Петров Віктор Платонович

Біографія

Віктор Платонович Петров народився 10 жовтня 1894 р. в місті Катеринослав. За одними даними, батько Віктора Петрова був учителем, за іншими — священиком.

У 1913 р. Віктор закінчив Хомську гімназію і вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, відділ слов'яно-російської філології. Університет закінчив у 1918 р. з дипломом 1-го ступеня і срібною медаллю. За час навчання виявив неабиякі здібності до наукової роботи, тому його і залишили як професорського стипендіата при кафедрі російської мови і письменництва. На цій посаді він перебував до закриття університету в 1920 р. В період стипендіатства В. Петров, крім роботи в університеті, викладав російську та українську мову і літературу в гімназії В. М. Ремезова, Учительській семінарії, на курсах при Спілці письменників, при Наркомсобезі.

У 1920/21 навчальному році він працював завідувачем Горобіївської семирічної школи Канівського повіту, а в 1922—1923 pp. вчителював у Баришевській трудовій школі Київського повіту. Саме тут Віктор Петров познайомився з Миколою Зеровим — репресованим і розстріляним в кінці 30-х років письменником-неокласиком. До речі, вже після Другої світової війни Віктор Платонович одружився з вдовою Зерова — Софією, в яку був закоханий. Саме Софія Федорівна зберігала довгий час архівні документи та рукописи праць своїх обох чоловіків.

Як письменник і як літератор В. П. Петров входив до гурту "неокласиків", разом з М. Зеровим, М. Драй-Хмарою, П. Филиповичем. Перший його роман "Дівчина з ведмедиком" вийшов у 1928 р. у видавництві "Сяйво" і був підписаний псевдонімом В. Домонтович. Біографічні романи "Аліна і Костомаров" (1929) та "Романи Куліка" (1930) вийшли під власним прізвищем. Деякі твори, зокрема філософського спрямування, автор підписував псевдонімом Віктор Бер. На жаль, письменницька діяльність Петрова маловідома. Його літературні твори почали вивчати і перевидавати лише за часів незалежності України.

Водночас наприкінці 20-х років XX ст. Віктор Петров вважався найяскравішою постаттю серед молодого покоління науковців Академії наук, який справив відчутний вплив на окремі гуманітарні дисципліни: етнографію, антропологію, археологію, фольклористику. Свою діяльність в Академії наук В. Петров почав 1 червня 1921 р. як позаштатний співробітник Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН. З березня 1924 р. по жовтень 1927 р. він працює у штаті цієї комісії на посаді секретаря, а з 1 жовтня очолив її, зайнявши посаду керівника. За редакцією В. Петрова виходив "Етнографічний вісник". На конкретних матеріалах ним були проведені етнографічні дослідження і написані праці: "Вірування в вихор і чорна хвороба", "Міфологема сонця в українських народних віруваннях", "Українські народні легенди про злих жінок", "Українські народні легенди про неплідну матір та ненароджені діти" та ін. За працю з етнографії в 1927 р. він був нагороджений срібною медаллю Всесоюзного географічного товариства. У 1929 р. вийшло з друку фундаментальне дослідження В. Петрова "Пантелеймон Куліш у п'ятидесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість". За цю працю у травні 1930 р. йому було присуджено науковий ступінь доктора історії літератури (філології).

Але найбільше в передвоєнні роки В. Петров займався археологією. З 1934 р. він працює в Українському Інституті історії матеріальної культури (ІІМК), де в 1939—1940 pp. завідував відділом слов'яно-руської археології. Саме цей період давньої історії був пріоритетним в його наукових археологічних інтересах, а перше місце посідали дослідження "полів поховань" зарубинецької та черняхівської культур, відкритих на рубежі XIX і XX ст. В. В. Хвойкою. З цього часу він починає глибоко вивчати проблеми походження та етногенезу давніх слов'ян, розв'язанню яких присвятив і післявоєнну наукову діяльність.

У січні 1941 р. напередодні війни В. П. Петрова призначили директором Інституту фольклору Академії наук УРСР. Як керівник він організовує евакуацію Інституту фольклору на Схід (в Уфу). Сам же тим часом опиняється в окупованому Харкові, найвірогідніше в ролі радянського розвідника. Цей майже десятирічний період з життя вченого до нашого часу залишився самим втаємниченим в його біографії.

У Харкові В. Петров редагує журнал "Український засів", у якому в 1942—1943 pp. надрукував свій роман "Без ґрунту". В 1943 р. переїжджає у Львів, а в 1944 р. — в Берлін, де по 1945 р. працює в Українському науковому інституті. З 1945 по 1949 р. В. Петров живе у Мюнхені і працює професором в Українському Вільному Університеті та Богословській (Православній) Академії. У Німеччині В. Петров був популярною особою в колах української діаспори. 18 квітня 1949 р. він за загадкових обставин зник із Мюнхена. Цей факт збентежив українську громаду за кордоном, яка звинуватила радянські спецслужби у його викраденні та вбивстві.

Та незабаром Віктор Платонович з'являється у Москві в Інституті історії матеріальної культури АН СРСР. У 1956 р. він приїжджає до Києва і починає працювати в Інституті археології завідувачем наукового архіву. Проте всі його отримані до війни наукові звання ВАКом були анульовані. Попри все, вчений повністю поринає в науку, відкриває нові пам'ятки, веде активні польові археологічні дослідження, реалізує ті наукові розробки і надбання, які встиг зробити разом з колегами в довоєнні роки. Його статті публікуються в серії збірок "Материалы и исследования по археологии СССР", "Краткие сообщения Института археологии АН УССР", у журналах "Советская археология", "Український історичний журнал" та інших виданнях.

Значну увагу В. П. Петров приділяв розв'язанню проблеми етногенезу слов'ян. Для цього він задіяв весь свій запас енциклопедичних знань. Висока ерудиція науковця в різних галузях історії, етнографії, археології, антропології, лінгвістики дозволила йому критично підійти до вже існуючих теорій і зробити свої власні розробки і висновки. Результатом цих досліджень стала фундаментальна монографія "Етногенез слов'ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика", яка вийшла з друку в 1972 р. вже після його смерті.

У 1966 р. В. П. Петров вдруге захистив докторську дисертацію за сукупністю праць на тему "Мова. Етнос. Фольклор". У цьому ж році його було нагороджено військовим орденом.

В. П. Петров помер 18 червня 1969 р. за робочим столом, вичитуючи гранки своєї книги "Етногенез слов'ян". Він похований у Києві на військовому кладовищі.

Учений залишив велику творчу спадщину — понад 200 наукових праць, романи та філософські роздуми. Він прожив цікаве і водночас складне життя, окремі періоди якого і до нашого часу повиті таємницею.