Весільні пісні

Реферат

Весільні пісні — найбільш численний в українському фольклорі жанр, багатство і різноманітність якого пояснюються як регіональною специфікою (в кожному регіоні, крім спільних, є свої весільні пісні), так і тим, що весь хід українського весілля супроводжується весільними піснями. Живучість весільних пісень зрозуміла: вони пов'язані з яскравою і найвідповідальнішою в особистому житті людини подією — одруженням, а значить, і весіллям, яке у всіх народів асоціюється з радістю, веселощами.

У весільних піснях, які супроводжують весілля, в художньо досконалій формі втілено морально-етичні ідеали народу в створенні нової сім'ї, погляди на шлюб, на взаємостосунки між подружжям, відбито глибоку історію народу, еволюцію сім'ї. Іван Франко, ознайомившись із весільними піснями села Лолин Стрийського повіту, зібраними Ольгою Рошкевич у 70-х роках XIX століття, захоплено писав: «Але кілько там пречудових образів [...], кілько чуття, кілько геніальних порівнянь, кілько глибоко старинних споминок та окрушин, становлячих цінний матеріал соціологічний, етнологічний і язиковий. А кілько здорових, ясних і правдиво людських поглядів на життя! З якою теплотою оспівана доля женщини перед шлюбом і по шлюбі! Якими широкими чертами змальований стан народу, бувший колись у глибокій старині! Мені слів не стає на похвалу тої епопеї селянського життя».

Весільна обрядова пісня не існує сама по собі, поза обрядом — поза тим соціальним і обрядовим середовищем, в якому вона народилася. Вона живе в обряді, обслуговує його, беручи з нього життєдайні соки, розвивається в ньому і в ньому функціонує. Проте неправильно було б думати, що динаміка зв'язків «обряд — пісня» проста і що розв'язання цього питання лежить на поверхні. Зв'язки весільної пісні з самим обрядом весілля, з яким вона органічно зростається, далеко не однозначні. Ця неоднозначність проявляється насамперед у тому, наскільки адекватно відображається дійсність (у першу чергу обрядова дійсність — хід весільного обряду, обрядові реалії і вчинки обрядових героїв, їх поведінка) у весільних піснях. З цим питанням нерозривно пов'язане й інше, не менш важливе питання — відображення побутової та соціальної дійсності в обрядовій творчості, зокрема у весільній поезії.

Проблема «весільна пісня і дійсність» на українському матеріалі ще не досліджувалась. У російській фольклористиці захищена дисертація на тему, що стикається з нашою проблемою, а саме: про взаємозв'язки поезії з обрядом (на матеріалі російського весілля).

Мета цієї статті — висвітлити відображення дійсності (насамперед обрядової дійсності) в українських весільних піснях, виявити різні нюанси у взаємозалежності пісні від обряду на різних етапах весілля, а звідси — закономірність та специфіку відображення дійсності в певних групах пісень на різних композиційних відрізках обряду. Це допоможе розкрити зміст, характер і природу аналізованого жанру, його функціональні і регіональні особливості, художню специфіку, морально-етичну проблематику, життєдайність і занепад певних зразків і певних груп весільних пісень сьогодні.

У розкритті проблеми «весільна обрядова пісня і дійсність» ми виходимо з того, що: 1) весільну пісню слід розглядати в системі єдиного живого організму — обряду, а якщо й вивчати окремо, то тільки як складову його частину, яка постійно перебуває з ним у взаємообумовленості і взаємозалежності; 2) весільна обрядова пісня живе в обряді і побутує разом з ним; лише в обряді вона квітне і розвивається, лише там вона може виявити свій глибокий зміст, ідейну наснаженість і чарівність.

Після детального ознайомлення з описами українського весілля та весільними піснями різних періодів і регіонів можна переконатися, що зв'язки пісні з обрядом на окремих його етапах неоднакові. Міра міцності цих зв'язків залежить від цементуючого начала — самого обряду весілля, яке на різних його етапах по-різному віддзеркалюється у весільній пісні. Але як саме? Від яких причин це залежить? Відповідь на ці питання безпосередньо пов'язана з відображенням обрядової реальності у весільній пісні.

