Сосюра Володимир Миколайович

Біографія

Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцево (Донеччина) у багатодітній родині. Невдовзі після його народження сім'я переїхала до селища Третя Рота (нині с. Верхнє) поблизу Лисичанська, де минули його дитячі роки. Початкову освіту здобув у цьому ж селі.

В одинадцять років Володимир почав працювати в бондарному цеху содового заводу, потім був телефоністом, чорноробом тощо. У 1914 р. вступив до трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма Північнодонецької залізниці. Саме до цього періоду поет відносив свої перші напівдитячі рукописні поетичні спроби російською мовою, у тому числі й ліричні та релігійні, які були безслідно і безповоротно втрачені в роки Першої світової війни.

На формування у В. Сосюри любові до літератури та літературної творчості найбільший вплив справили Гомер, Шиллер, Гоголь, Шевченко, Пушкін, Леся Українка, Франко, Некрасов, Конан Дойль, Вороний, Олесь, Надсон та ін. Поетові найбільше імпонувала та приваблювала до перших літературних спроб лірика романсового плану.

У жовтні 1917 р. газета "Голос рабочего" надрукувала російськомовний вірш В. Сосюри "Плач волн", а невдовзі це ж видання опублікувало перший його твір українською мовою "Чи вже не пора", в якому відчувається перейнятість юнака романтикою революції, зокрема національно-визвольних змагань.

В. Сосюра зі зброєю в руках боровся проти кайзерівських і гетьманських військ у складі повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу (м. Верхнє), очолюваної Директорією. Взимку 1918 р. стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 р. тікає з її лав і потрапляе в полон до денікінців. Його розстрілюють, але рана виявляється не смертельною, і він виживає. Опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, підібрали бійці Червоної Армії. В її складі у 1920—1921 pp. він продовжив воювати з польськими військами та армією Нестора Махна. У 1920 р. в Одесі В. Сосюра вступив до більшовицької партії.

В Одесі політкурсант 41-ї стрілецької дивізії В. Сосюра познайомився з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, О. Ковінькою, іншими літераторами, які збиралися в "Кав'ярні поетів", читав там свої вірші. Товариство одностайно визнало його поетом. Починаючи з 1921 р. він пише українською мовою. На ранній поезії відчутним є вплив символістів. Однак із часом посилюється соціальне звучання його віршів.

У 1921 р. В. Сосюра демобілізувався з лав Червоної Армії й оселився в Харкові, тодішній столиці України. Того ж року вийшла у світ збірка "Поезії", що тривалий час вважалася першою книгою поета. Проте є дані, що свою першу збірку "Пісні крові", яка не збереглася, він опублікував ще в 1918 р.

У перші пореволюційні роки, коли в поезії все виразніше окреслювався збірний образ народу, класу, що витісняв із лірики особистість, В. Сосюрі першому вдалося звернути увагу на індивідуальні риси і душі конкретних людей, що відбилося, зокрема, в його поемі "Червона зима" (1922), яка принесла йому популярність і славу.

У 1922 р. В. Сосюра вступає до Харківського університету ім. Артема, а наступного року — на робітфак Харківського інституту народної освіти.

У 20-ті роки В. Сосюра створює низку великих соціальних портретів: лірико-епічні поеми "Оксана" (1922), "Робітфаківка" (1923), "Воно", "Шахтьор", "Сількор", "Хлоня" (1924). Головним у цих творах були психологічна проникливість, вміння лаконічно відтворити внутрішній стан героя та його динаміку. До цієї низки творів, про що свідчать збережені строфи, належала й поема "Махно" (бл. 1924), повний текст якої не зберігся. В цей період також виходять поетичні збірки "Осінні зорі" та "Місто" (1924).

Полишивши в 1925 р. університет, поет повністю віддається літературній роботі. Він почергово стає членом кількох літературних угруповань (Пролеткульт, "Плуг", "Гарт", ВАПЛІТЕ, ВУСПП, ВУАП), керуючись при цьому не стільки ставленням до їх ідейно-естетичних програм, скільки особистими симпатіями. Одна за одною виходять збірки митця: "Сьогодні" (1925), "Золоті шуліки" (1927), "Коли зацвітуть акації" (1928). Високу оцінку творчості поета дали тодішні критики Я. Савченко, В. Коряк, М. Доленго, А. Лейтес, О. Дорошкевич, О. Білецький.

