Старицький Михайло Петрович

Біографія

В історію української літератури М. Старицький увійшов як поет, драматург, прозаїк, перекладач, а в історію культури — як театральний діяч, організатор українського професійного театру і голова першого в Україні театрального товариства, актор, режисер, видавець.

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 р. в с. Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (нині Черкаська область) у дрібнопоміщицькій дворянській родині. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було лише 8 років. Незабаром, у 1852 р., померла й мати, Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків, відомої на Полтавщині освіченістю, гуманністю, мистецькою обдарованістю. У їхньому маєтку була чудова бібліотека; саме тут минули дитячі роки Михайла під опікою діда — полковника, учасника війни 1812 року, людини широко освіченої, від якого він одержав початкову освіту.

З 1851 p. хлопець навчається у Полтавській гімназії, що на той час була одним з найкращих середніх навчальних закладів в Україні. Гімназисти не лише діставали ґрунтовні знання із загальноосвітніх предметів, а й мали змогу виробити прогресивні погляди на суспільне життя. Терпимим усупереч забороні було й тут ставлення до української мови. В одному з листів до Івана Франка М. Старицький згадував: "В гімназії теж панувала тоді, поза класи та майже і в класах, українська, і я на їй пробував тоді віршувати".

Сам І. Франко відзначав, що "любов до укр[аїнського] слова і потреба висловлювати ним свої думки була у нього розбуджена дуже рано, а може, й виніс він її з батьківської хати".

Одержані в гімназії знання ґрунтовно розширював і поглиблював М. Старицький самотужки, читаючи вітчизняну й світову літературу. Саме у гімназичні роки прийшло до нього захоплення театром, яке тривало все життя.

У 1858 p. M. Старицький разом з М. Лисенком вступають до Харківського університету, а в 1860 р. переводяться до Київського, де Михайло Петрович навчається спочатку на математичному, а потім на юридичному факультеті.

Це був час зрушень у суспільно-політичному житті країни. Загострюється криза кріпосницької системи, і царський уряд змушений стати на шлях селянської реформи. Студентська молодь жваво відгукувалася на політичні події часу.

В Україні розвивається і посилюється демократичний рух. У деяких містах — Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та ін. — виникають культурно-освітні товариства української інтелігенції, так звані громади. Відкриваються численні недільні школи, народні бібліотеки тощо. Про культурно-освітній рух у Києві М. Старицький згодом писав: "Крім шкільних діячів, створилось тоді ще багато гуртків, що переслідували ті чи інші просвітні цілі: одні займалися етнографією — записуванням легенд, казок, прислів'їв, загадок, повір'їв, обрядів і т. п.; другі стали збирати матеріали майбутнього малоруського словника; треті взялися за складання популярних книг для народу; четверті стали для цього вивчати українську мову; інші пішли в народ".

У цей період політичного і культурного піднесення М. Старицький перебуває у вирі громадського життя: він відвідує студентські збори і мітинги, на яких обговорюються національні і політичні проблеми, активно працює в недільних школах і народних бібліотеках, бере участь у роботі театрального, етнографічного, хорового гуртків, нарешті, включається в діяльність київської Громади.

У 1861 p. M. Старицький повернувся до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною, у 1862 р. одружився з сестрою композитора М. Лисенка — Софією Віталіївною. Це ще більше зміцнило дружбу ентузіастів української культури.

Тим часом атмосфера громадського життя різко погіршилася. Досить сказати, що вже в 1864 p., коли М. Старицький повернувся до Києва, щоб продовжити навчання, він застав там, за його ж словами, "уже майже безнадійну зневіру". Але, незважаючи на це, а може, саме всупереч цьому, М. Старицький працює з величезною енергією: опановує англійську, німецьку і французьку мови, пише, перекладає, а в 1868 р. публікує свої перші оригінальні поезії (під псевдонімом Гетьманець) у львівському часописі "Правда" ("Думка", "До подруги", "Вечірня", "Мій рай" та кілька перекладів з О. Пушкіна).

