Святослав Ігоревич

Біографія

В історії Київської Русі X ст. особливе місце належить великому князю київському Святославу Ігоревичу, який згідно з "Повістю временних літ" здійснював самостійне правління з 964 по 972 р. Святослав Ігоревич народився в Києві, був сином князя Ігоря та княгині Ольги. Недовге, але яскраве і насичене подіями його правління ознаменувалося для Русі спочатку блискучими перемогами, а потім гіркими поразками та втратами. Тривалий час історики зображували Святослава князем-завойовником, що буцімто забув про інтереси рідної країни і повністю переймався війнами за її межами. Більш ретельний аналіз, прискіпливе вивчення документів свідчить про інше — Святослав Ігоревич створив надійну основу Київської держави, яка за його княжіння мала найбільшу свою територію від Каспійського моря до Балкан.

Надзвичайно напружена боротьба за геополітичне лідерство, тривожна невизначеність політичних перспектив — такі визначальні особливості міжнародного становища другої половини X ст. І Хозарія, і Візантія прагнули запобігти створенню міцної централізованої держави східних слов'ян, відрізати Русь від торговельних шляхів по Волзі, Дону та Дніпру. Отже, зіткнення з їх інтересами було неминучим для Київської держави.

Історичний розвиток Руської землі підготував ґрунт для появи князя-воїна, ратоборця, здатного відстояти інтереси держави. Вирішення цього завдання багато в чому пов'язане з ім'ям та діяльністю київського князя Святослава.

Про дитячі роки Святослава (народився приблизно в 931 р.) розповідає літописець Нестор. Князь виховувався у двох різних світах — дитинство його минало в резиденції матері, княгині Ольги, у Вишгороді та серед дружинників батька, князя Ігоря, переважно варягів — запеклих язичників. Мати прийняла християнство і намагалася навернути сина у свою віру. Святослав Ігоревич віддав перевагу давнім традиціям військового братства.

Уперше у "Повісті временних літ" Святослава описано в традиціях дружинного епосу. Княгиня Ольга йде на древлян помститися за смерть Ігоря — юний Святослав Ігоревич на коні, поруч із ним дружинники. Кинутий княжичем у бік ворога спис — сигнал до битви — ледь перелетів голову коня: ще занадто важкий для отрока. Проте битва почалася... "І перемогли древлян", — завершує оповідь літописець.

Релігійні пристрасті, що підігрівалися конфліктом поколінь і суперництвом між києво-полянськими і варязько-слов'янськими поселеннями, зробили матір і сина лідерами протиборствуючих угруповань. Ольга спиралася на родовите, уже значною мірою християнізоване київське боярство і міську верхівку столиці, яка здійснювала адміністративний контроль над країною, а за Святославом стояла різноплемінна язичницька дружина.

З 964 р. вся повнота влади зосереджується в руках Святослава. І цей "давньоруський спартанець", або "перший запорожець на київському престолі", як назвав князя М. Грушевський, усі свої сили та досвід спрямував на утвердження Русі на міжнародній арені. Вісім років свого князювання до трагічної загибелі він провів у постійних походах, розширюючи і зміцнюючи молоду державу східних слов'ян.

Уже в підлітковому віці, близько 955 p., Святослав Ігоревич княжив у Новгороді, правити яким міг тільки разом з довіреними людьми княгині Ольги. На півночі, в язичницькому середовищі багато в чому ще варязької дружини, формувалися його вдача і переконання. Тут довкола молодого Святослава зібралися відважні й войовничі друзі, що склали кістяк його майбутньої раті.

Самостійне княжіння Святослава розпочалося із згуртування ним східнослов'янських племен у Київській державі — приєднання союзу в'ятичів, що населяли межиріччя Оки й Волги, до Русі. Літописець пише, що Святослав був хоробрим і легким на підйом, як барс, і багато воював. У молоді роки він загартувався на півночі, у боротьбі з варязькими загонами, які загрожували Русі з Балтійського моря, і на південних рубежах, відбиваючи набіги печенігів. У походи він не брав із собою обозу, навіть казанів, а харчувався зі своїми дружинниками засмаженим на вугіллі м'ясом. Навіть намети не возив із собою, а спав на повстині, поклавши під голову сідло. Святослав Ігоревич ніколи зненацька не нападав на противника, він сповіщав йому відкрито, попереджаючи: "Хочу йти на вас".

Про початок походів Святослава відомо з літописної статті 964 p., коли він зібрав численне військо для великої війни на сході. Спочатку він вирушив підкоряти в'ятичів — слов'ян, котрі жили у верхів'ї Дону та Оки і платили данину Хозарському каганатові. До складу Хозарії входили Нижнє Поволжя зі столицею каганату, великим торговельним містом Ітіль, а також Північний Кавказ, Приазов'я і Східний Крим.

