Календарно-обрядові пісні

Реферат

У скарбниці української народної поезії від давнини збереглися календарно-обрядові пісні. Вони нерозривно пов'язані з певною порою року, відповідними звичаями і сільськогосподарськими роботами. Зустріч нового року і весни, проводи літа і збирання врожаю завжди супроводжувались ритуальними діями, піснями, іграми, хороводами. Різноманітні за змістом і формою, характером і часом виконання, колядки, щедрівки, веснянки, петрівки, русальні, купальські та жнивні пісні відображають свята і будні давнього українського села. Впродовж віків у них втілювались мудрість і досвід народу, його духовне багатство, морально-етичні та естетичні ідеали.

Календарно-обрядова пісенність є одним із найглибших шарів української народної поезії; витоки її сягають праслов'янської та спільнослов'янської доби. Багатьом календарним пісням українців, росіян і білорусів властиві спільні сюжети, композиція, — образна система і художні засоби, що є яскравим свідченням давнього їх походження. Архаїчні календарно-обрядові пісні можна розглядати як культурну спадщину всіх східнослов'янських народів. В процесі історичного розвитку, із зміною соціальних умов переосмислювалися їх первісні зміст і форма. Хоча перші відомості про календарні обряди зустрічаються ще в літописах часів Київської Русі, проте вони, в основному, зафіксовані лише у XIX—XX ст. Пізніші записи під історичними нашаруваннями містять важливі архаїчні елементи, які відображають особливості світогляду людей на різних етапах суспільного розвитку; їх художньо-поетичне мислення, погляди на природу, працю, родинні стосунки. В ті часи людина повністю залежала від сил природи, була безпорадною в боротьбі з ними і тому вдавалась до магічних дій, щоб у такий спосіб вплинути на стихію.

В основі багатьох обрядів лежали язичеські вірування: анімістичне обожнювання природи, культ померлих предків, віра в силу проспіваного і зображеного слова. В календарно-обрядових піснях зустрічаємо антропоморфні (людиноподібні) образи Весни, Купала, Коляди, Коструба, Шума та імена «поганських» богів Перуна, Даждьбога, Лади. Пізнаючи природу, людина поступово втрачала віру в надзвичайні сили, забувала імена язичеських божеств. У плині віків і саме слово «бог», що зустрічається в усталених мовних зворотах календарно-обрядових пісень, позбулося свого первісного значення і стало узагальненим звертанням. Календарні пісні разом з основними обрядовими діями ввійшли до фольклорно-етнографічного комплексу певного свята. Виконувались вони колективно в хороводах та іграх. Гра завжди сприяла формуванню обряду, була його обов'язковим елементом. Хоровод (танок) є також певним видом обрядових ігор, семантично пов'язаних із культом сонця. В ігрових та хороводних піснях слово, мелодія, міміка, танцювальні рухи і драматична дія не розмежовані, а гармонійно поєднуються, створюючи художню цілісність.

Існує декілька типів таких пісень.

Ритуальні пісні-команди, що змальовують обряд чи якийсь його елемент або виконуються при переході від одного етапу до іншого; заклинальні пісні, в яких людина звертається до сонця, весни, Купали та інших природних та надприродних сил з проханням прийти, повернутися, допомогти тощо; величальні пісні, що оспівують благополуччя, щастя, урожай, уславлюють господаря, господиню, дівчину, хлопця. Ритуальні, заклинальні й величальні хороводно-ігрові пісні складають основу, ядро календарно-обрядових пісень.

Традиційні календарні обряди інколи називають «аграрними», бо вони виникли на основі землеробського побуту. Насправді ж, їхня тематика ширша: вони мають сприяти примноженню не тільки збіжжя, домашніх тварин, а й сім'ї, бо у побуті селян ці інтереси тісно пов'язані. Відповідно аграрна й родинна обрядовість виконувала спільну функцію. Ще в «Повести временных лет» підкреслювався шлюбний характер весняно-літніх ігрищ, де відбувалося умикання (викрадення) дівчат біля води. Цим пояснюється наявність численних пісень шлюбно-сімейної тематики серед календарно-обрядових, а також і те, що календарні обряди і пісні виконувались переважно дівчатами і молодими жінками.

З поетичного боку календарно-обрядові пісні мають віками відточену символіку з властивою їм ідеалізацією природи, людини праці та гіперболізацією її характерних рис, метафоричним відображенням дійсності. Календарно-обрядовим пісням притаманна єдина поетична будова з однаковими композиційними прийомами та засобами творення образності: ті самі мотиви, деталізований опис із характерним прийомом ступеневого звуження образу, поступове розкриття метафори з традиційним текстовим наповненням, схожі засоби ідеалізації, причому образні характеристики співпадають майже дослівно. Обрядове походження календарно-звичаєвих пісень зумовлює застосування в них звертань та імперативних інтонацій. Загальне емоційне їх забарвлення — піднесене, веселе, життєрадісне.

