Феодосій Печерський

Біографія

Феодосій Печерський, у майбутньому засновник чернечого спільножительства, прийняв постриг близько 1056—1057 pp. У 26 років став ігуменом монастиря, в якому ввів строгий Студійський устав. Залишив після себе літературну спадщину. Переважно це повчання і послання до різних осіб. Пам'ять його святкується 3 травня та 14 серпня.

В особі преподобного Феодосія, відзначає Г. Федотов, "Давня Русь знайшла свій ідеал святого, котрому залишалася вірна багато століть".

Батьківщиною преподобного Феодосія було невелике місто Давньої Русі — Василев (нині м. Васильків), південніше Києва. У тропарі преподобному Феодосію вказується на його прагнення до чернецтва з юних літ: "Ізмлада возлюбив чернече житіє, бажання доблественне досяг". Г. Федотов відзначає, що "є в дитячому образі Феодосія риси і не настільки індивідуальні". Коли йому було 13 років, батьки його переселяються в Курськ. Незабаром помирає батько. Мати шукає розради в синові. Однак поводження лагідного і цілеспрямованого отрока далеко не відповідало задумам матері. Феодосій цурався дитячих забав, уникав гучних ігор. У його юному серці, чистому і чуйному, заіскрилося невечірнє тихе Світло Христової благодаті, яка розливалася і наповнювала все його непорочне єство. Усе це відомо з написаного прп. Нестором Житія преподобного Феодосія. Рідніше дома була для Феодосія церква, яку він постійно відвідував. "Довідавшись, що в одній церкві не служать кожен день обідні за браком проскур, він сам почав трудитися над приготуванням їх". З дуже раннього віку засвоївши грамоту, добре вивчивши Священне Писання, Феодосій глибоко прислуховувався до храмового читання і співу, до кінця вистоював церковні служби. В отроці запалюється спрага духовних подвигів, богоугодних справ. У нього одна мета — спасіння. Він знає з оповідань, скількох сил духу коштувало воно для прославлених Церквою подвижників. Треба відректися світу, тлінного і тимчасового. Зовсім юний воїн Христовий робить рішучий крок, вступаючи в духовну брань із силами, що зваблюють людину. Феодосій перестає носити дорогий одяг, змінивши його на бідний і худий.

Господь приводить майбутнього світильника руського чернецтва в тісну, темну печеру преподобного Антонія Києво-Печерського, який стає духовним вождем своїх учнів і особливо нового прибульця. Правда, не відразу преподобний засновник монастиря прийняв його: "О чадо! Бачиш печеру цю скорботну і тісну, — викликнув преподобний Антоній, — ти ж не будеш терпіти тісноти на місці цьому". Однак, як пояснює письменник древнього житія, ці слова старця були не стільки спокусливими, скільки пророчими, тому що з ім'ям преподобного Феодосія буде пов'язане розширення монастиря і збільшення кількості ченців.

Блаженний юнак у сльозах став благати святого пустельника прийняти його до себе: "Христос Бог привів мене до твоєї святині, спастися мені тобою проізволяя". Преподобний Антоній з любов'ю вислуховує тверде рішення Феодосія і благословляє Никонові, своєму першоприбулому учню, що мав сан пресвітера, звершити чернечий постриг 23-літнього юнака. Це відбулося, за висновком митрополита Макарія (Булгакова), "аж ніяк не раніше 1051 року".

Преподобний Феодосій прославляється Церквою як земний ангел і небесна людина. Доброта, лагідність, смиренність, ревність до божественної служби, любов до ближніх і невтомна праця преподобного Феодосія — все це добре було відоме ченцям Печерської обителі. Усі його любили, поважали і водночас дивувалися його смиренності. Незабаром ця любов печерської братії до преподобного Феодосія відкрито виявилася в обранні преподобного ігуменом обителі.

Ставши ігуменом, преподобний Феодосій залишився вірним свого життя, він твердо пам'ятав заповідь Спасителя: "Якщо хтось старшим у вас хоче бути, нехай буде усім менший і усім слуга", — і тому вирізнявся смиренністю, всім служив і раніше всіх виходив на роботу і до божественної служби. З цього часу Печерський монастир став процвітати. Це були часи, коли на життєдайному корені молитовних праць фундатора обителі святого Антонія виріс і розцвів духм'яний бутон чернечого монастирського життя, оброблений руками його найближчого богомудрого учня, яким був для нього Феодосій.

Дослідники відзначають, що час правління преподобного Феодосія — "безсумнівно найкраща пора в історії Печерського монастиря, разом з тим і в історії руського чернецтва першого періоду". Ставши ігуменом, подвижник не послабляв своїх чернечих вправ. "Справжнє життя подвижника — це життя у Христі, це постійне наближення до Бога розумом, словом і справою і становлення вже тут, на землі, у число перебуваючих на небесах". І для того, "щоб бути сином Божим, потрібна не тільки благодать, але і справи".

