Тютюнник Григір Михайлович

Біографія

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в с. Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. У 1937 р. його батька заарештували органи НКВС, із заслання він уже не повернувся і був реабілітований посмертно у 1957 р. Хлопця забрав до себе на Донбас дядько Филимон, який працював з дружиною у школі. Там Григір навчався, там познайомився з літературою. Дитинство Григора опалила Велика Вітчизняна війна. Рятуючись від голоду, після того як дядька забрали на фронт, Григір прийшов пішки до рідного села, зазнавши по дорозі глибоких моральних і фізичних страждань. Після війни пішов навчатися у Зіньківське ремісниче училище, де давали 700 грамів хліба на день, що врятувало його з мамою від голоду. Після закінчення навчання, за тодішніми законами, він мусив відпрацювати три роки, але захворів на легені, працюючи на Харківському заводі ім. Малишева, повернувся у Шилівку, став колгоспником. За втечу із заводу відсидів 4 місяці в колонії. Від сорому Григорові хотілося втекти світ за очі. Він повернувся до дядька на Донбас, працював слюсарем, робітником.

Почав писати, перебуваючи на Далекому Сході, у Владивостоці, де відбував військову службу і навчався у вечірній школі. Певний поштовх до літературної праці спричинив старший брат — Григорій. У 1961 р. журнал "Крестьянка" друкує оповідання Григора Тютюнника "В сумерки". Навчаючись до цього часу російською мовою, хлопець перекладає це оповідання українською мовою і з того часу пише лише українською. Роки навчання у Харківському університеті (1957—1962) збіглися з періодом потепління у суспільстві. Серед гарячих голів, які відчули подих весни, був і Григір. Закінчивши філологічний факультет університету, він учителював на Донбасі в 1963 р. Того ж року переїздить до Києва, працює у газеті "Літературна Україна", де були опубліковані його нариси та перші оповідання: "Дивак", "Рожевий морок", "Кленовий пагін", "Сито, сито...". Працює у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де пише сценарій за романом "Вир", створеним братом Григорієм, у видавництвах "Радянський письменник", "Молодь", "Дніпро", "Веселка".

У 1966 р. вийшла перша книжка прозових творів "Зав'язь", яка стала справжнім явищем в українській літературі, зокрема, ліричного її напряму. Більшість творів були присвячені враженням і спогадам про зруйноване війною село. За, здавалося б, документальними штрихами побуту, малюнками щоденного буття проглядалися доля цілого покоління, образ "пасинка війни", психологія людської душі. Особливість творчої манери Григора Тютюнника полягає у простоті розповіді, ліризмі, що зумовлює глибинну поетичність творів. За лаконічними діалогами криється глибокий підтекст.

У 1967 р. журнал "Дружба народов" відзначив оповідання Григора Тютюнника як найкращі свої публікації за рік.

У 1968 р. на всесоюзному конкурсі, оголошеному в "Литературной газете", Григору Тютюннику було присуджено премію за оповідання "Деревій". Наступного року вийшла збірка під такою самою назвою. До книжки увійшли оповідання та повість "Облога", де зображено переживання малого хлопчика, який іде дорогами зруйнованої окупацією української землі. Самотня душа хлопця у дисгармонійному світі, понівеченому війною, шукає відповіді на питання, які більш характерні для дорослих, але автор звертає увагу на відкритість, вразливість дитини, яка думає про завтрашній день, бо людина повинна жити для майбутнього, для добра, для світла.

У 1970 р. Григір Тютюнник створює збірку оповідань для дітей "Ласочка", в якій світ природи постає частиною навколишнього світу, а не протиставленого людині як підкорювачеві. Тон оповіді відображає повагу до малих читачів.

У 1972 р. виходить збірка прози під назвою "Батьківські пороги". Письменник створює нові оповідання, повісті, які друкуються також за межами України.

Збірка казок для дітей "Степова казка", що побачила світ у 1973 p., сповнена щирих розповідей та діалогів між читачем і живою природою.

У 1974 р. з'явилася збірка творів Г. Тютюнника естонською мовою.

У 1975 р. побачила світ збірка "Крайнебо" та збірка російською мовою "Отчие пороги".