З введенням християнства на Русі розпочалася боротьба церкви з язичеством, що призвело до переслідування і заборони святкувати такі стародавні свята, як Купала, русалії, проводи зими і зустріч весни тощо. Поступово язичеські вірування та поняття забувалися, але народні звичаї і пісні не зникли, а, зазнавши певного переосмислення і трансформації, своєрідно співіснували з християнськими обрядами. Язичеські свята церква прив'язала до християнського календаря: зустріч весни до пасхи, русальний тиждень до троїці, Купала до дня Іоанна Хрестителя тощо. Окремі християнські мотиви й образи з'явились у колядках та щедрівках. Але загальний вплив християнської церковної ідеології був досить незначний і не торкнувся основного змісту календарно-звичаєвої поезії.

Споконвічно обряди мали не тільки ритуальну мету, а були здебільшого і емоційною розрядкою для людей. Із втратою аграрно-магічної ролі календарних пісень, їх обрядова функція поступово замінювалась естетичною, розважальною. Святкові обряди перетворювались у масові розваги. Нові суспільні обставини життя творців народної поезії призвели до появи нових тем і мотивів: громадських, соціальних, особистих. Календарно-обрядова поезія у тому вигляді, в якому вона дійшла до наших днів, містить багато ліричних, гумористичних і сатиричних пісень, а чимало їх, особливо ігрових та хороводних, перейшло в дитячий репертуар.

У давніх слов'ян рік починався весною, березневе літочислення зберігалося до 1403 року (за цим літочисленням Нестор-літописець розпочав «Повесть временных лет»). У свідомості давнього землероба новий трудовий рік починався з відродженням навколишньої природи і з пробудженням матері-землі від зимового сну, з першою оранкою і сівбою. Весну зустрічали радісно і пишно, з піснями, танцями, іграми. Ці пісні називаються веснянками. Існують і паралельні назви: в Галичині — гаївки, гагілки, на Поліссі — маївки, магівки, на Волині — рогульки. В окремих місцевостях весняні пісні одноіменні улюбленій грі — «володар», «перепілка», «жук». Гаївкою в західних областях України називають ігрові і танкові пісні, що співаються переважно на великодні свята, а також увесь фольклорно-етнографічний комплекс весняного свята. Назва ж «веснянка» об'єднує всі пісні, які співають на вулиці, на вигоні за селом від ранньої весни аж до зелених свят.

Як тільки починали танути сніги, дівчата виходили на пагорби, «на високу гірку», іноді навіть вилазили на дерева і співали пісень, запрошуючи весну скоріше повернутися. Цей обряд називався «закликанням» або «гуканням весни»:

З приходом весни землероб мріяв про той час, коли можна буде «поля орати, хліба пахати». А тому з таким нетерпінням чекав повернення з вирію птахів — провісників весни, що нібито на своїх крилах приносили тепло. Щоб скоріше настала благодатна пора, подекуди в українських селах випікали з борошна печиво у формі пташок, підкидали його вгору або носили на довгих палицях і приспівували: «Вилети, ґулю, горою, Винеси літо з собою».

У піснях і примовках звертались до птахів з проханням замкнути ключами зиму, «відімкнути землю», повернути тепло, щоб «зиму одмело», принести «старим дідам сіяння», «чоловікам орання», «молодицям гречку жать», «старим бабам серпочки». В основі цих пісень — аграрно-магічні заклинання, якими хлібороби намагалися сприяти майбутньому урожаю:

Зображення у піснях бажаного за дійсне — один із характерних засобів обрядової поезії, заснований на вірі в магічну силу проспіваного слова. Гукання — «гу-у-у!» з підвищенням тону в кінці вигуку, якими закінчувались ці пісні, мали заклинально-магічний характер.

Зверталися не лише до птахів, помічників весни, що сповіщали про її наближення, але й до самої весни або до її дочки весняночки. Основний зміст і мотиви цих пісень такі ж, як і в пісеньках про птахів, але побудовані вони у формі запитання-відповіді і мають давню обрядову основу:

Віра в силу замовлянь яскраво простежується у весняному звичаї «топтати ряст». Коли з'являлася трава, розквітали перші квіти, дівчата і хлопці юрбою ходили в ліс, топтали ногами ряст, що нібито давало на весь рік здоров'я, і приспівували: «...іще буду топтати, щоб на той рік діждати».

