Могила Петро Симеонович

Біографія

Петро Могила, син молдавського господаря Симеона та угорської князівни Маргарети, народився 21 грудня 1596 р. (щодо цієї дати є розбіжності між дослідниками життя П. Могили).

Симеон Могила загинув у жовтні 1607 р. — його отруїли змовники; він залишив шість синів. Після смерті Симеона Могили, в кінці 1607 p., внаслідок ворожого ставлення нового господаря Молдавії до родини Могил остання була змушена переселитися до Польщі. Хоч немає ніяких документальних відомостей, майже всі дослідники біографії Могили вважають, що "первісну освіту Петро Могила здобув під керівництвом наставників Львівської братської школи, а закінчив у закордонних університетах: відвідував польську академію в Замості і паризьку Сорбонну". Його висока освіченість, вченість, гострий розум, начитаність, висока культура вражали сучасників. У тодішньому суспільстві існував звичай, за яким молода людина після закінчення освіти мала поступати на службу до одного з магнатів, де здобувала знання з військового мистецтва та шляхетних звичок. У разі сирітства магнати брали на себе обов'язок опікуна і покровителя молодої людини. Після повернення до Польщі опікуном П. Могили був коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський. Після смерті С. Жолкевського у 1620 р. він мав за протектора польського гетьмана Хошкевича. Якийсь час Могила служив у польському війську, як старшина польської армії брав участь у Хотинській битві в 1621 р.

До часу вступу П. Могили в сан Києво-Печерського архімандрита (1621—1627) відомо дуже мало даних з його біографії. Могила в цей час часто відвідував Київ, придбав в околицях міста чималі маєтки, зокрема Рубежівку. Тут він зустрів митрополита Йова Борецького, який став його духовно-релігійним провідником. Поглиблення зв'язків з митрополитом Й. Борецьким вплинуло на формування релігійного світогляду Могили, який почав брати активну участь у церковних справах. Ця участь кардинально змінила життєвий шлях молдавського воєводича, який покинув світське життя, приймаючи чернечу рясу. Його духовна кар'єра була вражаюче стрімкою.

З історії відомо, що 6 вересня 1627 р. на провінційному сеймику у Житомирі "все духовенство і обивателі обрали на архімандрита печерсько-київського вельможного Петра Могилу". Цей вибір був затверджений королівською грамотою Сигізмунда IIІ від 29 листопада 1627 р.

Перебираючи керівництво Києво-Печерською лаврою, архімандрит П. Могила намагався покращити існуючий тоді стан православних на українських землях під Польщею. Він зосередив увагу на поліпшенні стану самої лаври, роблячи подвійні заходи: під матеріальним аспектом він старався повернути до монастиря все те, що у нього забрали у критичні періоди історії; під моральним аспектом він прагнув виховати своїх ченців і працівників монастиря, щоб за їх допомогою створити вогнище науки і освіти.

Петро Могила, як людина широкого й прогресивного мислення, ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ'я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Він добре знав, що православному духовенству для успішної відсічі утискам єзуїтів та уніатів необхідно мати відповідну освіту. Архімандрит вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам.

Від перших днів свого перебування в Києво-Печерській лаврі Петро Могила енергійно опікувався освітою молодих ченців. Він щедро віддавав їм свої знання з різних наук. Відібравши групу найздібніших, послав їх на навчання за кордон, утримуючи студентів власним коштом. Після навчання в університетах Європи ці юнаки стали першими помічниками Петра Могили в організації якісно нової системи освіти в Києві. Так, у лаврі було відкрито школу, яка відразу ж стала набагато авторитетнішою за Богоявленське (Братське) училище. Воно в цій конкуренції могло загинути. І це занепокоїло високих духовних осіб, які справедливо вважали, що училище треба зберегти. Вони звернулися до Петра Могили з проханням врятувати навчальний заклад. Архімандрит вирішив об'єднати школу з училищем. У такий спосіб був створений найавторитетніший центр освіти в усій Україні. Сам Могила виділив власні кошти, на які було збудовано один із навчальних корпусів на Подолі, утримувалися викладачі й школярі. Окрім Київської колегії, Петро Могила відкрив у 1634 р. ще одну — Вінницьку, а у 1636 р. — Кременецьку.

