Ужвій Наталія Михайлівна

Біографія

Наталія Михайлівна Ужвій народилася 27 серпня 1898 р. в містечку Любомлі на Волині в селянській сім'ї. Згодом життєві обставини змусили батька майбутньої актриси шукати робітничого щастя на Привіслянській залізниці.

До 1912 р. сім'я Ужвій жила в робітничому селищі Брудно, поблизу Варшави. Там минали дитячі роки Наталії, там вона отримала початкову освіту — спочатку в залізничному, а потім у міському дворянському училищі. Та дівчинці не вдалося продовжити далі навчання через матеріальну скруту в сім'ї. Наталія влаштовується працювати швачкою, але продовжує самоосвіту. Наполегливо і старанно вона готується до іспитів, і в 1914 р. успішно складає їх на звання сільської вчительки.

Так, серед гущі народу розпочинається трудова біографія Наталії Михайлівни. Побут, звички, культура і традиції села дали змогу талановитій дівчині накопичити багатющий емоційний досвід, який потім живитиме її впродовж усього творчого життя.

Визначальною для юної акторки стала зустріч з І. Мар'яненком у 1922 р., в день, коли вони вперше переступили поріг професійного театру. Наталія потрапляє в допоміжний склад Київського українського драматичного театру імені Т. Шевченка.

У 1926 p. H. Ужвій переходить до харківського театру "Березіль", що об'єднував навколо себе майбутній цвіт української сцени — Л. Курбаса, А. Бучму, М. Крушельницького, О. Сердюка, І. Мар'яненка та ін. Це був час пошуків і дерзань, змужніння, осмислення свого покликання.

З 1936 р. актриса працює в Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка. Звернення до класичного репертуару по-новому розкрило творче обдаровання Н. Ужвій, збагатило й розширило його.

У роки Великої Вітчизняної війни Н. Ужвій разом з театром перебувала в евакуації — спочатку в Тамбові, а згодом у Семипалатинську і Ташкенті. З концертними бригадами вона побувала на багатьох фронтах, виступаючи і на передових позиціях, і в санчастинах, і в ар'єргардних військах. То були часи, коли як ніколи відчувалася потреба в мистецькому слові, у чистих і світлих емоціях та почуттях.

Улітку 1943 р. актриса знімається у кінофільмі "Райдуга" (за однойменною повістю В. Василевської), що приніс їй славу й любов мільйонів глядачів.

У повоєнні роки Н. Ужвій плідно працює над образами своїх сучасниць у п'єсах О. Корнійчука, А. Якобсона, О. Васильєва, В. Собка. "Образ може бути лише тоді щирим і переконливим, коли актор, творець його, поріднився з ним, злився, "увібрав" його в себе і всіма своїми почуттями і поведінкою втілився в образ", — писала Наталія Михайлівна про особливості власної творчої лабораторії. "Не вважайте ніколи свою роботу завершеною, — радить вона молодим акторам. — Ніколи не заспокоюйтесь на тому, що вже досягнуто. Де настає спокій — там кінець творчості і мистецтву".

Сама актриса, здається, взагалі не знала такого поняття, як спокій, коли йшлося про роботу над роллю або взагалі коли справа торкалася сценічної діяльності. Палка й неспокійна її вдача ніколи не давала їй навіть хвилинної розслабленості чи найменшої байдужості.

Серед численних ролей Наталії Ужвій практично нема прохідних, виконаних завдяки лише акторській техніці. Здавалося б, найневиграшніша роль, оживлена талантом і серцем актриси, позначена оригінальним тлумаченням, сприймалася по-новому.

Поруч з великою актрисою виросло не одне покоління молодих митців, які з перших самостійних кроків на сцені відчували не тільки опіку майстра, а й саму атмосферу живої легенди театру.

Творчу працю Наталії Михайлівни Ужвій відзначено багатьма високими державними нагородами, актрису було удостоєно звання народної артистки СРСР та Героя Соціалістичної Праці.