Від цього звичаю залишилися у народній пам'яті приказки; «вже виліз на ряст» — кажуть про хворого, що одужує, а про безнадійного — «вже йому рясту не топтати».

Ще один весняний звичай чарувального характеру — «збірна каша». Щоб принадити хлопців на весняні гуляння, дівчата варили кашу з маком і раковою клешнею, закопували її посеред вулиці або під перелазом:

Вечорами молодь збиралася на вулиці або за селом, і дівчата, побравшись за руки, водили танки та ігри. Зародження різних форм хороводів та ігор дослідники відносять до глибокої давнини. Так, розташування колом, рух кола за сонцем походить від магічно-заклинальних дій давніх землеробів, якими намагалися вплинути на природу («Грушка», «Мак»); шикування у дві шеренги, які почергово то наступають, то відступають — беруть початок від воєнних ігор («Воротар», «Мости»); розігрування дії в колі — походить від мисливських ігор («Зайчик», «Качур», «Кізлик»). Характер рухів під час виконання хороводно-ігрових пісень виправданий їх змістом.

Найстародавнішими за походженням є хороводно-ігрові пісні землеробської тематики («Просо», «Овес», «Льон», «Гречка»), де учасники імітували оранку, засів, визрівання та збір сільськогосподарських культур. Аграрна гра мала і певне виховне значення для молодших трударів, але з часом перетворилася на розвагу.

Відгомін обожнювання природи простежується у хороводній пісні «Шум», де подано персоніфікований образ шуму першої весняної зелені: «...Нумо, нумо, заплітати Шума! У нашого Шума зеленая шуба».

Найбільшу групу ігрових і хороводних пісень складають веснянки любовно-шлюбної тематики. Серед них є архаїчні за своїм походженням ігри, в яких збереглися релікти такого типу шлюбу, коли дівчину вибирали з певного роду («Жельман»); отримували за неї викуп («Царівна», «Мости»); пророчили жениха, весілля, родинне щастя («Король», «Воротар»).

Весна — пора кохання, пора мрій і сподівань — сприймалась радісно й весело. «Всі веснянки дишуть здоровим, чистим чуттям радощів життя і молодої, свіжої сили», — писав І. Я. Франко. Провідне місце у веснянках належить темі кохання. В них оспівується щире перше кохання, розлука з милим, неприязнь до нелюба. Скромна, ніжна, роботяща дівчина — улюблений образ веснянок і гаївок, що виконувалися під «кривий танець». Вони є яскравим зразком обрядової лірики пізнішого походження.

У веснянках зустрічаються деякі історичні ремінісценції, йдеться про соціальну нерівність, про князівські та козацькі часи, кріпаччину. Згодом гаївки поповнились емоційними й експресивними сатиричними піснями, що висміювали вади й недоліки деяких хлопців та дівчат.

Минули часи, але й досі в Тернопільській, Львівській та Івано-Франківській областях можна почути гаївки — весняні хороводно-ігрові пісні.

Окрему групу складають русальні пісні. Їх співали на русальному тижні під час так званих «зелених свят». В язичеські часи це було свято закінчення весни і початку літа, пов'язане із культом рослинності і померлих предків. За народними повір'ями дівчата, які втопилися або померли засватаними, ставали русалками, а маленькі діти називались «русалками-семилітками». Їм відводилося місце у ріках, озерах, ставках. За народною демонологією ліси і поля населяли «русалочки-земляночки», яких називали ще мавками, нявками (від давньоруського «навь» — мрець). Народна фантазія малювала русалок вродливими дівчатами з прозорими блакитними очима, з розпущеним гарним волоссям, вбраними у вінки і довгі білі сорочки. Теплими травневими ночами вони виходили з рік і озер погрітися при місячному сяйві, погойдатися на вітах дерев. Любили русалки гратися, водити танки і причаровувати співом хлопців та дівчат, щоб залоскотати їх до смерті і забрати з собою. Тому подекуди їх називали «лоскотарками», або «лоскотухами». В полях і гаях бігали мавки, плескали в долоні, примовляючи: «Ух, ух, солом'яний дух, дух!» Від їхніх чарів треба було мати при собі оберег — часник і полин. Для русалок жінки вішали на деревах рушники, сорочки, намітки, дівчата — вінки з квітів і трав.

Русальних пісень записано порівняно небагато. У них відбилися народні звичаї і вірування про те, як русалки бігають у хлібах, переймають жінок і дівчат, загадують їм загадки і залоскочують тих, хто не відгадав.