Серед інших ділянок, на яких зосередив увагу архімандрит Петро Могила, були оздоблення Печерського монастиря, піднесення його значущості, боротьба з неправославними віросповіданнями, видання книг, організація великих відправ богослужінь у лаврі й в усіх церквах, що були на посілостях лаври. Від самого початку своєї церковної діяльності П. Могила багато прислужився розквіту друкарства в Україні. Вся ця релігійно-культурна діяльність Могили за короткий час висунула його на передові позиції в українській православній церкві під Польщею, даючи йому змогу досягти найвищого шабля — престолу митрополита Київського.

У ті часи особливо посилився наступ унії на православ'я, в якого по всій Україні забирали монастирі й церкви, переслідували священиків. А православ'я — то, як відомо, не тільки питання суто релігійні, то оплот національної самосвідомості нашого народу, колиска національного духу.

У 1632 р. після смерті польського короля Сигізмунда III у Кракові збирався сейм, на якому мало розглядатися питання про його наступника. Старий і хворий митрополит Київський Ісая Копинський не міг відправитись у таку далеку дорогу. Рада вищого духовенства вирішила послати від себе на сейм Петра Могилу. Прибувши туди, архімандрит Києво-Печерської лаври від імені всього українського народу заявив, що київська депутація не братиме участі в сеймі, якщо негайно не буде прийнято рішення про повернення православним усіх захоплених у них уніатами монастирів і церков. Після тривалої дискусії сейм був змушений погодитись з цією вимогою. "Ось що зробила одна людина, яка мала незламну силу волі, гнучкий розум і знання дипломатичної справи! — пише відомий історик Києво-Могилянської академії В. Аскоченський. — Княжич за походженням, мало мав собі суперників за вихованням, був зразком ревної відданості в вірі й православ'ї — тільки один Могила міг на той час так невтомно боротися і так переможно вийти з такої нерівної боротьби".

Вище духовенство запропонувало Петру Могилі стати митрополитом Київським. Небувалий і, здавалося б, зовсім позбавлений логіки випадок. Адже на той час ще живий був митрополит Ісая Копинський. Але він через свою старість і хворобливість не мав сил очолити тяжку боротьбу православних з унією. Це міг зробити тільки Петро Могила, який після довгих вагань погодився на ту пропозицію. Копинський благословив свого наступника й переїхав із Михайлівського монастиря в Києво-Печерську лавру, де й зустрів смерть у 1634 р.

3 листопада 1632 р. Петра Могилу обрали митрополитом Київським і Галицьким. Того ж самого року завдяки його зусиллям і рішучості уряд Речі Посполитої був змушений визнати православну церкву як таку, що має право на існування поряд з уніатською. За наполяганням Могили уніати передали православним чимало захоплених ними раніше монастирів і церков, серед них Софійський собор і Видубицький монастир у Києві. Паралельно з поверненням церков та унормуванням правового становища православної церкви Петро Могила опікувався відбудовою і відновленням церков.

Є документальні дані, що свідчать про турботу та допомогу митрополита Київського для відновлення церков і монастирів у Луцьку, Куп'яничах тощо, однак найбільше уваги він приділив відбудові київських храмів. Завдяки його турботам були відбудовані чи ґрунтовно реставровані Києво-Софійський собор, Десятинна, Трьохсвятительська, Михайлівська (Видубицького монастиря) церкви, церква Спаса на Берестові та ін.

Перебравши відповідальність за долю православної церкви, Петро Могила усвідомлював важливість тієї великої ролі, яку вона відігравала в житті народу. В той час православна церква, з певного погляду, була синонімом українства. Але митрополит добре знав і слабкі боки православної церкви та уявляв труднощі, що його чекали. Він мав велике бажання і рішучість піднести православну церкву з її кризового стану та вивести на нові шляхи. Для цього треба було здійснити кілька важливих реформ на різних напрямах. Потрібно було насамперед відновити моральну силу та зміцнити організаційну структуру православної церкви.

