Сковорода Григорій Савич

Біографія

"Я ж у полоні нав'язливих дум, Лише одне непокоїть мій ум". Слово, яке завжди було спочатку, і людське буття — ось що постійно турбувало в житті і творчості Григорія Савича Сковороду — глибоко національного українського філософа, поета, композитора й педагога. Це було його кредо. Понад двісті років його немає з нами, а залишена ним ота нетлінна спадщина, що склала "обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту та моральну", яку можна порівнювати хіба що з "потужними потоками творчого мислення", як справедливо визначав великий поет нашої епохи Павло Тичина, ще й досі продовжує невпинно спадати з "верховин у долину", ламаючи "на своїй путі усі колючки й бур'ян, перестрибуючи через каміння гостре", розливаючись "широко по всім роздоллі"...

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в с. Чорнухи Лубенського повіту, на чудовій Полтавській землі, такій надзвичайно щедрій на таланти. Кого тільки не дала нам ця благословенна земля!.. Але, якщо вона бодай подарувала б нам лише одного Сковороду, ми й тоді мали б завдячувати їй вічно.

Виняткові здібності малого Григорія спонукали рідних віддати хлопчика в науку спочатку до дяка, а потому й до церковнопарафіяльної школи. Вже у 12-літньому віці він, соліст Чорнуського церковного хору, опиняється в Києві — перед брамою Могилянської академії, що була на ті часи провідним вищим навчальним закладом не тільки в Україні, а й у Європі. Саме сюди, а не десь-інде, їхали вчитися з Петербурга й Москви, Польщі й Білорусі, Румунії й Молдови, Болгарії та Сербії... Якраз тоді, коли Григорій зачудовано милувався величчю древнього Києва, в академічній бібліотеці плідно працював видатний російський самородок Михайло Ломоносов.

Григорій Сковорода, як учень підготовчого класу з філософії, з головою занурився було у вир багатогранного студентського життя, бо тоді ще застав в академії багато добрих традицій, закладених видатним українським діячем культури і засновником Києво-Могилянського колегіуму Петром Могилою. Але не судилося йому довго навчатись: 19-річному студентові класу філософії була уготована інша доля. Так, згідно з указом цариці Єлизавети II він стає солістом придворного хору, тож змушений був відбути до Петербурга. Про життя в імперській столиці, при дворі, він згадував завжди лише з осудом та зневагою.

У 1744 p., перебуваючи в Києві з хоровою капелою, Григорій Сковорода дістав ще одну можливість продовжити навчання в академії. Але скінчити її й на цей раз йому не вдалося. Наступного року Григорій укладає на п'ять років угоду-контракт і у складі Токайської комісії, що займалася заготівлею та вивозом знаменитого вина для царського двору, очолюваної любимцем цариці Єлизавети Петрівни генералом Федором Вишневським, виїжджає за кордон.

Та оці п'ять подарованих долею років стали для юнака справжньою школою пізнання світу: він отримує можливість вивчати Європу, "знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями, добре відомими тоді", як згадував із вдячністю пізніше філософ-мандрівник. Сковорода подорожує європейськими країнами, зокрема Німеччиною, Польщею, Словаччиною, слухає лекції знаменитих німецьких професорів, вивчає різні філософські школи й напрями, а головне — пильно придивляється до життя людей.

Повернення з мандрів багатьма стежками, що пролягали крізь чужі землі, було не марним. Від наївного юнака не лишилося й сліду: на рідну землю повернулася вже зріла людина зі сталим світоглядом і великим запасом знань. Проте Григорій Сковорода не став пасивним споживачем придбаних чужих ідей та сліпим наслідувачем, а сміливо вирушив у самостійну плавбу житейським морем рідної домівки, адже в нього відтепер з'явилося непереборне бажання відкривати землякам, рідним людям, своєму народові істину, правду життя і його глибоку сутність.

Відтепер він ішов з відкритим забралом у широкий світ, щоб невдовзі самому стати дороговказом на крутих філософських і житейських шляхах і якими згодом попростує передова й смілива думка XVIII та прийдешніх століть.

На жаль, його педагогічно-викладацькі вправи не принесли стільки користі (й не з його вини це сталося), як віршування чи головним чином філософські роздуми. І навчання в академії Г. Сковорода так і не закінчив (він учився з перервами в 1734—1738 pp. як учень підготовчого класу; 1738—1741, 1744—1745, 1751—1753 pp. як студент), хоч і домігся відновити його восени 1751 р. Остання його спроба в чотирирічному богословському класі закінчиться лише двома роками навчання. Однак і роки навчання не минули марно. За весь час перебування в академії учителями Григорія були педагогічні, наукові і літературні знаменитості XVIII ст. — письменник Митрофан Довгалевський, філософ Михайло Козачинський, письменник і церковний діяч Григорій Кониський, його земляк із Золотоноші Симеон Тодорський, в якого він досконало вивчив німецьку, грецьку й староєврейську мови.