У 1865 р. Михайло Старицький завершує навчання в університеті, а в 1868 р. купує невеликий маєток на Поділлі, куди й переїжджає з родиною.

Проте широкі творчі задуми, бурхливий громадський темперамент кличуть його знову до міста, до осередків культури і літературного життя.

У 1871 p. M. Старицький повертається до Києва та із захопленням віддається літературній і громадсько-культурній діяльності. Разом з М. Лисенком він організовує "Товариство українських сценічних акторів", зусиллями якого було поставлено чимало п'єс, опер й оперет, зокрема створену ними за мотивами М. Гоголя оперу "Різдвяна ніч", що мала великий успіх і стала помітною культурною подією.

У перекладі М. Старицького виходять українською мовою "Казки Андерсена" (1873), "Байки Крилова", повість М. Гоголя "Сорочинський ярмарок" (1874), "Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника та відважного крамаренка Калашникова" М. Лєрмонтова (1875), збірка переспівів "Сербські народні думи й пісні" (1876), оригінальні поезії "З давнього зшитку. Пісні та думи" (1881, 1883) переважно громадського звучання, в яких виразно відбилися настрої того часу. Поновлюється робота Михайла Старицького у Громаді.

Тим часом реакція у країні посилювалась. Емським указом було підтверджено в більш категоричній формі заборона друкувати українською мовою і виступати на сцені, заборонено і діяльність громад, які, на думку уряду, сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Ніби у відповідь на принизливі заборони й утиски М. Старицький на початку 80-х років активно займається видавничою справою і врешті випускає альманах "Рада" (1-й том — 1883 p., 2-й — 1884 p.).

"Серед багатого змісту сеї збірки, — писав І. Франко, — досить буде назвати два твори першорядної стійності: драму Старицького "Не судилось" і повість Мирного "Повія", щоб зрозуміти значення сеї збірки для піднесення духу серед тогочасної української громади. Се був мов перший весняний грім по довгих місцях морозів, сльоти та занепаду. Дуже важна була в тій збірці перша проба української бібліографії, зладжена М. Комарем; вона уперше дала змогу своїм і чужим наглядно прослідити повільний зріст, ступневе шуршання та упадання українського письменства в Росії в XIX віці. Оцей перший том "Ради" дає нам найкраще свідоцтво про те, що д. Старицький міг би був зробитися дуже добрим редактором і видавцем, коли б були дозволили обставини...".

У 1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу, до якої увійшли такі видатні митці, як М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, О. Грицай, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовська-Барілотті, О. Вірина та ін. У 1883 р. цю трупу очолив М. Старицький. Досить швидко театр набуває величезної популярності, і не тільки в Україні, а й у Росії, Молдавії, Криму, Польщі — скрізь, куди виїжджав на гастролі.

Театральна трупа, яку очолював М. Старицький, працювала в украй складних, несприятливих умовах. Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв виступати на території свого генерал-губернаторства, тобто Київської, Волинської, Кам'янець-Подільської, Полтавської і Чернігівської губерній. Можна уявити, наскільки складною в таких умовах була роль Старицького — керівника великого колективу акторів. Однак покинути цю справу він не хотів і не міг. У листі до І. Франка він писав про виняткові виховні можливості театру, про те, що сцена — "могутній орудок до розвиття самопізнання народного".

Багаторічна робота Старицького в театрі — самовіддана, справді таки подвижницька, гідна захвату. Насамперед він зміцнив театр організаційно, створив новий хор і оркестр, оновив декорації, костюми й реквізит, поліпшив умови життя всіх працівників (здебільшого за власний кошт, продавши маєток у Карпівці). Постійно дбав про розширення та поглиблення репертуару.

Вистави театру йшли на високому художньому рівні, різноманітний репертуар приваблював глядачів, справляв на них велике враження, примушував думати, співпереживати, хвилюватися.

У 1884 р. трупа зросла й розділилася на два колективи, один з яких очолив М. Кропивницький, а інший, переважно молодь, — М. Старицький. Під його вдумливою режисурою невдовзі постав новий злагоджений ансамбль, про який голосно заговорила періодична преса.

