Мудрий Ярослав

Біографія

В історії розвитку Київської Русі визначне місце посідає період, коли на столичному престолі княжив Ярослав, шанобливо названий сучасниками Мудрим. Це був особливий період розквіту й одночасно апогей могутності Київської Русі в уже практично сформованих її кордонах. Ярослав, син князя Володимира Святославича, народився близько 980 p., невдовзі після утвердження в Києві його батька. Матір'ю Ярослава була княжна Рогнеда, яку Володимир силою взяв у дружини, убивши її батька і братів. Ярослав був другим сином Володимира і Рогнеди.

Дитинство Ярослава пройшло в передмісті Києва — Предславиному, пожалуваному Рогнеді. Після прийняття Володимиром християнства Ярослава охрестили під іменем Юрія (Георгія).

Після досягнення повноліття княжича відправили у далеку Ростовську землю, простори якої ще тільки треба було підкорити та освоїти. Пов'язані із землеробством і скотарством слов'яни нещодавно почали обживати цей віддалений від життєвих центрів тодішньої Русі край, що слабко визнавав над собою владу Києва. Опинившись тут, Ярослав узявся за князівське управління, спираючись на прибулу з ним дружину. Водночас він залучав місцеве населення до християнства. Пам'яткою творчої роботи в цьому лісовому краї стало засноване ним на початку XI ст. місто Ярославль.

Показником того, що Володимир був задоволений князюванням Ярослава, стало призначення його в 1010 р. намісником у друге за значенням місто держави — Новгород у зв'язку зі смертю старшого сина київського правителя Вишеслава. Правління Ярослава у Новгороді забезпечило молодому князеві вплив і зміцнення його позицій в державі і регіоні. Цілком природним було й те, що Ярослав після смерті першої дружини взяв своєю дружиною дочку шведського короля Інгігерду, у хрещенні Ірину.

Невдовзі стосунки між Ярославом і Володимиром різко загострилися. Причиною цього було невдоволення Ярослава, який вважав себе старшим у домі Рюриковичів після батька (старші сини великого князя — Вишеслав і Ізяслав — на той час уже померли), викликане наміром Володимира заповісти владу Борисові. За існуючим на Русі звичаєм спадкування, Ярослав і Святополк були першими претендентами на престол. Проте ситуація ускладнювалася тим, що Володимир після прийняття хрещення відпустив своїх жінок і взяв церковний шлюб з Анною, сестрою візантійських імператорів, що тоді правили. Борис і Гліб, перші канонізовані на Русі святі, були синами Володимира і Анни, а значить, старший з них, Борис, мав переважне право на престол після смерті батька. Володимир в останні роки життя саме його готував як свого наступника на престол у Києві.

Не розраховуючи на швидке утвердження на великокнязівському престолі й використовуючи настрої новгородців, які не бажали платити данину Києву, та підтримку з боку Швеції, зацікавленої в послабленні надзвичайно зміцнілої в роки правління Володимира Русі, Ярослав у 1014 р. пішов на відкритий конфлікт з батьком і відмовився посилати до Києва належну данину. Розгніваний Володимир почав готуватися до походу проти непокірного сина, але несподівано захворів і 15 липня 1015 р. помер.

Поміж братами спалахнула міжусобна боротьба. Старший син Володимира Святополк убив менших братів Бориса і Гліба, а Святослав, що княжив у древлянській землі, таємниче пропав безвісті. Проти старшого брата виступив Ярослав. Почалася братовбивча боротьба між Святополком і Ярославом, яка проходила з перемінним успіхом. Зрештою після перемоги Ярослава на р. Альті в 1019 р. Святополк утік на Захід до свого тестя Болеслава Хороброго й там десь загинув.

Утвердившись на Київському престолі, Ярослав досить енергійно продовжував реформи, які започаткував його батько — князь Володимир. Адже запровадження християнства, централізація влади потребували подальшого зміцнення єдності й могутності Давньоруської держави. У роки правління Ярослава (1019—1054) Київська Русь сягнула апогею свого розвитку. Великий князь продовжив розширення й зміцнення кордонів Русі: він відвоював на заході землі, завойовані поляками в період внутрішньої смути, підкорив західний берег Чудського озера, де було засновано місто Юр'єв (нині м. Тарту). Ярослав повернув під владу Києва Червенську Русь з містами Перемишль і Холм, створив укріплену оборонну лінію з містами-фортецями — Родня, Корсунь, Богуслав і названим на честь небесного патрона великого князя Георгія-Побідоносця містом Юр'їв — нині Біла Церква.