Закінчувався русальний тиждень «проводами русалок», що в деяких місцевостях України мали назву «розигри», або «мавчин Великдень». В цей день на Поліссі вибирали за русалку гарну дівчину, вдягали її в білу сорочку («чохлик»), розплітали коси, заквітчували голову вінком і водили з піснями по селу. Після цього нібито русалки йшли з рік і озер у ліси. Подекуди дівчата робили опудало русалки, водили навкруги нього хороводи, співали пісень. По закінченню «розигрів» опудало спалювали або розривали і розкидали по полю на добрий врожай. Відтоді русалки не бігали по полях:

На зелені свята виконувались також пісні, що супроводжували обряд «кумлення». Дівчата йшли в гаї, вибирали собі подруг (кумів), з якими обмінювались намистом, дукачами, а також вінками з молодих зелених гілок. На думку вчених, цей обряд мав підготувати дівчат до майбутнього материнства. Пісенність обряду «кумлення» краще збереглася у росіян і білорусів.

Існували і так звані «ладкання до худоби», зафіксовані головним чином у карпатському регіоні. Ці пісні виконувалися того дня, коли перший раз худобу вигонили на пасовиська. Такий обряд залежно від кліматичних умов і місцевої традиції відбувався на свято Юрія (Георгія) — 6 травня або на зелену неділю. Дівчата прикрашали корів, телят, бичків, овець різнобарвними стрічками та вінками з весняних квітів чи гілочок і співали пісень, в яких пестливо звертались до тварин (Ласійко, Красечка, Ласенька), бажали їм здоров'я, сили, гарного приплоду, хороших надоїв. Ці побажання і величання худоби мають яскраво виражене заклинально-магічне забарвлення: «..Повна Малася, повна, шовкова на ній вовна, шовкову траву пасе, скінчик молока несе».

Після зелених свят наступала петрівка — пора найдовших у році днів і найкоротших ночей. У цей час дівчата й жінки співали петрівчані пісні, їх іще називали петрівками. У цих піснях оспівувалася благодатна пора — середина літа («А вже петрівка минає, половини літа немає»), пора одцвітання і дозрівання хлібів, коли «ячмінь колос викидає, соловейко голос покидає». У петрівках дівчата просять півнів «не вменшати ночі», бо вони ще не відпочили від роботи, не настоялися з коханим, не виспалися після побачення. Улюблений образ цих пісень — «петрівная зозулька», до якої звертаються: «Не куй так рано у борі, не буди мене молодої».

Петрівки ніби продовжують основну тему веснянок — тему кохання — малюють нам щасливі хвилини побачення дівчини й хлопця, їх відверті і пристрасні освідчення, щирі й ніжні почуття, а також очікування заручин і весілля. З другого боку, в петрівках легким сумом бринить тема прощання з дівуванням, з батьківською хатою, материнською ласкою: «...До Петра зозулі да кувать, кувать, до осені дівці да гулять, гулять».

Сповнені тонкого ліризму, петрівчані пісні передають душевний стан дівчини перед заміжжям, її журбу за безтурботними роками і побоювання майбутнього життя в родині чоловіка, відносин із свекром і свекрухою. Тематика і образи цих петрівок перегукуються із весільними піснями. В них широко використовуються засоби протиставлення та художнього паралелізму: хлопець і дівчина порівнюються з соколом і перепеличкою, зеленим дубом і червоною калиною або дівчина з конопельками, що їм:

Значну групу петрівок складають жартівливі і сатиричні пісні, в яких одверто насміхаються над лінивими дівчатами і хлопцями, картають недолугих женихів, пихатих багачок. У цих пісеньках називались імена хлопців і дівчат, вартих осуду, а тому були вони особливо в'їдливими і дошкульними.

Закінчувалась петрівка напередодні Івана Купала, тоді, коли «зозуля в капусту ховається, по борозенках скитається», що передбачало закінчення розваг і початок гарячої трудової пори:

Окремий цикл українського календарно-обрядового фольклору становлять купальські пісні, виконувані під час свята Івана Купала (24 червня за старим стилем). Це свято співпадає з датою літнього сонцестояння і відзначалося всіма землеробськими народами Європи майже однаковими ритуалами, що є яскравим свідченням його давнього походження. Його «поганський», язичеський характер неодноразово підкреслювався в давньоруських літописах і численних церковних та державних заборонах. В багатьох купальських піснях, що й нині виконуються на Україні, крізь пізніші нашарування виразно пробиваються релікти архаїчних уявлень і вірувань.

У колі річних свят Купало — одне з найголовніших і відзначалося урочисто, чому значною мірою сприяла благодатна пора його проведення: буяла рослинність, сонце було в апогеї своєї сили, тепла та впливу на природу. За народним повір'ям у цей день «сонце сходить, грає», трави і квіти набирають найбільшої сили, а опівночі вогнистим цвітом розквітає папороть, віщуючи тому, хто здобуде його, скарби, багатство, статок і здоров'я.