Велика група весільних пісень синхронно констатує обряд, обрядові дії учасників весілля, розповідає про хід весільної драми. Пісні цієї групи зустрічаються на таких етапах весілля, як запросини, вінкоплетини, виготовлення гільця, розплітання коси, коровай, виряджання молодих до шлюбу і зустріч їх після шлюбу, покривання молодої тощо. Уже заголовки таких пісень (тобто початкові рядки пісні) говорять самі за себе. Так, наприклад, на запросинах на весілля виконуються такі зразки: «Виходила Галина із двора», «Ой ішли дружечки ряд по ряду», «Йшли бояре ряд по ряду», «Ми все село, моя мати, обходили», «Були ми в свекрухи», «Ой були ми в молодого» і т. д. Пісні такого типу в розповідній манері інформують про всі ті дії, що виконують дружки (чи бояри): молода збирає дружок, дружки розплітають молоду; разом з дружками молода відправляється запрошувати на весілля; мати виряджає доньку з дружками на село, наказуючи, щоб при запросинах вона не минала «ні роду, ні родини, ні маленької дитини»; молода йде тісними вуличками; дружки загубили старшу дружку; заходять запрошувати на весілля до свекрухи, вітаються, вечеряють, повертаються додому; мати зустрічає їх, молода плаче, бо жаль розлучатися з батьківським домом.

Пісні, що виконуються на запросинах, в дорозі, мають енергійний ритм, переважно чотирирядкову строфу, насичену конкретним інформаційним змістом без особливого художнього оздоблення, сповнені розмовно-питальними і розмовно-розповідними інтонаціями, іноді пройняті гумором. Наприклад:

Частина пісень, що відображає обрядову реальність, виконується на вінкоплетинах: з них ми узнаємо, що дружки ідуть в долину «по червону калину», «по зелений барвінок» молодій на вінок, «ріжуть барвінок», свашки шиють вінки для молодих, пришпилюють їх, викупляють. При виготовленні гільця (деревця, різки) в піснях подається обрядова інформація: з чого воно робиться, де його ставлять: «Гільце-деревце — з ялини, З хрещатого барвінку, з калини», прикрашене гільце ставлять на столі «на тонесенькій, на білесенькій скатерті». Коли батько й мати «в'яжуть васильок до «деревця», виконується пісня, яка констатує цю обрядову дію:

В даному випадку те, що виконується в обряді, збігається в змісті і в часі з тим, про що співається в пісні.

Таких пісень багато, особливо в коровайному обряді, при розплітанні коси, при покриванні молодої тощо. Скажімо, після ознайомлення з коровайними піснями можна скласти повне уявлення про сам коровай і про хід коровайного обряду взагалі, а саме: коли печуть коровай (залежно від регіону — в п'ятницю, суботу); з якої муки (з пшеничної, в поодиноких зразках — з житньої, що свідчить про давнє походження цього обряду, бо, як відомо, спочатку культивувалось жито, а потім уже пшениця); як місять, бгають коровай і що в нього кладуть; як місять «підошву» до короваю; як саджають у піч і печуть; як прикрашають коровай барвінком, обвивають галузками; як його ділять (староста, сват, старший боярин).

Вся ця обрядова інформація, взята з весільних пісень, відповідає етнографічним обрядовим діям на весіллі. Слід наголосити, що в ряді коровайних пісень зафіксовані найдавніші дані обрядового характеру, зокрема колективність коровайного обряду, що проявляється у колективній підготовці продуктів (зносять муку, сир, яйця тощо) та у виготовленні і випіканні короваю, в яких бере участь вся родина і сусіди:

Є поодинокі зразки, які свідчать: коровай в давні часи пекли великих розмірів, що підтверджується й науковою етнографічною літературою:

Значні розміри короваю, змальовані в поетично-гіперболічному плані, постають і з інших весільних пісень. На виготовлення короваю пішло: «Три пуди мукиці, Сім бочок водиці, З семи корів масло», «З трьох криниць водиці, І з трьох стіжків пшениці»; «З семи кирниць вода, З семи мішків мука, З семи кіп яйця».