Підкорення в'ятичів неминуче вело до війни з Хозарією, яка спалахнула в 965 р. Святослав Ігоревич розбив війська каганату. Підкорив аланів і булгар у басейні Північного Дінця, на Дону, він близько підійшов до Волги, оволодів добре укріпленим, побудованим ще візантійськими інженерами, містом-фортецею Саркелом, яке на Русі називали Білою Вежею. Це дозволило Святославові розгромити розташовану в дельті Волги столицю Хозарії Ітіль. Потім Святослав спрямував свої війська до гирла Тереку, заволодівши важливим хозарським містом Семендером, а незабаром, просуваючись Північним Кавказом, переміг місцевих ясів і касогів. Заволодівши Прикубанням і територією поблизу Керченської протоки, Святослав завершив розгром Хозарії, яка тривалий час була головним суперником Київської Русі у Східній Європі, і зі славою, багатими трофеями, великою кількістю полонених повернувся у Київ. За свідченням мусульманських авторів, розорення від святославових дружин зазнала також Волзька Булгарія, яка прийняла іслам.

Увага Святослава, натхненого розгромом Хозарії, в 968 р. переноситься на Дунай і Балкани. В цей час Візантія, утискувана арабами в Сирії і німцями в Італії, вела виснажливу війну з Болгарським царством. Боротися на три фронти у неї не вистачало сил. Тому греки звернулися по допомогу до Святослава, підкріпивши своє прохання багатими подарунками. Навесні 967 р. Святослав розбив болгарську армію і, згідно з "Повістю временних літ", узяв 80 міст на Дунаї, швидко заволодів більшою частиною території Болгарського царства. Візантія змушена була в наступному році посилати йому багаті дари, названі літописцем "даниною". Вона явно не розраховувала на такий приголомшуючий успіх, а безпосереднє сусідство з Руссю і зовсім не входило в її плани.

Проте Святослав Ігоревич, завоювавши багаті болгарські землі, не збирався покидати їх. У нього визрів план створення величезної, на давньорусько-болгарській основі, держави — від Чорного моря і Балкан до Балтики, Волги і Каспію зі столицею в Переяславці, в дельті Дунаю, де перетиналися найважливіші торговельні шляхи, які зв'язували Русь з Візантією, країнами Центральної Європи і Причорномор'я. Князь стверджував, що там — середина землі його, що "туди привозять все добро: від греків ідуть туди тканини, золото, вино і овочі різні; від чехів і угорців — срібло і коні; а з Русі — хутро, віск, мед і раби". Певну роль зіграло і те, що в Києві, де реальна влада була в руках Ольги і бояр, які прийняли християнство, він почував себе скутим і невпевненим, тому і не прагнув туди повертатися.

Між тим греки, марно намагаючись відтіснити Святослава від кордонів імперії власними силами (війни з арабами і німцями тривали), багатими подарунками схилили до нападу на Русь печенігів. Кочовики, скориставшись відсутністю у Придніпров'ї основних військ русичів, навесні 968 р. прорвалися до Києва і взяли його в облогу. Кияни на чолі з престарілою Ольгою, що опікала онуків, опинилися у критичному становищі, тим паче, що Святослав Ігоревич не знав про небезпеку, яка нависла над містом і його рідними. На щастя, в Києві знайшовся відважний юнак, який знав печенізьку мову. Йому вдалося пробратися крізь ворожий стан і сповістити Святослава про небезпеку. Одержавши звістку про облогу столиці, Святослав з основними силами вирушив на Київ. Печеніги ж, почувши про його наближення, пішли у степ. На якийсь час небезпека минула. Князеві довелося вислухати гіркі дорікання матері, бояр і старійшин. Вони казали: "Ти, князю, шукаєш чужої землі і береш її, а до своєї тобі і діла немає; нас мало не взяли печеніги, разом з твоєю матір'ю і дітьми".

Ольга була проти війни з Візантією, яку замишляв її син, розуміючи, що його шанси на перемогу невеликі. До того ж задуманий похід на греків зводив нанівець її багатолітні зусилля щодо зближення з християнським світом. Проте Святослав був непохитним. Поховавши матір улітку 969 p., він на чолі 60-тисячного війська знову вирушив на Балкани.

Святослав Ігоревич у цей час також провів важливу реформу управління державою. Він замінив племінних вождів у трьох ключових містах Русі своїми синами. Так, старшого Ярополка він посадив на час власної відсутності у Києві, Олега — в новому центрі нещодавно приєднаної Древлянської землі Овручі, а Володимира — у завжди схильному до сепаратизму Новгороді Великому. На свій лад турбувався Святослав про зміцнення й розбудову держави. Цими діями Святослав продовжив справу Ольги стосовно консолідації держави, зміцнення влади київського князя в землях племінних княжінь. І все ж таки в пам'яті нащадків він залишився насамперед як видатний воїн і полководець свого часу.

Рішучі та вправні дії Святослава, переконливі перемоги утвердили за ним славу талановитого полководця, відважного воєначальника. Нестор зауважує, що в походах князь поділяв усі тяготи зі своїми дружинниками, діяв швидко й сміливо. Таким Святослав постає і в працях візантійських істориків і хроністів. Це особливо є показовим, адже київський князь зі своєю військовою дружиною неодноразово турбував Візантійську імперію.