Свою реформу Петро Могила розпочав із введення дисципліни і суворої моральності серед ченців. Високі вимоги морального і освітнього порядку та дотримання дисципліни висував митрополит Київський і до священиків. Так, на початку 1635 р. митрополит заснував консисторію, завданням якої було вести слідства і церковний суд над духовенством.

Культурна діяльність Петра Могили за митрополичий період продовжувала плани і заходи, розпочаті під час його архімандритства. Він всіляко обороняв свою колегію від нападків польської адміністрації, постійно опікувався цією установою, якій у своєму заповіті залишив 81 тис. польських золотих, усю свою бібліотеку, четверту частину свого срібла, свій срібний митрополичий хрест і сакос. Могилянський період — це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту. Серед визначних видань, які з'явилися слов'яноукраїнською мовою в цей період, були "Євхаристеріон, албо вдячность" (1632), "Євангеліє Учительне" (1637), "Служебник" (1639), "Тріодіон" (1640), "Краткий Катехізис" (1645), "Великий Требник" (1646).

Своїми численними творами переважно церковно-релігійної тематики Петро Могила посідає певне місце і в українській літературі. Сучасники поважали його як чудового оратора і вправного полеміста. Крім низки передмов до "Служебників" 1629 і 1639 р., "Нолюканону" (1629), "Анфалогіону" (1636), "Євангелія Учительного " (1637), "Великого Требника" (1646), він є автором проповіді "Крест Христа Спасителя" (1632), яка донині може служити зразком гомілетики, "Літоса", "Дневника" (1644) та "Духовного заповіту" (1646).

Майже чотирнадцятирічне правління Петра Могили на київському митрополичому престолі суттєво піднесло авторитет Української Православної церкви.

Історики відзначають, що Петро Могила був одним із справжніх стражів спокою в рідному краю. Втручався у різні конфлікти, закликаючи сторони до примирення, постійно виступав посередником між ворогуючими. Своїм словом і авторитетом зміг попередити кілька заворушень на Запорожжі, врятувавши його від братовбивчих сутичок. Петро Могила одним із найперших серед вищого духовенства дізнався про задум Богдана Хмельницького підняти народ на визвольну війну проти шляхетської Польщі. І це був один із небагатьох випадків, коли відомий миротворець не зупинив ворохобу (так тоді називали бунти й повстання), а навпаки — проголосив анафему кожному, хто не стане під знамена Хмельницького у священній війні за волю українського народу.

Визначний політичний і культурний діяч, меценат, філософ, письменник — таким увійшов у нашу історію Петро Могила. Виснажений хворобою, чекаючи смертної години, він склав свій заповіт. У ньому знаходимо два аспекти: духовний, в якому Петро Могила висловлює кредо свого віровизнання, оцінює результати своєї діяльності; матеріальний — тут митрополит висловлює своє останнє бажання щодо розподілу свого маєтку. А він був власником і хуторів, і будинків у Києві, і численних коштовностей, і величезної бібліотеки, яку збирав упродовж усього життя. Найбільшу увагу приділено Київській колегії, Печерському монастирю з церквою Святого Спаса, Святій Софії, Видубицькому монастирю.

Щодо самої дати смерті Петра Могили, то тут є деякі розбіжності через старий і новий стиль, а також тому, що смерть настала вночі під Новий рік.

Він помер 1647 року, встигнувши навести лад у всіх своїх паперах, розподілити все, що мав. Це саме той випадок, коли можна сказати: людина підготувалася до смерті й поставила логічну крапку в своїх земних діяннях.

Тривалий час у Київській академії щороку 31 грудня відбувалася панахида, на яку збиралося вище духовенство міста. Академія свято берегла пам'ять про свого великого благодійника.

Петра Могилу поховали на вказаному ним самим місці у великій печерській церкві біля лівого криласа. Він заповідав, щоб йому не ставили ніяких монументів чи надгробків. Пам'ятником йому лишалася славетна академія.

Нова сторінка відкрилася і в діяльності дітища великого митрополита: у 1991 р. було відкрито університет "Києво-Могилянська академія", що згодом дістав статус національного.

У 1996 р. Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні церкви всіх конфесій.