Стус Василь Семенович

Біографія

Василь Семенович Стус народився на Різдво Христове у с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області і прожив Шевченків вік — усього 47 років.

У 1940 р. родина Василя Стуса, рятуючись від репресій, переїздить до м. Сталіно (Донецьк).

У 1954 р. Стус закінчив зі срібною відзнакою школу і вступив на історико-філологічний факультет Сталінського (Донецького) педагогічного інституту.

З 1959 по 1961 р. служив у Радянській Армії.

З 1961 по 1963 р. у середній школі № 23 м. Горлівка викладав українську мову і літературу.

Працював підземним плитовим шахти "Октябрьская" у Донецьку, літературним редактором газети "Социалистический Донбасс".

У 1963 р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (м. Київ) зі спеціальності "Теорія літератури" і переїхав до Києва. Писав і публікував вірші з 1959 p., досліджував творчість П. Тичини, займався перекладами.

4 вересня 1965 р. на перегляді кінофільму "Тіні забутих предків" у київському кінотеатрі "Україна" разом з Іваном Дзюбою та В'ячеславом Чорноволом Василь Стус виступив на захист ув'язнених друзів — шестидесятників, за що був виключений з аспірантури Інституту літератури. З цього часу Василь Стус перебував під таємним наглядом КДБ. Після цього працював у будівельній бригаді, кочегаром, був безробітним, працював (півроку) науковцем в Історичному архіві УРСР, старшим інженером технічної інформації Міністерства промисловості і будівельних матеріалів.

У другій половині 60-х років В. Стус входив до групи київських дисидентів, пропагував творчість українських шестидесятників, активно виступав проти закриття в Україні українських шкіл, проти гоніння української інтелігенції, вів боротьбу за соціальну справедливість, писав відкриті листи до ЦК КПУ з приводу долі молодих літераторів та їх переслідувань, проблем у національній політиці України. Твори Василя Стуса у цей час не друкуються, а з'являються у самвидаві, видаються за рубежем. Зокрема, поза межами України вийшла його праця "Феномен доби" про певні проблеми в умовах тоталітаризму геніального українського поета Павла Тичини.

12 січня 1972 р. його вперше арештували під час чергового покосу української інтелігенції. Йому було інкриміновано як антирадянські 14 віршів і 10 статей, правозахисні листи і петиції, зберігання та розповсюдження забороненої літератури. 7 вересня 1972 р. Київський обласний суд "за систематичне виготовлення, збереження та розповсюдження антирадянських наклепницьких документів" засудив Василя Стуса до п'яти років таборів суворого режиму та на три роки заслання.

Покарання радянського суду Василь Стус відбував у Мордовії. Під час операції на шлунку 10 грудня 1975 р. (День прав людини!) він ледве не помер. Заслання відбував у Магаданській області, на Колимі, де працював у пилюці золотодобувної штольні.

Під час перебування у таборах, на засланні Василь Стус писав численні протести з приводу свого арешту і засудження, вимагав відкритого суду над собою. Зокрема, у 1975 р. він написав акт звинувачення проти органів КДБ, в якому засудив численні злочинні дії цієї організації щодо українського народу, української інтелігенції, проти людства загалом. У листі до Президії Верховної Ради СРСР від 1 серпня 1976 р. Василь Стус писав: "Я боровся за демократизацію, а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури сфальсифікували як націоналізм, моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, спілки письменників і до інших офіційних органів сприйняли як доказ пропаганди і агітації".

Наприкінці 1976 р. Василь Стус включився у боротьбу за статус політичного в'язня СРСР. У лютому 1978 р. у нього було вилучено чернетки листів до Р. Гамзатова та П. Григоренка з проханням допомогти захистити заарештованих за їхні переконання.

У серпні 1979 р. Василь Стус повертається в Україну, де перебуває під наглядом КДБ, вступає до Української Гельсінської групи, працює ливарником на заводі ім. Паризької Комуни (м. Київ).

У цей час він пише листи до А. Д. Сахарова, викриваючи діяльність КДБ, вимагає перегляду політичних процесів, що мали місце в Україні з 1961 р. "У Києві, — пише він, — я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином... Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше... Голови гнути я не збирався, бодай що б там було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину..."

Удруге Василя Стуса було заарештовано у жовтні 1980 р. і засуджено у Києві до десяти років табору особливого режиму і п'яти років заслання за антирадянську агітацію, пропаганду "з метою підриву і ослаблення радянського суспільного і державного ладу".

Покарання Василь Стус відбував у сумнозвісному "таборі смерті" с. Кучино Пермської області (на Уралі). Захищаючи гідність, права людини, тримав голодовки протесту, писав вірші, перекладав твори Гете, Рільке, Рембо, Кіплінга, інших поетів. Писав листи протесту до уряду щодо знущання з політв'язнів, мордування людей голодом і холодом. Зокрема, передав на волю записи "З таборового зошита". Тоді, коли у компартійній пресі на Василя Стуса друкувалися брудні пасквілі, за кордоном різними мовами виходили збірки його віршів, зокрема "Свіча у свічаді", "Палімпсести", його приймають до PEN-клубу, а в 1985 р. відомий письменник Генріх Бьоль висунув творчість Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії. В 1983 р. в Гамбурзі вийшла книга віршів І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса. В ув'язненні ним було написано "Таборові зошити", "Таборові записки", "Птах душі", численні переклади, багато з яких назавжди зникли в архівах КДБ.

У роки ув'язнення Василь Стус дуже хворів, надто потерпав від табірної адміністрації, яка ставилась до нього надзвичайно прискіпливо, вдавалася до моральних і фізичних тортур, принизливих несанкціонованих обшуків.

28 серпня 1985 р. на знак протесту проти брехливого доносу наглядача Василь Стус оголосив смертельну "суху" голодовку і загинув у карцері вночі з 3 на 4 вересня 1985 р. — рівно через 20 років після виступу у кінотеатрі "Україна" і рівно через рік після загибелі іншого дисидента — свого побратима Юрія Литвина.

Василь Стус був похований у с. Копальне Пермської області, а холодної осені 1989 р. тіла трьох синів України — Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина — було перевезено до Києва і перепоховано на Байковому кладовищі.

В одному із своїх віршів Василь Стус писав:

Поезії Василя Стуса були перекладені і вийшли англійською, французькою, німецькою, іншими мовами. Його внесок у відродження національної самосвідомості нашого народу, розбудову української державності є надто вагомим і помітним.

У 1990 р. Василя Стуса було посмертно реабілітовано.