Проте педагогічна справа була справжнім покликанням філософа. Де б він не працював — домашнім учителем чи викладачем у Переяславському (кінець 1750 — початок 1751 р.) та Харківському (1759—1760, 1762—1764, 1768 рр.) колегіумах, він навчав своїх учнів думати, а не повторювати з чужих вуст або книжок усілякі нісенітниці. Так, його курс поетики "Рассуждения о поэзии и руководство к искусству оной" відзначався досі небаченим радикалізмом і новизною, за що Сковорода був позбавлений надалі викладати в Переяславському колегіумі. А коли в 1768 р. йому знову запропонували викладати в Харківському училищі нововведений предмет — катехізис (основи доброчинності), він зрадів і написав чудовий посібник-трактат "Вхідні двері до християнської доброчинності для молодого шляхетства Харківської губернії", де основний наголос робився на вихованні вільнолюбства у молоді, критичного ставлення до церкви, релігії, суспільства тощо. Але пси-охоронці ідеології царизму зірко стояли на чатах. Тож перші неприємності не забарилися посипатись йому на голову ледь не відтоді, коли Григорій Савич розпочав читати свої знамениті лекції. Ось як він, скажімо, розпочинав свою першу лекцію: "Увесь світ спить! Та ще не так спить, як сказано: коли впаде — не розіб'ється; спить глибоко, розкинувся, наче прибитий! А наставники... не тільки не будять, а ще й погладжують, примовляючи: спи, не бійся, місце хороше... чого боятися!" А далі ще відвертіше... Хіба ж після такої "крамоли" царський чиновник не заволає? Навіть загарчить, люттю весь обійметься!..

На Г. Сковороду чиновники намагалися зводити наклепи, перекручували сказане, звинувачували в тому, чого він ніколи не робив, підсиджували, шпигували, переслідували прогресивних викладачів — друзів філософа, найздібніших учнів тощо. Григорій Савич намагається достойно відстоювати людську гідність, влаштовує кілька публічних диспутів, на яких дотепно й розумно висміяв своїх супротивників. Проте його знову звільняють з роботи і останню чверть віку свого життя він проводить у ролі мандрівного вчителя, заживши слави народного любомудра. Як справжній патріот своєї землі Григорій Сковорода намагався прищепити це священне почуття любові й людям — і ніщо йому не могло постати на заваді. Він щедро роздаровував свої знання народу і не переставав говорити: "Про мене балакають, що я ношу свічу перед сліпцями, а без очей не бачити світоча, — хай говорять, видумують дотепи, що я звонар для глухих, а глухому не до шуму — хай вигадують! Вони знають своє, а я знаю моє..."

Творчий період Г. Сковороди як філософа, поета й композитора охоплює досить великий проміжок часу — 1753—1794 pp. Зі свідчень його учня, першого біографа й друга Михайла Ковалинського нам відомо, що "він (Г. Сковорода) створив духовні концерти, поклав на музику деякі псалми, а також і вірші, що співають у літургії, їхня музика повна гармонії простої, але поважної, вона захоплює, обіймає душу, викликає сльози... Крім церковних, він склав багато пісень у віршах та сам грав на скрипці, флейтравері, бандурі та цимбалах приємно та зі смаком... Лірники й бандуристи підхоплювали мотиви Сковороди та ширили їх по всій Україні".

Отже, 1753—1785 pp. були для філософа, поета, музиканта й композитора найщасливішими сторінками життя. Його стихія у вільні години — поле і гаї. На сон він залишав не більше чотирьох годин, а з першими променями сонця вже був на ногах. І вже коли наступав вільний час, він брав сопілку чи бандуру, торбу з книгами, до рук незмінний ціпок та йшов, куди заманеться. Був суворим вегетаріанцем і їв лише раз на день. Він ніколи не втрачав доброго настрою, веселості й доброзичливості. У вільні години й народжувалися пісня, вірш чи байка, творилися філософські діалоги, численні афоризми...