Відображення обрядової реальності наявне у весільних піснях і на інших етапах весілля. Так, при розплітанні коси, коли молоду наряджають до шлюбу, виконуються пісні, які фіксують весь процес цього обряду, його послідовність: ось вводять молоду до хати, щоб розплести косу; дружки запрошують піснею брата, щоб розплітав молоду. В піснях розповідається, що косу молодій розплітає і мати, і брат, і сестра, і дядина, вся родина, а також дружки, тобто процес відображається так, як відбувається в обряді. Є згадки про оборону коси братами, які перебувають на війні:

Наведена пісня дуже давнього походження. В ній відчуваються відгуки ще періоду матріархату, коли долею дочки розпоряджалися мати і брат, брати (про батька, як бачимо, у пісні немає й згадки). На зразки такого типу (брат, а не батько захищає молоду — етап весілля «Після шлюбу» — викуп (продаж) молодої або «Брат продає сестру») звернув увагу відомий український етнограф В. Охримович, досліджуючи українські весільні обряди й пісні, їх значення в історії еволюції сім'ї. Учений вважав цей етап весільного обряду разом з піснями, які там виконуються, чи не найважливішим у всьому весіллі, бо в ньому відбивається глибока історія, вловлюється відголос купівлі-продажу молодої. «Викуп молодої, — писав він,— є, можливо, найважливіша сцена із всієї малоросійської весільної драми і походження цієї сцени, без сумніву, побутове. Значить, те, що тепер залишилось лише обрядом, колись було життєвою правдою, і те, що тепер складає весільну драму, було драмою життя. А було все те правдою і життєвою драмою саме в часи одруження шляхом умикання і купівлі. Обидва ці періоди відобразились в обряді викупу дуже правильно і наочно і саме в тому порядку, в якому змінювали вони один одного в своєму історичному розвитку». «Отже, — робить висновок дослідник, — в обрядах і піснях, в даному випадку, зберігся генетичний порядок, а це факт дуже важливий і цікавий. Таким чином, дружко і бояри спочатку силою хотять взяти молоду, а брат захищає її: це натяк на умикання молодої. Потім дружко і бояри купують молоду, а брат торгується і продає її: це відголос періоду купівлі наречених. Для нашої теми найважливішою рисою в обряді є та обставина, що саме брат, а не батько чи якийсь інший чоловік, захищає і продає молоду. Чому найважливіший і найтяжчий обов'язок (брат грудьми захищає молоду) і найбільше право (брат продає молоду, як свою власність) належить брату, а не батькові чи кому іншому, це мотивують дружки молодої, коли піснею підбадьорюють брата в хоробрій і стійкій обороні її, і мотивують вони це в різних місцевостях по-різному».

В. Охримович оперував сімома варіантами характеризованої ним пісні «Ой братчику, реміснику», один з них бориспільський, шість — із західних областей України. На сьогодні дослідник має декілька десятків опублікованих і неопубліковапих варіантів із різних територій України. Ось один з них:

До нього близький, але менш розвинений варіант з Вінниччини, який виконується за таких обрядових обставин: старший боярин садить за стіл молоду, її брат займає місце молодого. Сідають і дружки. Після виконання пісні «Татарин братічок» брат одержав викуп і пішов. Молодий сідає, за ним світилки, приданки. Як бачимо, обрядово-функціональне призначення і обрядова дійсність у пісні не змінилися майже через століття.

Якщо говорити про відбиття давніх, зокрема історичних подій, що знайшли відгук в українських весільних піснях, то тут варто згадати пісню «Не наступай, литва», яка співається на тому ж етапі весілля. Як відомо, в XIV столітті литовські феодали захопили Східну Волинь, Чернігово-Сіверщину, Київщину, Переяславщину, Поділля та здійснили агресивні напади на Московське князівство. Відгук цих подій і відбився у весільних піснях. Цікаво, що ряд записувачів подає слово литва з малої літери, як збірне, узагальнююче поняття з негативним відтінком — недруг, ворог. Це явище пояснюється тим, що в народній пам'яті певні географічні орієнтири, історичні події переосмислювалися, трансформувалися. Переосмислення, народна інтерпретація деяких географічних назв, власних імен спостерігається і в інших випадках і в інших жанрах фольклору, наприклад: Дунай — річка і дунай — скупчення води; Мазепа — історична особа і мазепа — народна лайка: бридкий, поганий, неслухняний.