В усьому його вигляді, поведінці, у будь-якому русі випромінювалася глибока смиренність, всеціла слухняність — усе те, що належить справжньому чорноризцеві, Божому слузі, рабу Христовому. Він був у всьому спочатку чернець, а потім ігумен. Він учив усіх старанно молитися Богу, не розмовляти після вечірньої молитви, не ходити з келії у келію, а молитися, хто як може, Богу у своїй келії, щодня займаючись ручною роботою, читаючи при цьому псалми Давида.

От так повчав преподобний Феодосій печерську братію: "Молю вас, братіє, будемо подвизатися в пості і молитві, подбаємо про спасіння душ наших, відвернемося від злості нашої і від лукавих шляхів, які суть — любодіяння, крадіжка, марнослів'я, сварки, пияцтво, обжерливість, братоненависництво. Ухиляймося, відцураймося всього цього, братіє, і підемо шляхом Господнім, який веде нас у небесну нашу вітчизну. Будемо шукати Бога риданнями, сльозами, постом, пильнуванням, покірністю і слухняністю, щоб там придбати в нього милість. Ще ж зненавидімо світ цей, завжди пам'ятаючи слова про те Господа: "Хто йде до Мене і не зненавидить батька свого і матір, дружину і дітей, і братію і сестер, ще ж і життя своє — той не може бути Моїм учнем" і ще: "Хто збереже душу свою, погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той знайде її". Тому і ми, братіє, зрекшися світу, відречемося і того, що в ньому. Зненавидимо всяку неправду, усяку гнилу справу, не будемо повертатися до колишніх гріхів наших, як пес на свою блювотину. Тому що — як сказав Господь — ніхто не може ввійти в Царство Боже, якщо поклав руку на соху і озирається назад".

Преподобний Феодосій був переконаний, що "людина повинна жити духом: весь його людський склад повинен стати духовним, щоб придбати подобу Божу".

Разом зі сприйняттям християнства на Русі відбувалося дуже істотне для долі Церкви явище — розвиток релігійної свідомості, імпульси, що приходять з Візантії і з Афона на Русь, які сприяють усе більшому інтересу тут до містичного акценту релігійного сприйняття. Особливо сильний цей інтерес був серед чернецтва, і викликано це було смиренним, породженим у релігійно-духовному житті бажанням "бути такими ж", як древні подвижники, "бути схожими", тобто стати преподобними. Широко розповсюджувана практика споглядання і розумної молитви була тісно пов'язана з аскетичною естетикою, тобто сприйняттям прекрасного, і найголовніше, що тут засвоїла Русь, — це розуміння глибинного зв'язку трансцендентного Фаворського Світла з красою і славою (славою Божою, у біблійному її розумінні), що з особливою силою проявилося на давньоруському ґрунті. Подвижники Русі у глибинних своїх основах духовно живились ісихастською естетикою світла — краси — слави. Цей шлях духовного життя був сприйнятий на Русі під час усного передавання із уст в уста, можливо, раніше, ніж був відображений у давньоруській писемності.

Носії містичної релігійної свідомості добре розуміли, що в релігійній естетиці акт споглядання обов'язково спонукає до морально-етичної дії. Величезну роль тут грає смиренність як необхідна умова спасіння, оскільки вона допомагає подвижнику терпляче переносити багато скорбот і смутку, щоб очищеним увійти в Царство Небесне.

Ця тема посідає важливе місце в аскетичній естетиці преподобного Феодосія Печерського.

Виховуючи братію в дусі Студійського уставу, преподобний Феодосій складав повчання, промовляв проповіді, просякнуті думкою про те, що саме чернецтво є охоронцем "незайманої благодаті досконалості, що освячує", охоронцем таємниці Нового Завіту Бога з людиною, яку не вміщає зовнішній християнський світ.

Тому ченці йдуть "по шляху Господню, що веде... в породу", бо вони відкинули світ, залишили, по заповіді Христа, батька і матір, дружину і дітей, маєтки і села, перетворившись на невтомних шукачів дорогоцінної Божої Перлини. Звідси життя їхнє — це суцільна боротьба із "супостати", мирськими бажаннями і потягами. Причина ж цього, як вказує "Києво-Печерський патерик", виникає від пристрастей, що поневолили людину ще з часів Адама і затьмарюють чисту духовну радість. Створений руками Самого Бога і призначений для життя духовного, Адам, "земне люблячи, до ласощів потягся, і ласощі йому перетворилися, і одержимий був відтоді рід людський страстю, і в інші ласощі вклонився, тому борять вони нас завжди".

Святий Феодосій закликав братію озброїтися постом і молитвою, пізнавати Бога риданням і слухняністю. У "Повчанні про користь душевну" він писав: "воспрянім, наче від сну, від своїх звичаїв і від волі своєї і зненавидим їх. Та і ще, улюблені мої, благаю вас це: подвизаємося і зненавидим світ і все, що в ньому". За словами преподобного, монастирське життя — це свого роду горнило, що стягує з людини "вітхого Адама" і затверджує його на шляху обраних — "воїнів Христа".