Напередодні свята хлопці встановлювали на вигоні обрядове дерево, а дівчата прикрашали його вінками, стрічками, квітами:

Для обрядового дерева найчастіше вибирали вербу і називали її Мареною, Купайлом, Купайлицею або гільцем.

На Полтавщині Купало робили у вигляді солом'яної ляльки, Мари або Маринки, вбраної в жіночий одяг і прикріпленої до високого стовпця. На Київщині прикрашена зеленню жердина з колесом угорі мала назву Іван. Ввечері молодь ішла до Купайлиці з піснями, в яких уcix запрошувала до гурту і погрожувала всілякими карами тим, хто не прийде, закликала «розвести дівкам Купайлицю», тобто розпочати свято.

Біля обрядового дерева розкладали вогнище — обов'язковий атрибут купальської ночі, пов'язаний із культом сонця. На початку XX ст. на Поліссі ще зберігався прадавній звичай запалювати купальське вогнище «живим вогнем», здобутим тертям сухих гілок. Іноді з пагорбів пускали у воду запалене колесо — символ сонця, його земне уособлення. В давнину перестрибували через багаття, щоб перед жнивами пройти обряд очищення вогнем, який був також засобом апотропеїчної магії — наділяв людину здоров'ям і силою. Пізніше молодь почала перескакувати через вогнище парами, взявшись за руки, і загадувати: якщо руки не роз'єднаються, то хлопець і дівчина поберуться.

Надзвичайною поетичністю і мальовничістю відзначаються купальські пісні, що виконувалися, коли плели вінки і ворожили. Дівчата пускали свої вінки на воду і дивились: у який бік попливе, туди дівка заміж піде, а якщо потоне, то віщувало розлуку з милим або смерть: «Пливи, вінок, за водою, пливе доля за тобою»

Вінок із квітів та запашних трав, з гілля і пшеничних колосків — невід'ємний елемент календарних обрядів і звичаєвих пісень, а також — традиційний образ-символ дівочої краси, дівування. Обов'язковим компонентом купальського свята був і обряд купання. За народним віруванням ранком цього дня купається навіть сонце.

Закінчувалося свято обрядом урочистого спалення Купайлиці з піснями й радісними вигуками:

Під час свята дівчата водили хороводи з піснями та іграми. Більшість їх присвячена темі кохання, сватання, шлюбу, що за своїм змістом та основними мотивами є своєрідним продовженням веснянок і петрівок. Художнє втілення інтимних почуттів відзначається щирістю і ніжністю емоційного колориту, і в той же час надзвичайною простотою і реалістичністю. Виняткового ліризму купальським пісням надають емоційно наснажена лексика, яскраві епітети та образні порівняння з світом природи. Дівчина й хлопець порівнюються з руточкою і барвінком, явором і тополею, дубком і ліщинкою, голубом і голубкою, лебедем і лебідкою. Вишивання сорочки та рушників, сідлання дівчиною коня для милого, розчісування гриви символізує прихильність дівчини до парубка, а жати в парі пшеницю — уявляється картиною-символом щасливого подружнього життя.

Купальським пісням, як і веснянкам та петрівкам, властиве сатирично-гумористичне забарвлення. Леся Українка писала: «Поки вогнище палає, дівчата співають пісень, часом зачіпають хлопців у тих піснях; тоді хлопці й собі відповідають, часом піснями, а часом жартами...» Ці гумористичні перекори між хлопцями й дівчатами разом з обрядовими та хороводно-ігровими піснями створювали життєрадісну, піднесену атмосферу купальського свята — улюбленого свята молоді. Після Купала припинялись молодіжні розваги і гуляння, наступала велика і відповідальна пора в житті хлібороба — жнива.

Жниварський пісенний цикл є своєрідним апофеозом землеробської праці селянина-трударя. За своїм походженням він такий же давній, як і праця хлібороба. Це підтверджує подібність жниварських пісень всіх слов'янських народів. Залежно від певного етапу жнив, характеру обряду і основного змісту жниварських пісень, вопи поділяються на: зажинкові, що співалися на початку роботи, жнивні — виконувані під час збирання врожаю та обжинкові (або дожинкові), що супроводжували святковий комплекс завершення праці на ниві.

Щоб зрозуміти зміст жниварських пісень, слід згадати основні обряди і звичаї, що були пов'язані з трудовою діяльністю хлібороба. Адже з піснею йшли в поле і повертались додому, з піснею працювали й відпочивали, піснею урочисто вінчали успішне закінчення жнив.

