Світличний Іван Олексійович

Біографія

Іван Олексійович Світличний народився в с. Половинкине Старобільського району на Луганщині в родині колгоспників. До школи пішов у рідному селі в 1937 р., а в 1943 p., намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. Після закінчення в 1947 р. із золотою медаллю Старобільської середньої школи вступив на філологічний факультет Харківського університету. Закінчив університет з відзнакою, в 1952 р. став аспірантом Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН УРСР. Якийсь час був відповідальним секретарем журналу "Радянське літературознавство", завідував відділом критики журналу "Дніпро"; з 1957 по 1963 р. працював молодшим науковим співробітником Інституту літератури, ще рік — на такій самій посаді в Інституті філософії АН УРСР, а потім в Товаристві охорони природи. Далі був вимушений перейти на "творчий хліб", перебиватися випадковими заробітками, публікаціями у пресі під псевдонімом або чужим прізвищем.

У 1965 р. І. Світличного було заарештовано на вісім місяців. Після цього ні про яку роботу за фахом не можна було й думати. У січні 1972 р. стався другий арешт — засудження на 7 років таборів і 5 років заслання. Табірні роки письменник відбував у Пермській області, заслання — в Алтайському краї (Усть-Кан, Майма). На засланні І. Світличний працював нічним сторожем, палітурником у бібліотеці. Незважаючи на те, що в 1981 р. внаслідок тяжкого інсульту став інвалідом першої групи, термін відбув повністю. Прожив ще понад десять років, але до нормальної творчої праці вже не повернувся.

І. О. Світличний помер 25 жовтня 1992 р. і був похований на Байковому кладовищі.

Як критик і літературознавець Іван Світличний був носієм і продовжувачем традицій "харківської філологічної школи" з її виразним теоретичним спрямуванням. Перші його статті, як і незакінчена дисертація з теорії художнього образу, були, природно, продуктом реальної літературознавчої ситуації 50-х років, проте навіть тоді він висловив низку свіжих думок.

У своїх критичних публікаціях І. Світличний нерідко вдається до засобів іронії, сарказму. Як вельми дотепний спалах іронії було сприйнято статтю "Гармонія і алгебра", опубліковану в 1965 р. у "Дніпрі".

І. Світличний всіляко підтримував свіже талановите слово (І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського), захищаючи від невіглаських звинувачень в усяких "ізмах". І робив це легко, аргументовано, з тонким інтелігентним гумором. Рецензія на збірку І. Калинця "Відчинення вертепу" ("На калині клином світ зійшовся", 1968) досі лишається одним з найглибших літературознавчих проникнень в особливості міфопоетичного світу митця.

Остання з друкованих у журналах критичних студій І. Світличного побачила світ у 1970 р. в "Жовтні", підписана псевдонімом А. Перепаді. Це фахово-компетентна докладна рецензія на тритомний "Російсько-український словник", що у першому варіанті названа "Словникові холодини", де було розкритиковане панування явно русифікаторської словникової політики.

Звертався І. Світличний і до творчості Т. Шевченка. У "Коментарі критичному до коментарю наукового" (1965) прискіпливо, із зауваженнями та доповненнями прорецензовано «Коментар до "Кобзаря"» Шевченка, здійснений Ю. Івакіним. У статті "Духовна драма Шевченка", написаній у таборі в 1976 р. і опублікованій лише незадовго до смерті у збірці "Серце для куль і для рим" в 1990 p., літературознавець рішуче виступив проти ретушування "Кобзаря" за простолінійною схемою: "добрі люди" — "лихі пани". У поетичній творчості І. Світличного знаходимо суголосні цим роздумам інвективи проти "посполитих", інертної маси "салоїдів"; сповідування лицарського кодексу честі ("Яремі Світличному"), декларування тяжкої любові до Вітчизни ("Шевченко").

Поезія стала для І. Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл "Ґратовані сонети", що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми "естетичного" змісту. Ця поезія одверто ангажована, з чіткою соціальною адресою. В основі багатьох творів — розгорнуте осмислення моральних максим — "Відчай", "Жалісний сонет", "Голова на палі", "Моя свобода".

Такі сонети, як "Панасові Заливасі", "Ти всім, чим лиш могла, була мені...", вірш-посвята "Г. Севрук", "Рондель" переростають рамки поетичної публіцистики.

Чи не найсильнішою в поетичному доробку Івана Світличного є написана в таборі поема "Курбас". Не в усьому довершена, вона привертає до себе потужністю та спонтанністю чуттєвого самовиверження, що походить від повноти злиття з матеріалом, від внутрішньої ідентифікації автора з ліричним персонажем.