Те ж саме можна сказати про турок та татар, які згадуються у весільних піснях, що виконуються перед тим, як молоду забирають до молодого, або про «братіка-татарина», який «продав сестру» — молоду.

Частина весільних пісень із документальною послідовністю і точністю констатує окремі обрядові вчинки. Так, наприклад, пісню

співають усі на другий день, коли молоду забрали до молодого і зять дійсно «бере тещу під правеє ребро і веде її до себе з музиками і з усім її родом». Або, скажімо, мати молодого виряджає весільний поїзд із молодим по молоду, благословляє усіх, посипає вівсом. При цьому світилки і свахи співають:

Звичайно, всього того, що відбувається у весільному обряді, пісня відобразити не може, адже пісня — це художній твір, а не етнографічний опис весілля, де все до дрібниць повинно бути описано. Весільна пісня бере щось основне, провідне з обряду і за законами художньої правди змальовує його в поетичному тексті. Тому, буває, вирвана із обрядового тла, вона стає незрозумілою і нелогічною, як ось, наприклад, «Ой каша, каша, розлука наша». Виконують цю в обрядовому й історичному плані унікальну весільну пісню у вівторок, як «б'ють кашу». Але скільки відбувається праслов'янських старовинних весільних обрядів перед тим, як проспівати цю пісню, і після того, як уже її проспівають! Щоб переконатись у цьому, наведемо опис обрядів, пов'язаних з цією піснею, зроблений Катериною Ковтун-Мегедь у селі Троєщина Броварського р-ну на Київщині в 1982 році від Пилипенко Парасковії Степанівни, 1910 р. нар., та її сестри Погребняк Галини Степанівни, 1904 р. нар.:

Кашу б'ють у нас завжди у вівторок. Уранці мати молодого варить у печі великий горщок крутої пшоняної, вареної на молоці, каші. Горщок трилітровий. Годин на десять ранку сходяться всі весільні гості (хто може, у кого робота не горить). Мати молодого починає помалу підходити до печі, а її не пускають, співають усяких пісень, жартують, сміються. Так продовжується три рази, а на четвертий раз матері дають доступитись до печі. Вона витягає рогачем, обв'язаним червоною ниткою, горщок з кашею, обмотує горщок у червоний пояс або рушник і передає дружку. Кашу б'ють тільки у хаті. За столом сидять батьки молодої і вся її рідня. Напроти батьків кладуть широку соснову дошку від стола (одним кінцем дошка спирається на стіл) і аж у сінці через усю хату. На початок дошки ставлять горщок із кашею. Дружко сідає на дошку, як на коня, обхоплює кашу обома руками, а з другого кінця дошки (із сінців) другий дружко другим поясом обхоплює горщок із кашею і почипає тягти вниз. Всі, хто є в хаті, співають:

Той дружко, що внизу, тягне поясом кашу, той, що зверху, — притримує, ну, трохи ж і посувається вниз разом із кашею. І так співають і проробляють те саме до тих пір, поки не стягнуть кашу аж донизу. Тоді дружко встає (той, що тяг кашу рушником), піднімає горщок над головою і з силою ударяє об стіл. Горщок розбивається, каша розсипається по столу. Всі співають:

Цю пісню співають три рази. Під цей спів молода (в першу чергу) набирає у фартух каші, обсіває нею город, садибу, худобу, і аж після цього кашу роздають гостям. У середу ще трохи приходять погуляти, а так у вівторок, після каші, і весіллю кінець...

