Тобілевич Панас Карпович
(Саксаганський)

Біографія

Панас Карпович Тобілевич (Саксаганський) — великий український актор і режисер, народний артист СРСР. Народився 15 травня 1859 p. в с. Кам'яно-Костувате Бобринецького повіту на Херсонщині в сім'ї управителя поміщицьких маєтків. Він — молодший брат І. К. Карпенко-Карого і М. К. Садовського. Початкову освіту здобув у Бобринецькій повітовій школі та в Єлисаветградському реальному училищі.

Від матері, Євдокії Зінов'ївни, діти вперше почули про театр: ще в Золотницьких, у яких прислуговувала, вона мала можливість відвідувати вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського. Пізніше Панас Карпович згадував: "Вона знала напам'ять усю п'єсу "Наталка Полтавка", і не тільки знала, але й уміла надзвичайно цікаво проказувати окремі ролі та відображати різних дійових осіб... Від неї ми, її діти, навчилися співати не тільки всі мелодії з "Наталки", але й безліч різних українських народних пісень. Вона часто й охоче розказувала нам зміст інших п'єс, які вона бачила на сцені під час свого перебування у Золотницьких... Завдяки нашій матері мої старші брати, сестра Марія і я знали всю "Наталку" напам'ять".

Ще школярем Панас Карпович почав захоплюватись постановкою вистав. "Найчастіше я удавав сердитого, чванливого пана", — згадував він. Йому залюбки допомагали й брали участь у театралізованих іграх селянські діти, які теж хотіли висміювати чванливих поміщиків. "Бажання бавити собою, грати певну роль, чути похвали і сміх навколо себе пустили коріння в моїй душі. Виступати перед своїми та перед гостями не можна було кожного дня, а тільки в свята, — то я обрав ареною своєї діяльності велике коло своїх товаришів пастушків та інших однолітків...".

Щоправда, на Панаса, як і на Миколу, мав великий вплив аматорський гурток, яким керували М. Кропивницький та їхній старший брат І. Карпенко-Карий.

Коли готувалася чергова вистава, Панас і Микола були на всіх репетиціях, охоче допомагали Марку Лукичу розтирати фарби, варити клей та малювати декорації, виготовляти необхідний аксесуар та реквізит, діставати для спектаклю потрібні речі тощо.

Шкільне начальство та Іван Карпович забороняли Панасові й Миколі відвідувати вистави, бо вони так захоплювались театром, що забували про свої уроки. Тоді хлопці чіпляли вуса, бороди і пробивались на гальорку.

Через це вони організували свій шкільний драмгурток: «Ми теж грали: "Наталку", "Назара Стодолю", " Москаля-чарівника"».

Лише навчаючись у старших класах, брати дістали дозвіл виступати в аматорських виставах: спочатку в епізодах, а потім — у відповідальних ролях.

На аматорській сцені в Єлисаветграді Панас Саксаганський користувався великим успіхом. І коли Кропивницький виїхав з міста, Панасові почали доручати його ролі. "Я їх виконував, наслідуючи засобом Марка Лукича, бо, відвідуючи репетиції і спектаклі, я добре запам'ятав собі всю його манеру грати, всі його рухи, інтонації і міміку. Кропивницький був тоді для мене ідеалом актора і людини і я старанно копіював його".

Творче життя П. Саксаганський розпочав у 1883 р. на сцені українського театру під керівництвом М. Старицького і М. Кропивницького.

Діяльність П. Саксаганського в дореволюційному українському театрі знаменує собою новий етап у розвитку реалістичних основ створення сценічного образу. Панас Карпович уважно вивчав ідеї революціонерів-демократів — Шевченка, Бєлінського, Герцена, Чернишевського, Добролюбова, їхня творчість виразно відбилася як на характері самого світогляду, так і на театрально-естетичних поглядах видатного театрального діяча. Він вражав своєю дивовижною наполегливістю в роботі над образом і сам створив цілу систему попередньої роботи над роллю за столом, наголошуючи на розкритті задуму автора, ідеї твору. Невтомна праця П. Саксаганського свідчить про його виняткову ерудицію з питань історії і теорії мистецтва, особливо про глибокі знання з питань розвитку суспільного життя.

З кожною новою роллю Панас Карпович переконувався, що тісний зв'язок з життям народу, вивчення людей, їхніх різноманітних характерів є тим міцним ґрунтом, цілющим джерелом, з якого митець повинен черпати засоби сценічної виразності. Він вважав, що актор не повинен нехтувати й творчим досвідом своїх попередників, навпаки, зобов'язаний постійно вивчати і використовувати доробок своїх учителів. "Я все більш переконувався, що діло залежить від праці, що в праці криється талант".

Це особливо позначилось на ролі Бориса ("Доки сонце зійде, роса очі виїсть"), виконання якої високо оцінив автор п'єси. Проте актор не був вдоволений собою: "Чогось мені бракувало, — писав він. — Я довго мучився над цією роллю. Грав її часто і завжди був незадоволений. Я стежив за кожним своїм кроком, намагався втілитися в цього паничика, а в останнім акті плакав навзрид і все-таки не задовольнявся...". Невдоволення актора своєю грою свідчить про надзвичайну вимогливість до себе і до драматургічного матеріалу: образ Бориса в основі своїй і справді суперечливий, певною мірою фальшивий, а тому й поведінку його на сцені не можна було вмотивувати логікою життя.

