Тобілевич Іван Карпович
(Карпенко-Карий)

Біографія

Один з найвидатніших представників демократичного напряму в літературі другої половини XIX ст. Іван Карпенко-Карий (сценічний і літературний псевдонім Тобілевича Івана Карповича) народився 29 вересня 1845 р. в с. Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (нині Кіровоградська область). Його батько, Карпо Адамович Тобілевич, походив із зубожілої шляхетської сім'ї, працював прикажчиком у поміщицьких маєтках, а мати, Євдокія Зінов'ївна Садовська, походила з кріпацької сім'ї. Родина Тобілевичів дала українському театру чотирьох великих артистів: Івана Карпенка-Карого, Миколу Садовського, Панаса Саксаганського, співачку Марію Садовську-Барілотті. І. Карпенко-Карий належить до числа видатних українських драматургів, актор, режисер, громадський і театральний діяч.

Дитинство малого Івана минуло у слободі Арсенівці (нині — Братський район Миколаївської області). У 1859 р. закінчив трикласне повітове училище в місті Бобринці (нині Кіровоградська область). У 1859—1869 pp. працював писарчуком у канцелярії поліцейського пристава в м. Мала Виска (нині Дніпропетровська область), у міській ратуші в Бобринці та ін., канцелярським служителем, писарем кріпацьких справ Бобринського повітового суду. У Бобринці на початку 60-х років XIX ст. брав участь в аматорських виставах. У 1863 р. заснував аматорський гурток, до якого згодом прилучився й М. Кропивницький. У 1865 р. Карпенко-Карий переїжджає до Єлисаветграда (нині Кіровоград). Разом з М. Кропивницьким організував у місті аматорський драматичний гурток, який готував українські та російські вистави. З цього часу і до кінця життя І. Карпенко-Карий не залишав сцени, працював як актор і режисер. Його багате артистичне обдарування проявилося у виконанні ним драматичних і комедійно-характерних ролей.

У 1900 р. на базі аматорських театральних гуртків виникає велика об'єднана група корифеїв українського театру "Малоросійська група" М. Л. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької. Тут талант Карпенка-Карого проявився з найкращого боку — він майстер українського театру, що володів широким діапазоном творчості. Він грає комедійні ролі — возний Макогоненко ("Наталка-Полтавка" І. Котляревського), Прокіп Шкурат ("Сватання на Гончарівці" М. Кропивницького), Боруля, Калитка, Пузир ("Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" І. Карпенка-Карого), героїко-романтичні — Назар ("Назар Стодоля" Т. Шевченка) та ін. Він був актором, творчість якого позначена філософським розумінням і узагальненням суспільного життя, граничною простотою, психологічною заглибленістю, щирістю і теплотою, безпосередністю.

Літературну діяльність І. Карпенко-Карий розпочав у середині 70-х років XIX ст. Спочатку виходять його публіцистичні статті, окремі оповідання. Але найбільш він уславився як драматург. У драматичній спадщині Карпенка-Карого 18 оригінальних неперевершених п'єс романтично-історичної і реалістично-побутової спрямованості. У своїх п'єсах комедійного жанру, позначених елементами сатири — "Розумний і дурень" (1885) і "Мартин Боруля" (1886), він відтворює явища, що виникли на селі після скасування кріпосного права, зокрема такі, як поява на селі молодої сільської буржуазії, де він виводить тип українського глитая, що збагачується за рахунок збіднілих селян, малює картину того, як виходить в пани вчорашній селянин. Ця лінія стає визначальною в подальшій творчості Карпенка-Карого. У своїх сатиричних комедіях "Сто тисяч" (1890), "Хазяїн"(1900) зображується образ спритного мужика з його нестримною жадобою до збагачення. Не менш яскравим є соціальний мотив і в п'єсах "Безталанна" (1886), "Наймичка"(1887). У них відтворено атмосферу тодішнього українського села, де на кожному кроці чатувала небезпека вбити в людині все людське, розтоптати її людську гідність через безвихідне становище найбільш пригнобленої, безправної частини селянства. Значним кроком вперед у побутово-психологічних п'єсах Карпенка-Карого було переборення народницького етнографізму і мелодраматичної опереткової форми його попередників.

Висуваючи на перший план громадські колізії й конфлікти та акцентуючи увагу на психологічній характеристиці героїв, І. Карпенко-Карий досягає вершин реалістично-побутового театру і створює передумови для модерного театру. Найвищим досягненням української дореволюційної драматургії стає трагедія "Сава Чалий" (1899), в якій І. Карпенко-Карий широко відтворює національно-визвольну війну проти польських панів. Автор у своєму творі поєднує широкий історичний фон, передає дух тої пори, повнокровні людські характери, тут оспівується героїка визволителів і засуджуються ренегатство, зрада, запроданство. Творчий доробок Карпенка-Карого заслуговує на те, щоб посісти найвеличніше місце в нашій національній історії.

І. Карпенко-Карий помер 15 вересня 1907 р. і похований у с. Карлигівка Кіровоградської області.