На кінець 30-х років XI ст. володіння великого князя простягалися від Фінської затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морів, від Карпат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги і верхів'їв Північної Двіни, перевершуючи за розмірами решту християнських країн. За кількістю населення Русь у Європі поступалася лише Східній (Візантійській) і Західній (Священній Римській) імперіям. Печеніги, які зазнали тяжких поразок від дружин Ярослава під Києвом у 1017 р. і на Альті в 1019 p., більше не наважувалися турбувати Русь. Племінні об'єднання Східної Прибалтики, у межах сучасних Литви, Латвії та Естонії, визнали себе данниками Русі. З Польщею було укладено почесний для Києва мир, а зі скандинавськими країнами, Чехією та Угорщиною Ярослав підтримував традиційно дружні стосунки.

Ярослав постійно зміцнював рубежі молодої держави, рішуче протистояв печенігам. У 1036 р. руське військо під Києвом остаточно розбило печенізькі орди, після чого вони більше не загрожували Русі. Південні кордони Київської Русі на Правобережжі було відсунуто від Стужи до Росі майже на 100 км. Київська Русь на той час стала найбільшою державою Європи.

Могутність Давньоруської держави в той час була визнана всією Європою, а царські династії почали вступати з родиною київського правителя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Мудрого звали "тестем Європи". Адже його дружиною була дочка шведського короля Олафа III Скотконунга, одна сестра вийшла заміж за польського короля, інша — за візантійського царевича. Трьох дочок Ярослав Мудрий видав відповідно за норвезького, французького та угорського королів. Син Ізяслав одружився з сестрою польського короля Казимира. Святослав Ярославович був одружений з дочкою одного впливового графа Нижньої Саксонії Липольда Штаденського, гегемона Північної Німеччини. Тим самим київський палац Ярослава, його "Великий двір", досить часто приймав іноземних гостей і послів, які сватали за своїх монархів і наступних принців дочок великого князя.

У ті часи династичні шлюби мали на меті насамперед політичні цілі, вони скріплювали мирні договори і певною мірою гарантували міцність союзних відносин. Такі підходи певною мірою намагався реалізувати й великий князь київський Ярослав.

Князюванню Ярослава Мудрого був притаманний виразно державотворчий підхід, він більше дбав про консолідацію, розбудову й захист своїх земель, аніж про силове приєднання нових територій. Хоча й нові території теж додавались. Чи не найбільшою заслугою Ярослава стало об'єднання звичаєвих правових норм у збірник законів "Руська правда". Цей збірник відіграв велику роль у зміцненні держави, звів загальноприйняті закони до єдиної цілісної системи. Новий юридичний кодекс узагальнював ті зміни, що відбулися у суспільстві та свідомості людей. Основним об'єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини. Втім, вони оцінювалися по-різному. Так, за вбивство селянина сплачувалося 6 гривень, а за князівського дружинника — аж 80. Замість кровної помсти "Руською правдою" вводилася грошова компенсація.

Правовий кодекс "Руська правда" закріплював основні юридичні норми ранньофеодальної епохи. Тому закони спрямовувалися здебільшого на захист верхівки суспільства, але і смерди, і челядь, і закупи відчували себе більш захищеними від свавілля феодалів. Запровадження правових норм надавало можливість ширшого розкриття внутрішнього потенціалу людини незалежно від її соціального статусу. Багато зусиль доклав великий князь і у справі розвитку торгівлі, створення фінансової системи країни.

Продовжуючи адміністративну реформу князя Володимира, Ярослав поділив землі між синами, увівши принцип старшинства в успадкуванні. Тільки-но в одному з князівств звільнявся престол, кожен брат, за задумом батька, підіймався на щабель вище, доки за чергою не досягав вершини системи — великокнязівської влади. Надаючи у такий спосіб усім своїм синам можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути внутрішніх конфліктів і зберегти цілісність держави.

