Стрілець Григорій Михайлович
(Косинка)

Біографія

Григорій Михайлович Стрілець народився 29 листопада 1899 р. в с. Щербанівка Обухівського району на Київщині в селянській родині. Рано став до роботи — спочатку працював у панській економії, на чужих ланах, а потім — на цукроварні. Сім'я жила бідно. Мати наймитувала, бо не мали власної землі. Батько щоліта мандрував на заробітки аж у херсонські степи, а пізньої осені наймався на цукроварню. У 1908 р. постійні нестатки погнали сім'ю шукати кращої долі. Кілька місяців поневірялась родина поміж Амуром та Байкалом, а потім повернулась додому, так і не знайшовши свого щастя на чужині. Батько знову пішов на цукроварню, а син — поденником до панської економії.

Як не тяжко було, проте батько віддав сина до школи в сусіднє село Красне. Вчився хлопець старанно. Велике бажання до науки спонукало 15-річного підлітка помандрувати до Києва. Там працював на різних роботах. Потім пощастило — його взяли до земської управи писарчуком, ще й влаштували на вечірні курси до гімназії. Згодом він екстерном склав іспити за шість класів.

Під час навчання на вечірніх гімназіальних курсах у Києві в 1916—1918 pp. вдався до творчості. Спершу це були відверто початківські вірші, згодом нариси та статті з відчутним впливом ідей лівих соціал-революціонерів (боротьбистів) з'явилися в газеті "Боротьба". 4 травня 1919 р. це видання вмістило перший художній твір молодого автора — новелу "На буряки".

У 1920 р. Г. Косинка став студентом Київського інституту народної освіти. Через матеріальні нестатки закінчити повний курс навчання не зміг, але студентські роки (1921—1923) важили для нього дуже багато: він здобув глибокі історико-філологічні знання, чітко означився у своїх світоглядних орієнтаціях, опублікував першу збірку новел ("На золотих богів", 1922).

Обраний Г. Косинкою об'єктивно-драматичний, загальнолюдський погляд на відтворювану дійсність не обіцяв йому, звичайно, "спокійного життя" в літературі, яку новонароджена офіційна критика за допомогою цензури дедалі активніше штовхала на шлях ортодоксальної одновимірності. Це письменник виразно відчув уже в процесі роботи над другою книжкою "Новели дезертира". У 1924 р. йому відмовили в її публікації, що стало предметом серйозного занепокоєння і самого автора, і літературної громадськості Харкова.

Нова книжка новел "В житах" (1926) увібрала окремі твори першої збірки, але більшість була написана впродовж 1923—1925 pp. Основні мотиви ранньої прози тут поглиблюються, засвідчуючи, зокрема, що в пореволюційній долі народу Г. Косинка вирізняв три драми: драму найбіднішого селянства, котре стало свідком революційної бурі та братовбивчої війни і після всього не здобуло волі; драма поставала у творах письменника із сюжетних структур, в основі яких — виключно гостродраматичний конфлікт героя із дійсністю; драма українського народу — драма тих, хто віддав себе на олтар комуністичної ідеї.

Заглиблюючись у характери сільських більшовиків, письменник показує, що мета в них ніби благородна — покінчити з бідністю та експлуатацією, але способи досягнення її чомусь ведуть не до гармонійності, а до нових кривавих репресій.

У новелах, що писалися впродовж 1922—1924 pp. і відтворювали драматичні ситуації, які відбуваються з героями-комуністами, відчутна деяка різностилістика художнього мислення. Новела "Товариш Гавриш", в якій ідеться про спробу героя-комуніста організувати своїх односельців на будівництво кооперативної крамниці, написана в підкреслено "буденному" тоні, відверто орієнтована на так званого простого читача; в "Темній ночі" і "Десяти" розправу "бандитів" над комуністом Байденком і утопістом Рублем зображено як лірично-іронічне "весілля смерті криваве" (акцент зроблений на виражальній силі імпресіоністичних барв), тоді як "Постріл" і особливо пізніша "Політика" — це глибоко реалістичні драми з переважанням об'єктивно-епічної, логічно-мотиваційної образності.

Своєрідним синтезом художніх роздумів Г. Косинки про драматичні випробування людини й народу в пореволюційну добу можна вважати два його твори — "Фауст" (1923) і "Гармонія" (1933).

Художні здобутки письменника в найзагальніших рисах можна звести до інтенсивнішого, ніж у модерній новелі кінця XIX — початку XX ст., змістового насичення і слова, і фрази, і твору загалом. Досягалося це насамперед через лаконізм й лексичну місткість усної мови, багатошарові образні ідіоми і "стандартні" ситуації виразно народного джерела, які в палітрі письменника відігравали домінуючу роль.

Схильний до драматичного світосприйняття, письменник дедалі скутіше почувався в умовах режимно-бадьорих регламентацій творчості початку 30-х років, але роботу над новими новелами не припиняв. Намагався, зокрема, знайти продих в елементах інонаціональної тематики, створивши новелу ("Серце") про рецидиви фашизму на землях "по той бік Збруча" (так само, до речі, М. Куліш шукав творчого порятунку в драмі "Маклена Граса"); переклав українською мовою "Мертві душі" М. Гоголя (видавалися без імені перекладача до 60-х років); працював над новелою "Перевесла", сліди якої загублено. А восени 1934 р. на одному з літературних зібрань, де обговорювалися успіхи боротьби з "ворогами народу" та колективізації селянських господарств, автор "Фауста" у своєму виступі сказав: "За таких умов художня творчість неможлива". На тлі тодішнього заціпеніння вільної думки це був мужній вчинок художника-громадянина і, по суті, останній рядок його творчості, котру вульгарна критика дедалі агресивніше кваліфікувала як творчість "куркульського агента в радянській літературі".

Разом зі смертю Г. Косинки практично зник в українській прозі художній напрям суто реалістичного, драматичного осмислення життя. Його відродження відбулося через три десятиліття у творчості окремих прозаїків-шестидесятників, тоді ж було започатковано й процес поступового повернення в літературу гідного й чесного імені Григорія Косинки.