників на літературному полі". Патріотична проблематика визначає пафос патріотизму романтичної казки "Запорожці" (1875), повісті "Гетьман Іван Виговський" (1899), драм "Маруся Богуславка" (1875), "В диму та в полум'ї" (1910). В історичних драмах порушується також проблема моральної відповідальності людини за свої вчинки, акцентується злободенна ідея національної гідності особистості як її найвищої цінності.

І. Нечуй-Левицький — автор двох комедій із сучасного йому життя — "На Кожум'яках" (1875) та "Голодному й опеньки — м'ясо" (1887). У першій з них висміюється життя київських міщан, викривається непривабливе єство джигуна Гострохвостого. Цей твір був перероблений і пристосований до сцени М. Старицьким; під назвою "За двома зайцями" він і сьогодні має неабиякий глядацький успіх.

Іван Нечуй-Левицький помер 15 квітня 1918 р. в Києві.