Цей приклад, коли невеличка весільна пісня обростає складною системою весільних обрядів і стає зрозумілою тільки в комплексі цих обрядів, не поодинокий. Візьмімо хоч би таку пісню:

Чому саме «решето» і чому саме «тороточе»? Що це — художній образ? Ні, обрядова реальність. І стає це зрозумілим після того, коли пісню поставити в обрядовий контекст, тобто з'ясувати, коли вона виконується на весіллі. А співають її після шлюбу в молодої, як поїзд молодого приїхав по молоду: сестра молодої виносить в решеті подарунки (для свашок і світилок — хустки, для старостів і дружка — рушники), сіє решетом і співає. Ось чому «решето тороточе».

Велика кількість весільних зразків не відображає обряд у вузькому розумінні цього слова (якусь обрядову дію чи обрядовий вчинок учасника весілля), а є ніби пружиною у розгортанні весільної драми, з'єднуючим ланцюжком окремих етапів і підетапів весілля. Ці пісні умовно можна назвати так: пісні-накази, пісні-поради, пісні-прохання, пісні-заклики, пісні-нагадування тощо. Спонукальні мотиви таких пісень лежать на поверхні. Зміст їх простий і не має ніяких обрядових таємниць. Такі пісні, ніби диригентська паличка, керують ходом обряду — наказують, просять, радять, закликають, нагадують учасникам весілля, що їм слід робити, — забирати молоду чи вечеряти, що їсти, коли виїжджати, які коні запрягати й кому, коли прощатись молодій з матір'ю, що робити молодій і свекрусі при зустрічі, не боятись молодій свекрухи, комори, свекрусі радо зустріти невістку, приготуватись до якоїсь весільної дії, починати цю дію, кінчати вже і розходитись, дякувати за вечерю і т. д. Наприклад: «Ой запрягайте батькові коні», «Рубайте тополю, встеляйте дорогу», «Давай, мати, вечеряти», «Виряджай нас, ненько», «Дай, мати, іговку», «Ввійди, мати, в новую світлицю», «Пустіть, свати, в хату», «Просим боярів до хати», «Доки ми стоятимем» та ін.

Безперечно, такі пісні теж відображають обрядову реальність, її, так би мовити, драматургічний побутовий бік, і без них обряд теж існувати не може. Вони не тільки служать з'єднуючими містками між певними етапами весілля, а й становлять драматургічне тло всього весілля, є його руховим апаратом. Таких пісень багато на різних етапах весілля, особливо на тих, де дія відбувається в русі, в динаміці — ідуть, їдуть, прийшли, приїхали, стали, чекають, виходять, заходять, сідають, встають, їдять (міняють страви) і т. д. (наприклад, запрошують на весілля, ідуть до шлюбу, повертаються від шлюбу, стали біля хати, заходять в хату, сідають; забирають молоду — виходять з хати, стали в сінях, у дворі, запрягають коней, сідають на вози, кладуть скриню на віз; їдуть до свекрухи, — у дорозі; приїхали, — у дворі, у сінях, зустрічають молодих; несуть снідати молодій у понеділок, прийшли тощо). В усіх цих випадках відбувається жива, динамічна дія, рух учасників весілля, спрямований на реалізацію самого обряду. І весільна пісня є саме тим скеровуючим началом, яке спрямовує (прискорює чи уповільнює) весільну драму у часі і просторі, тобто у здійсненні обрядового сюжету, а значить, вона відображає обрядову реальність.

Стверджуючи загальну тезу про те, що у великій кількості весільних пісень синхронно відбивається весільний обряд, обрядові дії, вчинки обрядових героїв, слід зробити певне застереження, викликане художньою природою весільної пісні, а саме: не у всіх зразках з точністю відбивається весільний обряд як щодо обрядового часу, так і щодо використання обрядових реалій. Так, наприклад, дружки «в домі молодої в суботу на дівич-вечорі» співають:

Пісня констатує, ніби обряд вінчання вже відбувся (стояла «під вінцем»), що не відповідає обрядовій дійсності, бо на дівич-вечорі в суботу відбувається прощання молодої з дівоцтвом, а взяття шлюбу буде в неділю. Це по-перше. По-друге, в час взяття шлюбу («під вінцем») молода косу не чеше (розчісують косу молодій дружки в її домі перед шлюбом), тим більше, деталь «упустила гребінець додолу» не відноситься до обрядових. Перші три рядки аналізованої пісні — це художній вимисел, оснований на обрядових мотивах «до шлюбу» і «розчісування коси». Останній рядок «Ой пора нам, дружечки, додому» відбиває обрядову дійсність: це натяк дружкам на дівич-вечорі, що вони вже засиділись і пора розходитись по домівках. Такі натяки-розпорядження зустрічаються у піснях і на інших етапах весілля, що говорить про планомірність і економність використання обрядового часу учасниками весілля.

Охарактеризована нами група весільних пісень, в яких прозоро відбивається обрядова дійсність українського весілля, не вичерпує весільну пісенність ні тематично, ні функціонально. Велику групу становлять ліричні, а нерідко ліро-епічні пісні, в яких розкривається майбутнє головної героїні — молодої, її болісні передчуття тяжкої долі в чужій сім'ї — у свекрухи та свекра, тяжке життя в патріархальній родині. Молода знає, що чекає її в родині чоловіка, звідси сум, жаль за дівоцтвом, за батьком і матір'ю, сестрами і братами. Такі пісні виконуються на сватанні, на заручинах, на вінкоплетинах, нерідко на запросинах на весілля, на дівич-вечорі, на посаді, за столом у молодої після шлюбу, коли чекають приходу молодого, коли молода прощається з батьками, родиною, родом. До переживань дочки прилучається також хвилювання і сум матері, її жаль за донькою, яка видається їй найкращою, найслухнянішою за всіх інших дітей. Тяжким болем відгукується в матері і та обставина, що вона втрачає не тільки кохану дочку, а й робітницю, помічницю в сім'ї, «ключницю»:

співають «дружки у молодої за столом перед тим, як має вона збиратись до молодого».

Такі пісні переважно монологічної (дочка звертається до матері, мати звертається до дочки) або діалогічної форми (розмова дочки з матір'ю, матері з дочкою, уявна розмова молодої із майбутньою свекрухою). Ось деякі з них: «Вийди, вийди, ненечко!», «Глянь, ненько, на мій посад», «Ненечко, не гай мене», «Ой матінко моя, тепер я не твоя», «Куди, доню, убираєшся?», «Ой куди ти даєш мене, ненько?» та ін.

Щоб переконатись, як відображається обрядова реальність у весільних піснях ліричного характеру, наведемо декілька прикладів їх сюжетів та мотивів.

I. На сватанні.

1. Молода поклала «білу руку на заруку», її турбує, чи буде така біла рука у свекра, як у батенька.

2. Молоду непокоїть її майбутня доля: щоб чоловік «не був п'яниченька, Щоб не скривдив мого личенька».

3. Молода розмовляє з голубами, просить їх розважити її батенька, його тугу, бо він дочку віддає людям, а долі не вгадає.

II. На змовинах і заручинах мотиви близькі до тих, що й на сватанні, — розлука з батьком, жаль за ним.

1. Люди судять свекра, а батька хвалять. Дивні люди, чого ж ви раніше цього не казали? — сумує молода.

2. Молода сіє сад-виноград, забула зачинити ворота, просить брата це зробити, бо приїде хлопець з боярами і витопче виноград кониками.

3. За нелюба дівчина не хоче йти, а за Василька піде.

III. На дівич-вечорі.

1. Кленовий листок вітер несе невідомо куди, невідомо куди батько віддає дочку, її непокоїть життя в свекрухи і свекра.

2. Молода потопає, її рятує не батенько, а свекорко.

3. Пісня попереджає, щоб Маруся не йшла заміж між чужії люди, бо їй там горе буде, пошлють вночі по воду і вечерять не дадуть.

IV. На посаді молодій в суботу.

1. Подруги радять молодій не ходити до броду по воду і не брати гостинців, бо ті гостинці переманять до свекра.

2. Молода звертається до матері, щоб та не копала грядки, не садила м'яти, бо нікому поливати.