Починалися зажинки обрядом зажинання першого снопа, званого «воєводою», що його мала нажати «в добрий час» постадниця — найкраща жниця. У зажинкових піснях бажали радісних і щасливих жнив, співали хвалу першому снопу, який урочисто ставили в світлиці на покуті. Відтоді на повний хід починались жнива і співали власне трудових пісень, що не були пов'язані з певним обрядом, а звеличували, опоетизовували працю хлібороба, змальовували повсякденний побут женців, висміювали нероб і гультяїв.

Віддавна жнива провадились толокою, коли декілька сімей об'єднувалося, щоб спільно обробити поле кожної із них по черзі. Закінчувалася толока обідом у господаря. В жниварських піснях йому дякували за шанобливе ставлення до працівників, за щедрий обід та уславлювали дбайливість господаря і господині, величали їх «пан» і «пані», навіть якщо вони були незаможними.

За феодально-кріпосницьких часів було розповсюджене примусове відбування панщини, за капіталізму — вимушене заробітчанство у багатіїв. Це явище певною мірою відбилося і в народній поезії: серед жниварських чимало пісень, присвячених темі важкої і безрадісної праці на чужому полі, які реалістично змалювали нестерпне становище уярмленого селянства.

Сатиричні порівняння негативно характеризували панських посіпак — наглядача («отамане упирю», «отамане відьмо»), економа, що «гірше собаки», «і кричить і лає, і полуднувати не дає». Нарікання на гірку долю, безправ'я і нестатки в окремих піснях переросли у гнівний протест проти соціального гноблення, відверті погрожування і проклинання:

Найбільшу групу жниварських пісень складають обжинкові пісні, пов'язані з багатьма обрядами і звичаями на закінчення жнив. Тема тяжкої праці поступається щедрій похвалі золотій ниві, що «сто копів зродила» і подарувала господареві на цілий рік достаток, величанням його за те, що зростив урожай, уславленням завзятих женців, що допомогли зібрати збіжжя.

Останній на полі сніп, званий «осталець», або «дід», перев'язували червоною смужкою і урочисто з піснями несли в село. На полі залишали жменю невижатого збіжжя, прикрашеного стрічками і квітами, що називалося «бородою», або «козою», «перепілкою». Колосся заламували до землі, зерно з них висипали у розпушену землю, клали хлібину і ставили воду: «...Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода». За язичеськими віруваннями, збереження в хаті на покуті останнього снопа та обряд «завивання бороди» пов'язані були з духом рослинності і покликані повернути силу, що перейшла в колосся, землі, а також всьому хазяйству господаря. Закінчивши жнива, женці качалися по стерні, щоб не боліла спина і легко було жати на наступний рік. При цьому співали:

Із пшеничних або житніх колосків дівчата сплітали вінок — символ щедрого врожаю та успішного завершення жнив. Закосичений маками, волошками, калиною вінок прикрашав найкращу жницю — «княгиню», яка в парі з хлопцем, що ніс останній сніп, йшла попереду всієї громади женців до двору господаря.

По дорозі співали пісень, в яких вшановували обжинковий вінок «вищий від плота, ще дорожчий від золота», зверталися до нього, як до живої істоти. Щедра персоніфікація дожинкового вінка є відгомоном рослинної магії, обожнювання нашими пращурами навколишньої природи:

Перед двором господаря вінок клали на хліб і просили за нього викуп — «рублика на танок». Хазяїн вішав обжинковий вінок у хаті на стіні і зберігав до осені, щоб вилущеним з нього зерном розпочати сіяння озимини.

Поряд із оспівуванням урожаю, праці женців у обжинкових піснях поширені мотиви величання господаря і його сім'ї, побажання достатку і здоров'я. Пестливо-зменшувальна лексика, яскраві гіперболи, порівняння, загальний ласкавий емоційний тон цих пісень перегукуються з величаннями колядок і щедрівок. Господар в обжинкових піснях іменується «соколонько», «соловейко», господиня — «голубочка», «пишна, як у саду вишня», «гожа, як у саду рожа», їх діти «як рожеві цвіти», «хазяїн з дітками» як «місяць з зірками», хата — «золота брама і срібная призьба». Природа у всіх жниварських піснях змальована в органічній єдності з людиною і є художнім фоном її діяльності. Так, женці, розмовляючи з сонцем, дорікають йому, що рано сходить, а пізно заходить, звертаються до місяця з проханням освітити їм дорогу; соловейко, зозуля допомагають їм у роботі, перепілочка «колосоньки збирала, в снопочки в'язала, копоньки складала». Широко використовується у жниварських піснях прийом художнього паралелізму, де картини природи служать і своєрідним поетичним зачином, і засобом психологічної характеристики.