Варто підкреслити, що за часів Святослава Київська Русь мала найбільшу територію. Інколи здавалося, що мрія великого князя Святослава здійснена і його держава є наймогутнішою і найбільшою за своїми розмірами в Європі.

Вдалі походи на Балкани дали можливість Святославові підкорити землі Болгарії. Руське військо стало загрожувати Константинополю. Тому на початку 971 р. імператор Іоанн Цимісхій вступив у боротьбу зі Святославом і повів проти його поріділих загонів величезну армію. Русичів обложили у фортеці Доростол (сучасна Силістра), де вони три місяці мужньо тримали оборону.

Потім були мирні переговори, внаслідок яких маємо рідкісну можливість відновити реальний портрет Святослава. Візантійський історик Лев Диякон повідомляє, що зустріч київського князя з візантійським імператором відбулася на березі Дунаю; Святослав прибув туди на човні, веслуючи разом зі своїми воїнами, нічим не вирізняючись з-поміж них. Був він середній на зріст, широкий у плечах, кремезний, з міцною шиєю; блакитноокий, довговусий, з поголеним волоссям на голові, тільки звисає одне пасмо — знаменитий оселедець, який і в подальші віки вирізнятиме запорозьке козацьке братство. Хроніст навіть у Святослава помітив сережку й описав її: золота, з гранатом, обрамованим двома перлинами...

Мирну угоду, загалом на почесних для Русі умовах, було укладено. Русичі почали збиратися додому. Безперечно, Святослав Ігоревич вважав мир із Візантією тимчасовим, сподівався зібрати нове військо... Але по дорозі до Києва в 972 р. на Дніпрових порогах його було вбито печенігами, яких візантійці, очевидно, попередили про просування князя з малою дружиною цим шляхом.

Оцінки як сучасників Святослава, так і істориків щодо його діяльності суперечливі, оскільки її результати не були однозначними. З одного боку, незаперечне зростання міжнародного авторитету Київської Русі, з іншого — гострота внутрішніх проблем, набіги печенігів, боротьба з християнством. В особі Святослава переплелися драматизм і суперечливість однієї з найбільш хвилюючих сторінок вітчизняної далекої минувшини.

Відзначимо, що історична роль Святослава досить неоднозначна. Він був відважним і талановитим полководцем, дотримувався простоти в житті, був відкритим і благородним. Але ці якості нерідко поєднувалися в ньому з жорстокістю і спалахами люті. Його полководницька вдача, на жаль, не завжди доповнювалася політичною далекоглядністю і розумним використанням наслідків своїх блискучих перемог. На вершині своєї могутності він володів величезними територіями від Балкан до Середньої Волги і від Балтійського моря до Каспію та Кавказу. Але утримати їх йому не вдалося.

Видатний український історик М. Грушевський так писав про Святослава: "Сміливий і чесний лицар-войовик, що у всім поступає одкрито і сміло, не шукає здобичі, ні багатства, цінить тільки славу воєнну і для неї однієї живе. Се герой княжої дружини, її найвищий ідеал".

Справді, Святослав Ігоревич воював упродовж усього свого правління, блискуче проводив тактичні операції та розробляв довготривалі воєнні кампанії. Він намагався передусім силою зброї утвердити у ширших геополітичних просторах Київську державу, її поступ на світовій арені, забезпечити торгівлю з країнами Сходу, Болгарією і Візантією, ліквідувати зовнішню загрозу на кордонах країни з боку хозар, печенігів, булгар.

Таким чином, зовнішня політика Святослава сприяла зростанню території Київської Русі, проте приводила і до великих людських втрат. Держава змушена була багато витрачати на воєнні потреби, що виснажувало її поступ. Не завжди далекоглядною і раціональною була й внутрішня політика Святослава, чвари й язичеські пристрасті давалися взнаки. Проте Святослав Ігоревич залишився для наступних поколінь зразком воїна і полководця, який не шкодував ані сил, ані здоров'я заради рідної землі і склав голову, захищаючи її від ворогів. Численні війни Святослава виснажили Русь, а налагоджені за правління Ольги дипломатичні стосунки з провідними християнськими державами знецінилися, а то й розпалися. Нове піднесення Русі забезпечила вже діяльність позашлюбного сина Святослава — князя Володимира.

Відзначимо, що князю Святославу 29 серпня 2003 р. на території Міжрегіональної Академії управління персоналом було урочисто відкрито величний пам'ятник. Це перший пам'ятник-монумент славному полководцю і державотворцю Київської Русі від вдячних нащадків.

Пам'ятник було виготовлено на Київському заводі "Граніт" молодими скульпторами О. Сидоруком і Б. Криловим. За творчим баченням скульпторів, князь Святослав Ігоревич після ратного звершення, після звитяги опустив свій меч і в роздумах про долю свого народу застиг на віки.