Липинський В'ячеслав Казимирович

Біографія

В'ячеслав Казимировий Липинський народився в с. Затурці на Волині у польській шляхетній сім'ї. Закінчив гімназію у Києві, навчався в університетах Кракова, Женеви (історія, астрономія), а пізніше оселився у своєму маєтку на Уманщині.

Під час Першої світової війни служив у російській армії, брав участь у створенні Української Демократичної Хліборобської партії (розробив її програму, основу якої становили державний суверенітет України та збереження прав власності на землю). За гетьманату був послом України у Відні (до червня 1919 p.).

З 1926 по 1927 р. перебував у еміграції в Австрії. Створив політичну організацію "орденського типу" — Український Союз Хліборобів-Державників (УСХД). Очолював періодичне видання "Хліборобська Україна" (1920—1925 pp.), де друкувався фундаментальний політичний трактат В. Липинського "Листи до братів-хліборобів", який пізніше було видано вже окремою книгою (1926, 1956).

На тлі політичного і тактичного конфлікту з гетьманом П. Скоропадським В'ячеслав Липинський проголосив УСХД розпущеним і з невеличкою групою своїх прихильників (В. Залозецький, М. Кочубей, В. Кучабський) утворив нову організацію "Братство Українських Класократів Монархістів".

В'ячеслав Липинський після тривалої хвороби на туберкульоз помер у санаторії Вінервальд (м. Відень), похований у родинному селі.

Традиційним концепціям Хмельниччини В. Липинський протиставив власну концепцію розбудови української державності у XX ст. Зокрема, він активно досліджував проблему перетворення гетьманату із суто військового утворення на територіальну владу монархічного характеру, з виразно означеною спадковістю.

В. Липинський вважав, що держави постають шляхом завоювання, яке може бути як зовнішнім, так і внутрішнім, однак кожна держава має як владу, так і носія влади — провідну частину населення. Він стверджував, що існують три основних джерела влади: мілітарна сила ("войовники"), економічна сила ("продуценти"), інтелектуальна сила ("інтелігенти"). Між цими силами можливі певні комбінації. При цьому особливі державотворчі якості В'ячеслав Липинський приписував "войовникам-продуцентам", тоді як інтелігенції відводив допоміжну роль — вона, на його думку, усвідомлює і формулює певні стихійні, свідомі спрямування у суспільстві.

Основними типами державного устрою В. Липинський вважав "класократію", "демократію", "охлократію". Ці типи державного устрою постійно чередуються, хоча особливого детермінізму у цьому процесі В. Липинський не вбачав.

Устрій класократії, зокрема, характеризується необхідною рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу, а охлократія є не що інше, як абсолютне панування войовників-непродуцентів, коли свобода і самодіяльність громадянства практично відсутні.

В'ячеслав Липинський сформулював свою політичну доктрину української монархічності. По-перше, політичним ідеалом для України є, за його визнанням, спадкова монархія, яку очолює гетьман. Саме в гетьмані і втілюється українська національна ідея. По-друге, республіканська парламентська демократія, на думку Вячеслава Липинського, непридатна для України. По-третє, він обстоює концепцію хлібороба-власника як рушійної сили політичного процесу, що у союзі з армією могла б формувати необхідні для України зовнішньополітичні союзи з іншими слов'янськими народами.

В. Липинський у своїх працях глибоко розглядав також питання ролі і місця релігії у процесі державного будівництва. На думку цього історика, між церквою і державою має бути певна співпраця, оскільки обидва ці чинники є автономними і рівнорядними.

Українську націю, вважав В'ячеслав Липинський, можна найкраще сконсолідувати, об'єднати на основі "територіального патріотизму", розбуджуючи і зміцнюючи почуття великої солідарності між усіма постійними мешканцями української землі, незважаючи на їхню соціальну належність, етнічне походження, віровизнання і навіть національно-культурну свідомість.

Основними носіями українського визвольного руху, на думку В. Липинського, мусять стати як інтелігенти, так і організатори хліборобства, індустрії, війська. Передумова державного відродження, за В. Липинським, це асиміляція денаціоналізованих вищих соціальних шарів. Він критикував і українську демократію (табір УНР), і охлократію, наполягаючи на тому, що вимогам українського державного будівництва відповідає лише класократична система. Кристалізаційним пунктом цього має бути установа дідичної і правової, "трудової" монархії у традиційній формі гетьманату.

Державно-правова теорія В. Липинського оригінальна передусім тим, що проблему державного будівництва в Україні він розглядає як проблему створення самостійної Української держави, де забезпечуються права і свободи людини. Він (як і М. Драгоманов) наполягає на великій необхідності децентралізації, розвитку місцевого самоврядування. Основним регулятором суспільних відносин у державі, на думку В'ячеслава Липинського, має бути лише закон. Саме закон повинен забезпечити "відповідальність держави перед громадянством".

За усієї своєрідності та оригінальності цих наукових ідей В. Липинський все ж перебував під певним впливом окремих європейських учених — філософів Ж. Сореля, В. Парето, Г. Леона та ін. Це, однак, аж ніяк не принижує його величезної ролі в теоретичному обґрунтуванні питань і процесів українського державотворення.