Так створювався його поетичний "Сад" — низка найцікавіших поезій, що проростали "із зерен Священного писання", як зазначалося у повній назві. Вірші збірки "Сад божественних пісень" за жанром — панегірики, оди, пісні, сатиричні та лірично-пейзажні вірші, написані значною мірою в нових формах і традиціях. Збірка є своєрідним ліричним щоденником, в якому відбилися найяскравіші життєві події, філософські роздуми, настрої поета. Біблія, антична філософія, і глибоко народне українське вільнодумство — ось що зрештою надихало його й наповнювало джерелом власної філософії та морально-етичних ідей.

Та найголовнішим доробком творчості, справою всього життя Григорія Сковороди стали численні філософські трактати, присвячені людині, її буттю, — "Наркісс. Розглагол о том: узнай себе" (бл. 1769—1770), "Симфоніа, нареченная книга Асхань, о познании самого себе" (1770—1771), "Бесіда, нареченная двоє..." (1772), а також діалоги та притчі "Сіон" (1772—1773), "Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни" (1773—1774), "Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира" (1774), "Икона Алкивиадская" (1776), "Брань архистратига Михаила со Сатаною..." (1783), "Благодарный Еродій" (1787), "Убогій Жайворонок" (1787), "Діалог. Имя ему — Потоп зміин" (1788—1791). Написані ним байки у 1766—1774 pp. (збірка "Басни Харьковскія") також можна трактувати як маленькі філософські твори, адже, за Сковородою, байка має сприяти пошукам і розкриттю вічної істини.

Найкраще та найясніше сутність його власної філософської системи викладена у трактаті "Потоп зміїний", який, власне, став підсумком усього творчого життя мислителя: "Є три світи. Перший є всезагальний і світ життєвий, де все народжене проживає. Цей складається з незліченних світ світів і є великий світ (макрокосм). Другі два є частковий і малий світи. Перший — мікрокосм, тобто — світик, світик або людина. Другий світ символічний, тобто біблія... Всі три світи складаються з двох, єдиноскладаючих сутностей, названих матерія і форма". Внутрішня сутність макрокосму й мікрокосму однакова, бо є виявом однієї й тієї ж вічної й безкінечної матерії. Звідси він робить висновок, що досить пізнати мікрокосм — людину, і можна збагнути весь світ — макрокосм. Тому сократівське "пізнай себе" означає у Сковороди пізнати Бога, бо людина (мікрокосм) є активним моментом у гармонійній взаємодії з великим світом (макрокосмом), а єством "внутрішньої" людини, за Сковородою, є Бог. Унікальність його тлумачень полягає в тому, що філософія тлумачиться ним як саме життя, а не якась там теорія сама по собі. "Філософія або любов до мудрості, — наголошує Сковорода, — скеровує все коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духові нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, — то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія".

Вінцем філософського бачення "сродності" зі світом, природою, рідним краєм є трактат "Икона Алківіадская", де Сковорода дає чітке пояснення "світу символів" — Біблії, яка є третім світом і слугує посередником між макрокосмом і мікрокосмом. І тут, як і в попередніх світах, теж вирізняються дві "натури" — "видима" (предметна образність символу) і "невидима" (смисл, "розшифровка" сенсу символу). "Біблія є брехня і шал Божий не тому, щоб вона брехні нас учила, але тільки у брехні викарбувала сліди й шляхи, що повзучий розум наш возводять до піднесеної правди". У Біблії "в цих брехнях, як у лушпинні, закрилося сім'я істини". Тож шлях до "невидимої" натури лежить через "розшифровку" символів натури "видимої". Сама ж "розшифровка" має метою знайти відповідний "сродний" спосіб гармонійних взаємин зі світом. Головне джерело усіх бід людських — "несродність" (невміння чи небажання творчого пошуку "сродної праці"). "Ори землю або носи зброю, роби купецьку справу або художество твоє. Роби те, для чого народжений..."; "Щасливий, хто з'єднав свою приватну справу із загальною. Сіє є істинне життя", — закликав Г. Сковорода.

Благородній меті пробудження народу віддав своє життя народний мислитель і справжній просвітитель народу Григорій Сковорода. Розповідають, що Катерина II, зустрівшись з філософом (а вона любила "забавлятися" з філософами), запитала, чому він такий чорний. На що мислитель відповів: "Е! вельможна мати, хіба ж ти де бачила, щоб сковорода була біла, коли на ній печуть та жарять, і вона все у вогні". У цьому глибокий його смисл життя...

Великий і невтомний мислитель-філософ Г. Сковорода помер у с. Іванівка (нині Сковородинівка) 9 листопада 1794 p., де він зробив свою останню в житті зупинку. Там же і його скромна могила, а на могилі камінь з його власною епітафією, що пломеніє відтоді словами: "Світ ловив мене, та не спіймав".