Дещо вужче, порівняно з іншими циклами, у жниварських піснях представлена родинно-побутова тематика. Основні її мотиви теж зосереджені навколо збирання врожаю, і особливо цікавим є те, що розпочата у веснянках тема зародження першого почуття знаходить тут ніби своє логічне завершення — після жнив відбувались весілля, і більшість пісень присвячено очікуванню майбутнього шлюбу:

Косарські та гребовицькі пісні виконувались під час відповідних сільськогосподарських робіт, що не були пов'язані з певними обрядами. В часі косовиця передувала, а подекуди і збігалася із жнивами. Часто її проводили колективно толокою або на відходах, і після закінчення роботи, як і в жнива, косарі й гребці йшли до хазяїна на обід Подібність характеру та умов роботи пояснює схожість жниварських та косарських й гребовицьких пісень. Їх об'єднує спільна композиція, подібна образність, майже дослівна тотожність окремих рядків, перегукується і тематика цих пісень. Це дає підстави віднести косарські та гребовицькі пісні до календарно-обрядових.

Окремий цикл величальних пісень, приурочених до зимових свят, складаюаь колядки та щедрівки — аграрно-магічні пісні святкового обходу дворів. Серед календарно-обрядових пісень вони відзначаються жанровою своєрідністю, урочисто піднесеним тоном, емоційно-романтичним забарвленням.

У науці не раз порушувалося питання про походження свят і пісень зимового календарного циклу. На думку вчених, після запровадження Петром Першим у 1700 р. нового календаря на християнське свято різдва було перенесено частину весняних обрядів, а саме величальні обходи дворів, які раніше відбувалися на початку нового трудового року (за березневим літочисленням). Доказ цьому — наявність у колядках та щедрівках весняних мотивів: приліт птахів, оранка землі і засів, образи розквітаючої природи. Термін колядки дослідники розглядають як синонім до українського щедрівка, що походить від новорічного «щедрого вечора».

Колядки виконувались під час різдва. Молоді люди, переважно хлопці, збирались «дружиною», вибирали ватага — «березу», запрошували музики і обходили всі хати села з піснями і величаннями господарів, за що одержували подарунки. Разом із співом колядок відбувалися і народні ігрища та вистави — «Коза», «Плуг», «Зірка». Щедрівки співали перед Новим роком дівчата і діти під вікнами односельчан. Між колядками і щедрівками немає значної текстової різниці, хіба що щедрівки часто мають типовий рефрен: «Щедрий вечір, добрий вечір». В західних областях України на Новий рік хлопці водили «Маланку».

Основний зміст зимових обрядових пісень полягає в пророкуванні хорошого майбутнього врожаю. У плині віків первісна аграрно-магічна функція стала художньо реалізовуватись у величальних мотивах. Тематично колядки розрізняються залежно від того, кому вони адресуються: є величання господарю, парубку, господині, дівчині. В основі величань лежать побутові інтереси землероба, його турботи та мрії, що складають внутрішній зв'язок колядок і щедрівок з дійсністю і обумовлюють самобутність їх тематики. Колядки господарю в основному зосереджені навколо праці хлібороба. Він оспівується як багатий хазяїн, що проживав у білокам'яній світлиці в повному достатку: на столі у нього «калачі з ярої пшениці», на ньому «шуба люба», на поясі «калиточка», повна грошей. Величання поєднувалося з магічним заклинанням врожаю через побажання того, без чого неможливе життя землероба: здоров'я, добробуту, гаразду в сім'ї, худоби, що множиться з року в рік, гарного збіжжя. Ці побажання гіперболізували реально можливий достаток, бо саме цьому надавалась у давнину владна магічио-заклинальна сила. Хліборобська праця змальовувалась шаноблпво й любовно, що перегукується з величальними обжинковими піснями.

Деякі новорічні обряди безпосередньо відтворювали хліборобську працю: на Маланку хлопці вносили в хату плуг і показували ніби орють ниву і сіють зерно, що також пророкувало добрий врожай. Особливо яскраво виступає аграрно-магічна основа в обрядових діях, що супроводжували зимові свята. Водіння кози, ведмедя, тура, рядженвя в маски і перевдягання має прадавню тотемічну основу і свідчить про глибоку архаїчність обряду.

Уславляючи господаря, оспівували всю його щасливу родину. Ця тема глибше розкривається у колядках господині і пов'язана лише з колом її домашніх інтересів: вона хазяйнує, ростить дітей, доглядає чоловіка тощо. Життя її в хаті чоловіка змальовується радісним і щасливим, а сама вона:

Тематично різноманітні колядки звернені до парубка. У них він постає славним богатирем, сміливим воїном, вправним мисливцем, хазяйновитим господарем. Колядки парубкові багаті на історичні ремінісценції. Хлопець змальовується не тільки славним воїном, але і шанобливим сином, вірним і ніжним коханим. Його дівчина виступає найкращою з усіх — царівною або королівною, а сам він є втіленням краси і мужності.