Характерно, що ця роль хвилювала не тільки П. Саксаганського.

Про неї заговорила й театральна преса: якщо в листопаді 1883 р. вона визнавала трактовку образу Бориса не зовсім вдалою, то вже через місяць високо оцінювала, а починаючи з початку 1884 р. все частіше зустрічалися позитивні відгуки про виконання П. Саксаганським ролі Бориса.

Микола Синельников, який багато років спостерігав гру Панаса Карповича, писав, що бачити Панаса Саксаганського на сцені, навіть у незначній за розміром ролі, було великою радістю і справжньою насолодою.

У "Наталці Полтавці" П. Саксаганський грав дві ролі — возного і виборного. Здавалося б, що після Карпенко-Карого і Кропивницького, які створювали колоритний образ поважної, статечної літньої людини з дуже природною і переконливою канцелярською мовою, Саксаганському залишалося тільки використати їхній досвід. Та Панасу Карповичу цього було замало. Він почав шукати нових засобів сценічного втілення образу Тетерваковського.

І він знайшов їх. В. Чаговець писав, що зі сцени Панас Карпович робив враження "чогось слизького, мерзенного, гидкого, не дивлячись на медоточиві слова і тремтливий, навмисно солодкий голос". Своєрідно трактував актор образ кмітливого і проворного виборного, його добродушний полтавський гумор з відтінком лукавства, підкреслюючи сатиричні елементи характеру.

П. Саксаганський створив шедевр акторської майстерності — образ Шпоньки у водевілі М. Старицького "Як ковбаса та чарка...". Актор яскраво і колоритно передавав риси збіднілого поміщика, у якого від дворянства залишилася одна згадка та панський гонор: старий, лисий, з хитрими очима, беззубий панок, кирпатий, охочий до чарки, розмовляє надтріснутим тенорком.

Відомо, що роль Стецька з комедії "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка свого часу блискуче грав М. Кропивницький. Наслідуючи традиції свого вчителя, Панас Карпович у цій ролі намагався проте створити щось своє, відмінне. Він виробив цілком природну для придуркуватої людини мову: прикладав кінчик язика до лівої щоки і, не відриваючи його, вимовляв слова. Хода Стецька теж була особлива. Все це актор робив тонко, правдоподібно, без грубого шаржу.

До значних ролей комедійного репертуару, створених П. Саксаганським, належить і роль Голохвастого з комедії "За двома зайцями" М. Старицького, бо завдяки його виконанню ця вистава міцно і надовго утвердилась на сцені українського театру. Як тонкий ювелір, він відшліфував кожну деталь у характері цього хвалькуватого перукаря з Подолу. Удавана освіченість була зерном образу Голохвастого: П. Саксаганський вірогідно демонстрував словесну нісенітницю.

Зовнішній вигляд Голохвастого доповнював внутрішню його сутність: самовдоволене обличчя, веселий, самовпевнений погляд, вуса, закручені догори, в зубах цигарка, горда осанка: на Голохвастому модний піджак, жилетка — "ряба та зозуляста", картаті штани, на голові капелюх, великий палець лівої руки завжди в кишені жилетки, у правій руці — незмінна "панська" паличка, з якою він ніколи не розлучався.

Одяг, жести, рухи, хода, манера говорити — все підпорядковане розкриттю характеру цього пройдисвіта. З кожною сценою образ Голохвастого у виконанні Панаса Карповича набував все нових, розмаїтих колоритних комедійних барв.

Особливо великої слави і досконалої акторської майстерності досяг Панас Карпович у комедіях І. Карпенко-Карого. Спільна творча праця братів упродовж тривалого часу збагачувала їх обох і окрилювала в роботі. Створені Панасом Карповичем сценічні образи стали класичними зразками акторської техніки і майстерності перевтілення.

За своє творче життя П. Саксаганський зіграв понад 100 основних ролей як комедійного, так і драматичного репертуару і багато епізодичних ролей: Мартин Боруля, Копач ("Сто тисяч"), Харко ледачий ("Паливода..."), Голохвастий ("За двома зайцями"), Возний ("Наталка-Полтавка"), Кабиця ("Чорноморці"), Карась ("Запорожець за Дунаєм"), Шпонька ("Як ковбаса та чарка..."), Цокуль ("Наймичка"), Феноген ("Хазяїн"), Іван ("Суєта"), Іван Непокритий ("Дай серцю волю..."), Потоцький, Гнат Голий ("Сава Чалий"), Тарас ("Бондарівна"), Богун ("Богдан Хмельницький"), Гнат ("Безталанна"), Юліан ("Лиха іскра..."), Франц Моор ("Розбійники"). І кожна з цих ролей — вершина акторського мистецтва.