Повість "Климко", за якою пізніше зняли кінофільм, було опубліковано в 1976 р. Письменник звертається до образу хлопця, у переживаннях якого проступають враження покоління, опаленого війною. Але головний герой не боїться труднощів, які гартують характер, ставлять у ситуацію вибору, і Климко обирає ті цінності, що творять цілісний характер.

У 1978 р. Григір Тютюнник пише повість "Вогник далеко в степу". Тема її продовжує осмислення образу покоління, представником якого був Климко, герой попередньої повісті. Тільки тут автор створює символічний образ надії, взаємодопомоги, яка дозволяє витримати всі випробування, знайти вихід зі складної ситуації. Письменник утверджує ідею необхідності вироблення власних моральних критеріїв оцінювання навколишнього світу. Майстерність автора полягає тут у розкритті хрестоматійних істин, але твір написано для дітей, без надмірного моралізування і нудної повчальності.

Того ж року з'являється збірка прози під назвою "Коріння".

У 1980 р. за повісті "Климко" і "Вогник далеко в степу" Григору Тютюннику було присуджено літературну премію ім. Лесі Українки.

За багаторічну творчу діяльність його нагороджено медаллю "Золоте перо", про що повідомляв журнал "Сельская молодежь" у 1979 p.

Головними героями цих книг є люди, які живуть за законами моралі, навіть не говорячи високими словами, для них не існує оманливих ідеалів, їхній внутрішній світ збудований за законами, що керують у всесвіті, а при цьому вони виконують щоденну роботу, відчувають навколишній світ і розуміють своє покликання у ньому. За звичайними ситуаціями постають індивідуальні, неповторні характери. Творячи образи Данила Коряка ("Деревій"), Івана Срібного ("Іван Срібний"), Юхима Кравчини ("У Кравчини обідають"), письменник відтворює процес пошуку людиною сенсу свого життя.

Воднораз Григір Тютюнник першим в українській літературі повоєнного періоду звернув увагу на втрату зв'язку з рідною землею, своїм селом, батьківщиною, де залишилися старенькі батьки, яким нікому допомогти, на суцільну деморалізацію, виведену в ранг моралі нового суспільства. У новелі "Медаль" помираючій від голоду людині у вимираючому та спорожнілому селі вручають медаль "За трудову доблесть" за успіхи у тваринництві. Письменник не висловлює тут відкрито свого ставлення до цієї фантасмагоричної події, він лише лаконічними засобами, місткими діалогами зображує церемонію вручення цієї нагороди.

Григір Тютюнник був одним з когорти шестидесятників, хто звертав увагу на моральні засади людського життя, на цінності суспільства, на психологічні прірви у душах.

Особлива увага до українського села свідчила про те, що письменник відчував найскладніші процеси в Україні, бачив причини та перші наслідки деморалізації людини у вигляді руйнування традицій, у ставленні до цінностей життя, до праці, у витравлюванні почуття господаря на своїй землі. На думку Григора Тютюнника, утвердження споживацького ставлення до світу роз'єднує людей, підточує їх зсередини, руйнує взаєморозуміння. Можливо, саме тому відчуття свіжого і чистого подиху душі для письменника мало неабияке значення. При наявності близьких образів, подібних тем герої Григора Тютюнника вражають відчуттям глибокої індивідуальності.

На тлі безбарвних, заідеологізованих творів письменників-пристосуванців, які заполонили українську літературу, Григір Тютюнник вирізнявся вулканічним характером, відсутністю компромісів, щирістю і відвертістю життєвої позиції. Він бачив поступове виродження порожніх ідеалів в Україні, затягування культури кригою тоталітаризму, збільшення прірви між особистістю і державою, тому гостро відчував і зумів відтворити у своїх художніх творах психологічне відчуження людини. За таке відображення самобутнього, іноді наївного, відкритого, дитинного і воднораз незнищенного внутрішнього світу людини Григора Тютюнника порівнювали з Василем Шукшиним.

Незавершена повість "Житіє Артема Безвіконного" з безліччю подробиць щоденного життя, деталями, на які людина перестає зважати, і тим самим втрачає відчуття захоплення прекрасним світом біля відкритого вікна, має гіркуватий присмак. Невідомо, які страшні істини відкрив письменник, зазирнувши у людську душу, невідомо які з них змусили поставити крапку у своєму житті в 1980 р.

У 1989 р. творчість Григора Тютюнника було посмертно відзначено державною премією України ім. Тараса Шевченка.