З успіхом проходили гастролі трупи Старицького у Москві, Петербурзі, Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі та інших містах (1887 — 1888).

Така вкрай напружена, виснажлива праця підірвала здоров'я митця. В 1893 р. він залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. У 1894 р. прогресивні українські кола відзначили 30-ліття літературної і громадської діяльності М. Старицького, а Російська академія призначила йому персональну пенсію "За літературні праці рідною мовою".

М. Старицький був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке у 1897 р. скликало Перший всеросійський з'їзд діячів сцени. У ньому взяли участь такі видатні актори, як В. Немирович-Данченко, М. Єрмолова, М. Савіна, О. Ленський, О. Южин, І. Москвін та ін. Поява на трибуні М. Старицького викликала овацію, що довго не вщухала. Драматург розповів учасникам з'їзду про надзвичайно складні умови розвитку театрального мистецтва в Україні, висловив протест проти переслідування царизмом українського слова. Виступ гаряче підтримали передові діячі російської культури.

У Києві М. Старицький очолює Літературно-артистичне товариство, продовжує видавничу діяльність і літературну творчість, незважаючи на тяжку недугу, а також на цькування його шовіністично настроєними критиками. На захист Михайла Старицького стали видатні діячі культури, письменники і вчені — Д. Багалій, І. Франко, О. Потебня, М. Сумцов. І. Франко у статті "Михайло П[етрович] Старицький" дав глибокий розгорнутий аналіз творчості письменника, підкреслив його видатну роль у загальнокультурному, громадському й літературному житті.

У 1903 p. M. Старицький почав готувати видання альманаху "Нова рада" і запросив до участі в ньому багатьох письменників, серед них і молодого М. Коцюбинського. Але вже не зміг цей намір завершити. Повне самовідданої праці, творчого горіння, боротьби за утвердження високих ідеалів життя Михайла Старицького обірвалося 27 квітня 1904 р. Його поховали в Києві на Байковому кладовищі.

Поетичний доробок М. Старицького — вагомий внесок у скарбницю духовної культури.

Яскравою сторінкою в поетичній творчості Михайла Старицького та в українській поезії загалом були переклади і переспіви зі світових літератур.

Перекладацький доробок М. Старицького величезний — понад 200 творів. Це, вважав поет, "найцінніший труд у добу виховання мови", джерело впливу однієї національної культури на інші, збагачення змісту і форми культури власної. Та у складну пору переслідування і гоніння української культури самодержавним урядом перекладацька діяльність виконувала й набагато серйозніше завдання громадянської, патріотичної ваги: збереження і розвитку своєї національної культури в час, коли навіть існування її було під загрозою.

Очоливши українську професійну трупу в 1883 p., M. Старицький послідовно творив справді народний реалістичний театр. Будучи не лише режисером, а й антрепренером, він добре розумів потребу розширення репертуару. Разом з І. Карпенком-Карим і М. Кропивницьким М. Старицький закладав міцні підвалини реалістичної драматургії, не цураючись і романтичного письма (особливо у творах на історичну тематику).

Драматург написав близько 30 п'єс — оригінальні, на запозичені сюжети популярних прозових творів і ґрунтовні переробки малосценічних драм інших авторів. Почавши з інсценізації творів Гоголя (оперета "Різдвяна ніч", п'єса "Сорочинський ярмарок"; трохи згодом лібрето опери і драма "Тарас Бульба"; лібрето опери "Утоплена" (музика М. Лисенка)).

Твори в переробках М. Старицького зажили новим життям — театральним. Справді невмирущими стали "Циганка Аза", "Чорноморці", "За двома зайцями", "Різдвяна ніч". І річ не в мелодраматичних ефектах, як іноді зауважують критики (тим більше, що в сучасних виставах вони ослаблюються або й зовсім знімаються), а в міцній життєвій основі, у винятковому вмінні автора заволодіти увагою глядача від початку й до кінця, зробивши конфлікт глибоко переконливим, психологічно достовірним.

