Чорновіл В'ячеслав Максимович

Біографія

Це йому належать слова: "Надто багато згаяно, надто довго наше посткомуністичне суспільство тупцювало на місці, а його керівникам бракувало чи то мудрості, чи рішучості стати на шлях докорінних політичних і економічних змін" — саме в них відчуваються зміст його життя, мрія і мета боротьби, якій Чорновіл присвятив усе своє життя.

Вячеслав Максимович Чорновіл народився в с. Єрки Звенигородського району (нині Черкаська область) в сім'ї вчителів. Навчався він на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, прагнув стати науковцем, дослідником, есеїстом. Через власні переконання в 1958 р. мав перерву в навчанні, в цей час працював на Донбасі теслею, слюсарем, співробітником виїзної газети. В'ячеслав Чорновіл згадував про цей період так: "...мою поїздку на ударне будівництво в Донбасі розцінювали як патріотичний порив. Зрештою, почалося...". У 1960 р. він закінчив університет і одержав диплом з відзнакою. Призначення отримав у редакцію молодіжних передач на Львівській студії телебачення.

У 1960—1964 pp. працював на телебаченні, радіо, в редакціях газет. У 1965 р. працював у редакції газети "Молода гвардія". У вересні цього ж року в Київському кінотеатрі "Україна" відбулася презентація фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". У процесі цього заходу з різкою критикою арештів серед інтелігенції виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. У той час зважитися на такий крок могли лише люди з високим почуттям відповідальності за долю країни та її народу. В ході цього дійства був написаний лист-протест, який підписали 140 присутніх.

У 1966 р. В'ячеслав Чорновіл був відряджений на процес діячів культури, що відбувався у Львові, зробив там записи судової розправи, які стали основою його протестів, зокрема для листа до ЦК КП України 22 травня 1966 р. У цьому зв'язку він був викликаний на закритий процес свідком, але свідчення давати відмовився. Результат — звільнений з редакції газети. Згодом В'ячеслав Максимович запише: «Коли масові арешти й суди в 1940 р. проходили у Львові так, що про них ніхто не зважувався говорити, то в 1966 р. заговорила маса. Підсудним кидано квіти в залі розправ. Відбувалися (у Львові і Києві) стихійні маніфестації з киданням квітів під колеса "чорних воронів"».

Після звільнення В. М. Чорноволу довелося жити за рахунок випадкових заробітків. Працював техніком у Карпатській експедиції АУН, інспектором з реклами Київкниготоргу, інспектором Львівського товариства охорони природи, спостерігачем метеостанції в Карпатах, землекопом археологічної експедиції тощо. У 1966 р. молодий журналіст видає першу "самвидавську" працю "Правосуддя чи рецидиви терору".

Нехтуючи переслідуванням, він не полишає правозахисної діяльності. Так у 60-ті роки В. М. Чорновіл став одним із зачинателів руху шестидесятників. Разом з патріархом української інтелігенції Б. Антоненком-Давидовичем, І. Дзюбою, М. Плахотнюком, І. Світличним, Г. Сверстюком, В. Стусом та іншими правозахисниками він формував ту суспільну епоху, яка стала фундаментом для національно-демократичних і правозахисних рухів наступних десятиліть.

На Заході у 1967 р. було видано його збірку матеріалів про долю двадцяти засуджених інтелігентів під промовистою назвою "Лихо з розуму", що послужило приводом для його арешту та ув'язнення.

У 1970—1972 pp. Вячеслав Максимович видає позацензурний — "самвидавський" журнал "Український вісник", на сторінках якого (вийшло всього шість номерів) об'єктивно висвітлювалися закриті для широкого загалу процеси, події, факти з життя українського суспільства. Кампанія переслідування інакодумців досягла свого апогею в січні — травні 1972 р. Заарештований був і В'ячеслав Чорновіл, який отримав тоді офіційний вирок — за "антирадянську агітацію та пропаганду". У таборах Мордовії, в нелюдських умовах він продовжував боротьбу за свої ідеали, всією душею прагнув незалежності Україні. Надія трохи зажевріла з підписанням Гельсінської угоди в 1975 p., але й вона досить швидко згасла — принципи демократії несумісні з тоталітаризмом. І знову боротьба...