Святий ігумен Печерський говорить у своєму "Повчанні про терпіння і милостині": "...воїну Христову чи личить лінуватися? Адже вони відмовилися від дружини, дітей, маєтку і відкидають марну і швидко минущу славу. Та що говорити про маєток, що ще важче, то і голови своєї зовсім не щадять, щоб їм бути не осоромленими".

Ченці — це шукачі своєї душі, тобто розумної Божої краси, яка знаходиться на шляху розумних діяній і виконання чеснот, тому що "прекрасними показує Бог тих, хто повчається чесноти і виконує її". Бог прославляється нашими справами. "І хто не здивується, улюблені, тому, що Бог прославляється нашими справами?", — говорить преподобний Феодосій у "Слові про терпіння і любов". Феодосій Печерський стверджує, що храми і образи, зображені на їх святих стінах, створені "на честь нам". Він закликає "зі страхом стати безмовно при стіні... не спираючись на стіну, на стовп, що створені нам на честь...", і далі: "І в церкві це є в пренадлишку: тому що на честь нам улаштовані стовпи і стіни церковні, а не на безчестя".

Потім преподобний Феодосій переходить до кадіння в церкві і знову підкреслює спрямованість цього священнодійства до тих, хто молиться. Храми, вся їх величність, богослужіння — усе це робиться на честь саме людини. Для спасіння людини — клепання в била, що призивають його до святої служби, для людини спів церковний, для нього й образи, і кадило, до нього звернене і читання Євангелія, і житій святих. Отже, у своєму зверненні до печерської братії преподобний Феодосій Печерський формулює сотеріологічне призначення релігійної естетики.

Особливу увагу приділяє він співу. У монастирському співі повинні бути, як він пише в "Повчанні про терпіння і смиренність", "злагодженість і доброчинство", що досягаються "взіранієм на найстаршого". Преподобний Феодосій Печерський вводить основне поняття візантійської музичної естетики — "ангелогласний спів". Поняття ангелогласного співу сформульоване у св. Діонісія Ареопагіта, що бачив луну божественної гармонії і краси у всіх сутностях матеріального і духовного світу, у тому числі у співі. Завданням художника було відбити у своїй творчості цю красу, в іконописних образах передати красу Фаворського Світла, золотом відбити блиск невечірнього сяйва, завданням музиканта — передати божественні мелодії небесної ієрархії, завданням виконавця — вірно їх виконати, як можна точніше наблизитися до нематеріального їх архетипу, на що і налаштовує своїх слухачів преподобний Феодосій.

Ангельський спів, що не терпить суєти і марнослів'я, своїм піднесеним ладом виражає екстатично-молитовний стан. Про такий спів і говорить святий Григорій Нисський в одному з повчань: "...Мелодія є не що інше, як заклик до піднесеного образу життя, що наставляє тих, хто відданий чеснотам, не допускати у своїй натурі нічого немузичного, нестрункого, неспівзвучного... уникаючи як надмірної розслабленості, так і зайвої напруженості".

Преподобний Феодосій Печерський, який розумів естетичне і виховне значення церковного співу, у своєму повчанні говорить про поводження співаючих на криласі. Так само, як і спів, поводження повинне наслідувати ангельському: "І коли починаємо піснь чи аллилуія, поклоніння між собою повинні діяти, наслідуючи в цьому ангелам... Безтілесних ангелів бачили пророки співаючими і які поклоняються і воздають Богу хвалу з предстояніем. Якими ж нам личить бути, що сподобилися з ангелами служити і предстояти невидимому Богу, від Нього ж очікуємо належного воздаянія".

Таким чином, преподобний Феодосій обґрунтовує і вводить найважливішу візантійську концепцію "божественного", "богодухновенного", "ангелогласного" церковного співу, що є відображенням божественних небесних пісноспівів. Призначення божественних гімнів — привести душу до покаяння, до гармонії, до примирення з Богом. Тому преподобний ігумен і наставляє ченців в одному зі своїх повчань зі страхом брати участь у богослужінні: "На божественний спів приходячи зі страхом, стоїмо до отпуста ієреєва, низько прихиляючи при цьому главу, а розум зводячи до гори, дослухаючись співу і читанню".

Узагалі уподібнення і наслідування ангелам, досягнення їхньої краси і досконалості формулюється святим Феодосієм як одне з насущних завдань ченців.

Для преподобного Феодосія прекрасна краса чистої душі, покаянних сліз, красивий монастир, побудований на чернечих сльозах, а не на князівські гроші. Та й сам преподобний служить джерелом духовної краси і насолоди: багато хто приходить до святого старця, щоб насититися "від нього божественних словес". Проте головна духовна насолода очікує людину після смерті, коли вона у сонмі праведних прилучиться до "їх невиречених небесних красот", невичерпної їжі духовної, коли, за словами святого Феодосія, ми увійдемо в божественний спокій і "неізглаголанної радості наситимося".