Помітну сторінку у творчості М. Старицького та української драматургії загалом становлять його п'єси на історичні теми: "Богдан Хмельницький" (1897, перша редакція — 1887), "Маруся Богуславка" (1897), "Юрко Добиш" (1898), "Облога Буші", "Остання ніч" (1899) й ціла низка творів, які за життя автора з цензурних міркувань не були опубліковані, а на сцені йшли під іншими назвами — "Осада Дубна", "Гаркуша" та ін.

Надзвичайно цікавим і важливим розділом творчості М. Старицького є його проза. І. Франко називає ім'я письменника в числі талановитих прозаїків Наддніпрянщини 60—90-х років XIX ст.

Широкий пласт прози письменника становлять соціально-психологічні повісті "Розсудили" й "Безбатченко" (початок XX ст.), оповідання й нариси кінця XIX — початку XX ст.

Тему життя трудової інтелігенції (зокрема, акторів), якій М. Старицький присвятив низку поетичних і драматичних творів, він продовжував розробляти в оповіданнях "Горькя правда" (1903), показуючи її принижене і злиденне становище, її повну залежність від владарів. Цікаве відгомоном ідейних шукань інтелігенції є й гостросюжетне психологічне оповідання "Над пропастью".

Водночас іронічно змальовує письменник іншу, дрібнобуржуазну інтелігенцію в оповіданні "Благодетель" (1892).

М. Старицький-прозаїк увійшов у літературу насамперед як автор історичних романів і повістей, в яких натхненно оспівано героїчну боротьбу українського народу за волю й незалежність в минулі часи (XVII—XVIII ст.). Усі вони, крім повісті "Облога Буші", написані російською мовою. Цей момент може бути пояснений не лише вимогами цензури, а й певним патріотичним настановленням автора: прагненням донести героїчну історію свого народу до широкої аудиторії всеросійського читача.

Найзначнішим твором за широтою охоплення історичних подій, як і за художнім рівнем, є трилогія "Богдан Хмельницький" ("Перед бурею. Історичний роман з часів Хмельниччини", 1894; "Буря", 1896; "Біля пристані", 1897).

Темі визвольної війни, а також гайдамацькому рухові під керівництвом Залізняка, Гонти присвячено й такі епічні полотна Старицького, як романи "Молодость Мазепы" (1898), "Руина" (1899), "Последние орлы" ("Гайдамаки", 1901), повість "Облога Буші".

У гостросюжетних повістях "Червоный дьявол" (1896) і "Первые коршуны" (1900) письменник звертається до такої малодослідженої теми, як життя Києва в період XVI—XVII ст.

Історичні романи й повісті М. Старицького позначені широтою охоплення й показу соціально-економічних умов життя, глибиною проникнення в сутність історичних і політичних подій, психологізмом, динамічним, гострим сюжетом, точністю побутових, етнографічних реалій. У прозі М. Старицького на історичну тему органічно поєднуються романтичний і реалістичний струмені. Романтичну любовну інтригу, ідеалізовані почуття головної пари молодих героїв, як правило, змальовано на тлі розгорнутих реалістично точних, до найдрібніших деталей виписаних картин тогочасного життя широких суспільних верств: ремісництва, козацтва, урядовців, духовенства. Чимало взяв письменник і від фольклору — дум, пісень, балад, легенд. Усе це надає історичній праці Старицького неповторного колориту, нев'янучої чарівності.

Багатогранна творчість М. Старицького має неминуще значення. Письменник сприяв подальшому розвитку української літературної мови і красного письменства загалом. Його твори відзначаються широким діапазоном мовностильових пластів — від розмовно-побутового до романтично-піднесеного, від ніжно-інтимного до іронічно-саркастичного, засобами якого автор гнівно таврує суспільні й людські вади.

Велика розмаїта мистецька спадщина М. Старицького живе повним життям і нині, зберігаючи не лише історико-пізнавальну, а й виховну та естетичну цінність. Співець трудової людини, письменник у своїх творах утверджував її високу мораль і етику, волелюбність і високий патріотизм, немеркнучу красу народної душі, яку не могли знівечити віки визиску, жорстокості, наруги.