Щоб змусити радянський режим виконувати підписану угоду, найактивніші українські правозахисники утворили в листопаді 1976 р. групу сприяння виконанню Гельсінської угоди. Серед 36 членів цієї відкритої громадської організації, яка мала офіційну назву "Українська Гельсінська Спілка" (УГС), був і В. Чорновіл. Більшість членів УГС до 1980 р. були заарештовані, їм призначили суворе покарання — 10—15 років ув'язнення. В. Чорновіл також не уник долі однодумців: з 1980 по 1985 р. він відбував покарання за свої переконання, за здатність мислити, аналізувати, за мрію та ідею. Після повернення із заслання весною 1985 р. він деякий час працював кочегаром спочатку у котельні школи-інтернату, а потім на заводі будматеріалів. Пізніше його син згадає цей період так: «Мабуть, тодішня влада знайшла достойну людину на цю відповідальну і дуже почесну посаду. Не працювати ніде батько не міг, бо негайно за цим відбулося би нове покарання у вигляді позбавлення волі за "тунеядство"».

У 1987 р. В. Чорновіл відновив видання "Українського вісника", який зробив свій внесок у політизацію суспільної свідомості. Завдяки політиці гласності розпочали роботу громадські об'єднання, так звані неформальні організації, що не залежали від владних структур і правдиво віддзеркалювали настрої та інтереси різних суспільних верств. У таких умовах відновила свою роботу Українська Гельсінська Спілка, яку і очолив спочатку В. Чорновіл.

Перший крок до демократії зробив з усім українським народом і В. Чорновіл — відбулися перші вибори на альтернативній основі до Верховної Ради та зміна статусу Верховної Ради — перехід на постійно діючу основу. Саме до такого органу і був він обраний. У середині Верховної Ради комуністи сформували "групу 239", але на противагу їй утворюється демократична Народна Рада, в якій В. Чорновіл стає лідером радикального крила. Перебуваючи в меншості, Народна Рада таки добилася 16 липня 1990 р. проголошення Декларації про державний суверенітет України, а в серпні 1991 p., після невдалої спроби перевороту, — державної незалежності України й заборони компартії. В. Чорновіл розглядав політику як компроміс, а не як насильство. Тут чітко простежується вплив однієї людини на долю своєї країни, коли ця людина — вірний син своєї батьківщини, а не сторонній спостерігач.

Дуже складним був шлях Чорновола до Руху. У його задумах УГС мала виконати ту роль, що і Народні фронти у балтійських республіках. Але в цей час утворюється Народний Рух України за Перебудову. Рух активно підтримували в тих областях, де активно діяла УГС. Від УГС до ініціативної групи Львівського Руху був направлений М. Горинь. Сам Вячеслав Максимович ставився з пересторогою до перших рухівських структур, водночас він завжди йшов на відкриті дискусії з ними.

У 1990—1992 pp. В. Чорновіл був головою Львівської обласної ради народних депутатів, день виборів став для нього часом тріумфу. Настав період великих реформ: відроджувалися національні святині, традиції і символи, запроваджувалися адміністративна, земельна і житлова реформи. Ініціативи Львівщини підхопили Тернопільська та Івано-Франківська області. На цих територіях народні маси відверто сприяють Народному Рухові України. У 1991 р. В. Чорновола висунули кандидатом у президенти України — посів друге місце (23,27 % голосів виборців). Згодом відбулася і переломна ситуація в самому Русі — рухівці не захотіли йти під гаслом "за перебудову", а обрали шлях Чорновола — за незалежну Україну. З березня 1992 р. В. Чорновіл стає співголовою (разом з М. Горинем та І. Драчем), а з грудня 1992 р. — незмінним головою Народного Руху України.

В'ячеслав Чорновіл був всебічно обдарованою людиною, мало того, за словами Л. Танюка, він був "...природженим полемістом, майстром гострого слова, публіцистом від бога". П. Щириця підкреслює його нестримний темперамент і стан душі, Р. Корогодський відзначає тонке почуття гумору. Як і кожна людина, В. Чорновіл пишався своїм сином, радів успіхам онуків, тішився поетичними і громадськими здобутками дружини — Атени Пашко.

В. М. Чорновіл — автор низки публіцистичних праць. За літературну і громадсько-політичну діяльність став лауреатом Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна в 1975 p., з 1978 р. — член Міжнародного Пен-клубу. Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка за 1996 р. у галузі журналістики і публіцистики. У 1998 р. нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

В. М. Чорновіл трагічно загинув 25 березня 1999 р. в автокатастрофі, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Посмертно удостоєний звання "Герой України".