Зростання ідеологізації літературного процесу позначається й на творчості В. Сосюри. З великими труднощами йому доводиться боронити свій ліризм, поезію глибоких особистих переживань. На його адресу все частіше лунають закиди в надмірній ліричності, неувазі до суспільної проблематики, своєрідній "втечі від дійсності". У 1927 р. він пише вірнопіддану соціально-політичну "Відповідь", спрямовану проти Є. Маланюка. У 1928—1929 pp. з'являються "гостросоціальні" поеми "Вчителька", "Поет", "Заводянка" і навіть "ДПУ".

Однак за недостатнє виконання соціального замовлення в літературі цькування поета продовжуються, що призводить його до глибокої і затяжної психологічної кризи й депресії. У ці складні роки В. Сосюра власних віршів майже не пише, а займається поетичними перекладами. Психічну травму В. Сосюрі посилюють жахливі картини голодомору 1932—1933 pp. У 1934 р. він потрапляє до психічної лікарні. Цього ж року поета виключають із компартії та Спілки радянських письменників. У 1936 р. митцеві повертають членство у Спілці радянських письменників, а в 1940 р. після відчайдушного листа Сталінові його відновлюють у партії. Того ж року В. Сосюра переїжджає до Києва.

Поновлення у Спілці радянських письменників не тільки стимулює новий приплив творчих сил та енергії, а й змушує виконувати соціальні замовлення: з-під його пера виходять кон'юнктурно-декларативні тексти на зразок "Пісні про Ворошилова". Але, незважаючи на це, збірки другої половини 30-х років визначили новий етап його творчості — пору художньої зрілості. В усій повноті розкривається його поетичний талант. Дедалі ширше й вдумливіше він звертається до традицій українського фольклору. В 1937 р. виходить збірка "Нові поезії". У передвоєнні роки вийшло ще кілька збірок: "Люблю" (1939), "Журавлі прилетіли" (1940), "Крізь вітри і роки" (1940), у яких звучать мотиви любові до жінки, природи, Вітчизни. У 1940 р. поет завершив також своє найбільше ліро-епічне полотно — поему "Червоногвардієць".

Під час війни 1941—1945 pp. В. Сосюра працював військовим кореспондентом фронтової газети "За честь Батьківщини". З-під його пера вийшли збірки "Червоним воїнам" (1941), "В годину гніву" (1942), "Під гул кривавий" (1942). В цей час друкуються також його російськомовні вірші. Поезію В. Сосюри воєнних років пронизують два головних мотиви: це показ біди, яку тяжкими жертвами долає народ, а також непохитна віра в перемогу, очікування щасливого майбутнього, яке обов'язково настане після останнього переможного залпу, де пануватимуть мир, праця, кохання.

Поет працює також у великому жанрі, зокрема пише поеми "Студентка" (1947), "Вітчизна" (1949), історико-публіцистичну поему "Україна" (1951), завершує розпочату в 1928 р. поему "Мазепа" (1960). Спільною ознакою всіх цих творів є глибоке ліричне почуття.

Після війни Володимира Сосюру знову починають жорстко цькувати, передусім за поезію "Любіть Україну". Його звинувачують у націоналізмі, перестають друкувати. Він постійно живе під загрозою арешту. Така тривожна ситуація триває аж до смерті Сталіна.

Після 1953 р. у творчості В. Сосюри настає новий етап. З'являються нові книги віршів — "За мир" (1953), "На струнах серця" (1955), "Солов'їні далі" (1957), "Лірика" (1959), "Поезія не спить" (1961), "Якби помножити любов усіх людей" (1963), "Осінні мелодії", "Весни дихання" (1964).

У 1959—1960 pp. митець закінчує роботу над новими частинами автобіографічного роману "Третя Рота", написаного у стилі ліричної, вельми експресивної прози.

Визначальними особливостями творів В. Сосюри кінця 50-х — початку 60-х років є внутрішній спокій і душевний лад. Поета не покидає радісне відчуття творчої сили та наснаги. Лірика останнього періоду його творчості позначена лагідними повоєнними настроями, життєрадісними мотивами. Він усе частіше звертався до теми природи, гармонії людини та всесвіту, міжособистісних взаємин. Проте часом це знижувало рівень драматичного напруження віршів. З-під його пера інколи виходили декларативні віршовані одноденки, поезії на замовлення, до урочистих подій, дат тощо, які принижували його як справді великого поета.

На рубежі 50—60-х років здоров'я поета різко погіршилося. 8 січня 1965 р. В. Сосюри не стало.

За своє життя В. Сосюра видав близько 60 поетичних книжок. Його творчість належить до вершинних здобутків не лише української, а й усієї слов'янської лірики того періоду. Вона справила значний вплив на багатьох поетів наступних поколінь — І. Драча, Д. Павличка, В. Симоненка та ін. Володимир Сосюра заслужено посів гідне місце в когорті найталановитіших українських письменників.