Велике значення мали зусилля Ярослава, спрямовані на зміцнення престижу, централізуючого значення Києва. За великого князя "град Ярослава" всемеро перевищив територію "града Володимира". Київ першої половини XI ст. — це місто з величними храмами, чудовими князівськими палацами, боярськими хоромами, добротними будинками городян, могутніми оборонними спорудами.

Справді, політичні успіхи Русі супроводжувалися й солідним монументальним будівництвом, яке здійснював Ярослав. У 1037 р. були завершені розпочаті ще князем Володимиром роботи зі створення нового кільця оборонних споруд довкола Києва, який збільшився за територією. Не випадково західний хроніст Адам з Бремена називав столицю Русі "окрасою Сходу" й "суперником Константинополя". Якщо візантійська столиця відома своїм храмом Святої Софії, то за Ярослава Софійський собор був споруджений і в Києві: оборонні укріплення обох міст мали парадні Золоті ворота. І це швидше свідчення реального суперництва Києва з Константинополем, ніж просто наслідування, дотримування візантійських зразків. Доказом цього були масштабні урочисті церемонії з приводу закінчення таких великих робіт, що збіглися зі святкуванням 500-річчя Софії Константинопольської, освяченої в 537 p., яка вважалася "матір'ю" Софії Київської.

Уздовж центральної вулиці міста (приблизно відповідала сучасній вулиці Володимирській), між Золотими воротами і площею перед Софійським собором, було споруджено два величні собори на честь небесних патронів великого князя (Георгіївський) та його дружини (Ірининський), при яких було засновано монастирі. Після 1037 р. неподалік було споруджено ще один великий кам'яний собор, не відмічений у літописах, але виявлений під час археологічних розкопок. Тоді ж, на зразок Софії Київської, були зведені величні храми Святої Софії в Новгороді і Полоцьку, а також Спасо-Преображенський собор у Чернігові.

Роки правління Ярослава ознаменувалися становленням на Русі монастирського життя, яке ледве починалося при Володимирі. Трохи південніше Києва, на високому гористому березі Дніпра, преподобний Антоній заснував знаменитий Печерський монастир. З ім'ям Ярослава пов'язані злет давньоруської культури, піднесення ролі освіти й розвиток літописання, зростання загальної культури людності Русі. У Софійському соборі Ярослав заснував не тільки першу на Русі бібліотеку, а й одну з найперших шкіл. При Софії Київській та її митрополичій кафедрі Ярослав загалом організував освітній центр, налаштував роботу бібліотеки та широку перекладацьку діяльність. З грецької на старослов'янську мову, зрозумілу всім освіченим людям Русі, перекладалися книги не тільки церковного, а й світського змісту. Провідну ідейну та організаційну роль у цій культурно-просвітницькій роботі відігравав Іларіон, один з найближчих сподвижників Ярослава, який раніше уславився своїми творами і промовами. Довкола Ярослава та Іларіона при Софії Київській утворилася своєрідна академія — гурток добре підготовлених книголюбів, які не лише переписували і перекладали старі тексти, а й створювали нові літературні твори. Тут до 1037 р. було складено перший на Русі літописний звід, який поклав основу наступному давньоруському літописанню.

Ярослав любив читати церковні книги і проводити благочестиві бесіди зі священиками і ченцями. Він неодноразово зустрічався з преподобним Антонієм Печерським. Книги князь читав удень і вночі, замовляючи для себе переклади і нові твори.

За князювання Ярослава Мудрого Київська Русь дедалі більше відходить від язичництва і переймає християнство. Загалом тоді на Русі було понад 400 церков, лише в Києві їх налічувалося близько 40. Із розвоем християнства Ярослав Мудрий у 1051 р. призначив київським митрополитом видатного письменника, свого сподвижника Іларіона. Тим самим була порушена багатолітня традиція — не грек із Константинополя, а слов'янин обійняв київську митрополичу кафедру. Все це ослабляло залежність Русі від Візантії, але її патріархія продовжувала зберігати верховенство над руською митрополією.