Колядки дівчині в основному описують її красу, працьовитість і почуття любові до судженого. Бажаючи їй здоров'я і щасливої пари, оспівують її розум, вроду, хазяйновитість.

У колядках не реальпий, а ідеалізований образ подається через стороннє сприймання — це типовий епічний прийом. Величальна функція колядок і щедрівок передбачає їх мовну и образну палітру: широке використання порівнянь, протиставлень та образних й художніх паралелізмів. Так, хазяїн уявляється як «ясен місяць», що «житейко віє», його дружина — «красне сонце», що «хлібойко пече», дочки — «дрібні зірки», що «золото прядуть».

Композиція колядки досить проста: заспів, власне колядка, поколядь (закінчення) та приспів. З часом поколядь почала відриватися від колядок і вживатися як самостійне привітання — «віншування».

«Засівалки» або «посипалки» виконувались дітьми ранком нового року. Ці коротенькі магічно-заклинальні промовляння супроводжувались посипанням двору хазяїна зерном, яке він зберігав до сівби:

Окрему групу складають гумористичні і сатиричні колядки та щедрівки. Серед них виділяються гострі та в'їдливі пародії на церковні коляди, що їх насаджувало духовенство, забороняючи відзначати народні свята Коляди і «щедрого вечора».

Пісні землеробських свят і обрядів і сьогодні складають для нас не тільки історичний, але й великий художній інтерес. Народ проніс їх крізь віки як своє духовне надбання, яскраве поетичне багатство, як безсмертну традицію колективних свят землероба-трударя. Це справжній гімн праці, гімн природі, уособлення мрій, надій і сподівань селянина-хлібороба.

Широко використовувались образи, а також сюжети і мотиви українських календарно-обрядових пісень письменниками, композиторами та художниками. Ще Григорій Сковорода ввів веснянку «Горобчику шпачку, шпачку» у твір «Благочестивий Еродій». До веснянок і колядок звертались Ю. Федькович, Леся Українка, П. Грабовський, І. Манжура, Л. Глібов та ін. Русальні пісні і повір'я про русалок використали у своїх творах Т. Шевченко («Причинна», «Утоплена»). Леся Українка («Лісова пісня»), змалював українські народні звичаї та обряди М. Гоголь («Майська ніч, або Утоплена», «Ніч перед різдвом» та ін.). Сцени народних свят та ігрищ і народний побут відображали класики української драматургії М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий.

Українська народна обрядовість і деякі пісенні мелодії були використані в операх П. Чайковського «Черевички», М. Римського-Корсакова «Ніч перед різдвом», М. Лисенка «Утоплена, або Русальна ніч», «Різдвяна ніч».

Народна обрядовість відображена в образотворчому мистецтві українських художників І. Труша, К. Трутовського, М. Пимоненка та ін.

Як свідчать рукописні збірники, українські календарно-обрядові пісні почали записувати з кінця XVII ст. Поодинокі зразки їх публікувалися з кінця XVIII ст. майже у всіх друкованих збірниках пісень. Першим виданням, присвяченим дослідженню пісень трудового року, була праця Михайла Максимовича «Дни и месяцы украинского селянина» (1856). Значні добірки колядок, щедрівок, веснянок, петрівок, русальних, жнивних, купальських пісень вміщено у виданнях: П. Чубинського «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край», т. III (1872), Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878), Б. Грінченка «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1899) і багатьох інших.

Окремих видань календарно-обрядових пісень небагато: у дореволюційний час це збірники В. Гнатюка «Гаївки» (МУЕ, т. XII, Львів, 1909) та «Колядки і щедрівки», т. І, т. II (ЕЗ, т. XXXV, т. XXXVI, Львів, 1914).

У радянський час багато записували календарно-обрядові пісні відомі фольклористи, музикознавці, письменники. Зокрема, К. Квітка, Ф. Колесса, М. Гайдай, Г. Верьовка, Г. Танцюра, М. Стельмах, П. Тичина, П. Козланюк та інші.

Найповнішим виданням, здійсненим за радянський час, можна вважати збірники «Ігри та пісні» (1963) і «Колядки та щедрівки» (1965), упорядковані О. Деєм. У передмовах до цих видань висловлено чимало зауважень щодо походження, специфіки побутування та художніх особливостей календарно-обрядових пісень.