Н. М. Ужвій померла 22 липня 1986 р. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Характерною ознакою справжнього таланту є його життєдайна здатність створювати особливу атмосферу, що дає змогу краще й повніше сприймати все, до чого б тільки той не долучався. Він, ніби чарівний ліхтарик, освітлює найпотаємніші куточки душі, змушуючи дивувати, захоплюватися, збагачуватися духовно, тільки-но потрапляє під те магічне проміння.

Наталія Михайлівна Ужвій не лише глибоко усвідомлювала своє покликання, а й з усією вимогливістю і серйозністю ставилася до тих можливостей, які відкривалися перед нею завдяки дару Божому.

"Найбільш ображає мене, коли в листах знаходжу легковажні міркування про акторську професію. Декому здається, ніби тому, хто щовечора виходить на сцену, та ще причепурений, гарно одягнений, у красивій перуці, живе незвичним життям, виголошує високі слова, а після вистави ще нагороджується оплесками, — все легко дається, все приходить само собою. Ні! Ой, як помиляються наївні люди! Чи можуть вони збагнути, скільки фізичних і моральних сил коштує кожна роль! І яка то надзвичайна, хоч і радісна доля акторська! Радісна, коли бачиш, що кінцевий результат часом виснажливої праці — твоя гра — дає людям естетичне задоволення, будить думку, зворушує серце, примушує замислитися над своїм і чужим життям, приносить хоча б крихітку щастя. Заради цього варто трудитися, хвилюватися, нервуватися, тремтіти за майбутню долю і своєї ролі, і вистави в цілому. Ось що хочеться відповісти тим, хто уявляє акторське життя суцільним святом, прогулянкою не без приємностей, як іронічно сказав великий письменник...", — за цими схвильованими словами мудрої, збагаченої досвідом людини відкривається глибоке розуміння життя, головних його цінностей, зворушливе почуття відданості своїй справі і справжньої відповідальності за неї.

У житті Н. Ужвій, щедрому на знайомства з талановитими людьми, які сприяли й допомагали їй у творчій самореалізації, здавалося б, не було нічого неможливого, адже все, що їй хотілося сказати зі сцени чи з кіноекрана, вона сказала. Сказала вагомо, пристрасно, пам'ятне — про те свідчить всенародна любов і шана. Але була у актриси одна заповітна мрія, яку вона трепетно виношувала в серці довго-довго і яку не судилося втілити в життя з кількох причин. Наталія Михайлівна зіграла так багато жіночих характерів, що важко навіть уявити, кого ж вона не втілювала на сцені. Серед її героїнь — королеви і партизанки, лікарі і колгоспниці, кріпачки і вчені, народні майстри і актриси, пенсіонерки і юнки, борці й полонянки. Різні натури, різні почуття й пристрасті — щасливі й нещасні, духовні й аморальні, добрі і злі, величні й підступні, симпатичні й антипатичні. Здається, ціла плеяда образів і характерів, одухотворених талантом актриси, давала їй змогу спокійно спочивати на лаврах, але оскільки серед численних ролей не знайшлося місця для тієї найомріянішої, велика актриса почувала себе в чомусь обділеною. Роль Шевченкової Катерини, як згадувала велика майстриня, навіть снилася їй. І життя, яке після всього зробленого нею не могло не бути до неї прихильним, подарувало їй унікальну можливість здійснити свою мрію і втілити улюблений образ по-особливому для всіх і назавжди. Натхненний скульптурний портрет героїні великого Кобзаря виконав скульптор М. Манізер, для якого позувала славетна актриса.

"Я... горда з того, що є не тільки свідком, а й співучасницею цієї події, — згадувала Н. Ужвій. — Моя участь у роботі по створенню пам'ятника — значний етап мого творчого зростання. З радістю віддала все своє вміння і майстерність на створення образу Катерини. У цьому образі мені хотілося відобразити безвихідну долю жінки кріпосної України. Прагнучи повніше втілити образ Катерини, я жила нею. З трепетом стежила за майстерною рукою професора Манізера, під якою з кожним днем усе помітніше оживала глина".

Пам'ятник Тарасу Шевченку в Харкові є одним з найцікавіших у творчому вирішенні, і, безсумнівно, добру частку його успіху по праву треба віддати і великій нашій актрисі. Прозора й глибока символіка цього моменту життя актриси мовби вирізьблює в часі уже саму її творчу постать.