Загострення стосунків з могутньою Візантією, яка прагнула не лише до церковно-культурної, а й політичної гегемонії в усьому східно-християнському світі, змусило Ярослава більше уваги приділяти стосункам з державами Центральної та Західної Європи. Традиційно близькими були стосунки зі скандинавськими країнами, зокрема зі Швецією.

Відносини Русі та Візантії до останніх років князювання Ярослава залишалися напруженими. Незадовго до смерті Ярослава ситуація нормалізувалася, що було ознаменовано шлюбом його сина Всеволода з Марією, дочкою Константина IX Мономаха, який правив у ті роки у Візантії. Від цього шлюбу в 1053 р. народився Володимир, прозваний на честь діда по материнський лінії Мономахом. Йому судилося в подальшому відіграти видатну роль в історії Київської Русі.

Великим випробуванням для похилого Ярослава була смерть його старшого сина, наслідника престолу Володимира, який помер у 1052 р. Старшим серед Ярославичів став Ізяслав. І хоч великий князь був прихильнішим до освіченого та урівноваженого Всеволода, але, побоюючись братовбивчих війн, заповів у разі своєї смерті Русь турботам усіх трьох синів, наставляючи їх жити у братерській любові й визнавати старшинство Ізяслава. Щоб запобігти ворожнечі між синами, Ярослав ще за свого життя заповідав старшому сину Ізяславу в безпосереднє управління Київ і Новгород, Святославу — Чернігівську землю з Тмутараканню, а Всеволоду — Переяславську і Ростово-Суздальську землі. Двом молодшим синам Ярослава, В'ячеславу та Ігорю, передавалися Волинь і Смоленська земля. У Полоцьку залишався племінник великого князя Брячеслав Ізячеславич, а Прикарпаття (майбутня Галицька земля) переходило внукові Ростиславу, синові померлого Володимира Ярославича.

Це зовсім не означало, як прийнято вважати, роздробленість Давньоруської держави. Розподілення земель між членами правлячого дому за принципом старшинства було традиційною практикою, при цьому сувереном усієї Русі вважався великий князь, який володів Києвом. Його молодші брати, сини і племінники виступали в ролі своєрідних правителів окремих земель-князівств і часто переходили з міста в місто. Державна єдність Русі, при всіх внутрішньополітичних конфліктах і перипетіях боротьби за престол, зберігалася до 30-х років XII ст. Тим самим Київська Русь в цей період уникла сімейних кровопролитних чвар. Тріумвірат Ізяслава, Святослава і Всеволода певний час підтримував політичну єдність.

Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 р. у своїй резиденції під Києвом — Вишгороді. В останні дні біля нього був його улюблений син Всеволод, який перевіз тіло батька у Київ і разом з братами і онуками покійного, які зібралися у столиці з приводу похорону, поховав його в мармуровому саркофазі, поставленому в Софійському соборі.

Правління Ярослава Мудрого було одним із блискучих періодів в історії Київської Русі. Якщо завданням Ігоря і Святослава було утвердження Давньоруської держави як провідної сили Східної Європи, метою Ольги і Володимира — прилучення Русі до християнської віри і основ візантійсько-православної традиції, то Ярослав, відновивши державну єдність після смут і усобиць перших років, що настали після кончини Володимира, зосередився на мирній творчій праці. Саме в роки правління Ярослава було закладено ті підвалини вітчизняної культурної традиції, які, проявляючись в архітектурі та історіографії, образотворчому мистецтві й громадській думці, книжковій освіченості й монастирському житті, продовжували розвиватися у східнослов'янських народів упродовж усіх наступних століть. При Ярославі Мудрому культура Давньої Русі, що була вже прилучена до досягнень візантійсько-християнської цивілізації, розкрилася в усій повноті й багатстві, а Київ перетворився на одне з найбагатолюдніших і найкрасивіших міст Європи.

Усе це ще раз засвідчує високий міжнародний авторитет Київської Русі як передової й могутньої держави, що утвердилася на очах здивованої Європи впродовж життя двох поколінь. Велич справ Ярослава, який підніс Давньоруську державу до рівня всього цивілізованого світу, дала можливість майбутнім поколінням навіки закарбувати його ім'я в пам'яті народній.