3. Молода питає матері, чи буде вона така, як червона калина; мати відповідає: «Будеш, донечко, будеш, Як коло мене будеш».

V. Після шлюбу, як молода на посаді чекає молодого.

1. Молода просить батька продати сад-виноград і купити їй дорогий наряд. Батько не хоче цього робити, бо як буде милий ревнивий, то не дасть зносити.

2. Молода звертається до батька і просить не віддавати її в чужу сторону, бо там лиха свекруха.

Приклади можна продовжити і з інших розділів, але й наведених досить, щоб переконатись: пісні такого типу не фіксують обрядові дії у вузькому розумінні цього слова, як, скажімо, в обряді покривання («скривання») молодої, де вже перший рядок — «Я тебе, сестрице, покриваю» — фіксує дію — свахи дійсно покривають молоду, одночасно співаючи згадану пісню. Відображення реальності в ліричних весільних піснях іде зовсім іншим шляхом.

В усіх наведених сюжетах і мотивах, які час від часу повторюються на різних етапах весілля, близьких за психологічною домінантою (наприклад, мотив червоної калини, саджання горіха на спомин батькам, обіцянка, що подруги не будуть докучати матері, розмова молодої з голубами тощо) відображено душевні хвилювання молодої, її матері (частіше батька) у зв'язку з розлукою. В цих піснях, в залежності від регіонального репертуару, зримо постає образ матері молодої. Збагачена життєвим досвідом, вона знає, яке буде життя дочки у свекрухи й свекра. Деякі зразки, особливо під час прощання молодої з батьками, коли молода від'їздить до молодого, нагадують за змістом і художньою формою заробітчанські пісні, а то й голосіння. Останнє ще до революції спостеріг відомий український фольклорист В. Данилов.

Про змалювання тяжкої долі жінки у весільних піснях усіх народів писав Поль Лафарг у праці «Весільні пісні і звичаї»: «Релігії і уряди оточують укладання шлюбу шанобою і урочистістю; філософи, попи і державні мужі розглядають його, як наріжний камінь сім'ї, як установу, що дає жінці пошану і захист. Народна пісня вносить дисонанс у це урочисте і значуще одноголосся, яке триває уже століття...».

Сюжети і мотиви українських весільних пісень про долю жінки у майбутній родині чоловіка, мінорний настрій цих пісень цілком відповідають твердженню Поля Лафарга. Життя молодої у батька, подане в ідеалізованому плані, протиставляється подружньому життю у свекрухи, як дія, що відбудеться, і як дія, що вже відбулася:

Отже, якщо говорити про відображення обрядової дійсності, обрядової реальності в українських весільних піснях, то весь пісенний весільний репертуар можна умовно поділити на дві великі групи. Пісні першої групи відображають обрядові дії і обрядові вчинки героїв, безпосередньо фіксуючи той чи інший обрядовий акт у весіллі одночасно з його виконанням (правда, буває з деяким часовим зміщенням, як, наприклад, у коровайних та деяких інших піснях, але від цього реальність відбитого в пісні обряду не міняється). Сюди ж можна віднести і пісні з розмовно-питальними і розмовно-окличними інтонаціями, пісні наказового, імперативного характеру, що, ніби містки, з'єднують, цементують весь обрядовий процес. Зміст цих пісень зводиться до певних спонукальних моментів у дії обрядових героїв (молодої, матері, батька, молодого, бояр, дружок, світилок, свах, придан, старости, дружка, коровайниць та ін.).

Пісні першої групи більш давнього походження. В них переважно фігурує молода, мати, брат; батько майже не вгадується; емоційний елемент в них ослаблений.

Пісні другої групи, ліричні, вбирають в себе всю емоційну атмосферу обряду, в них часто зустрічається звертання до батька, а не до матері, що свідчить про їх пізніше походження. Обрядова реальність (одруження молодих) відображається в них не констатаційним методом фіксації обрядового процесу, а шляхом передачі емоцій — настрою молодої, її матері, батька, сестер, брата. Такі пісні і в художньому, і в стильовому плані (навіть за розміром) відрізняються від першої групи. З них постає не стільки обрядова (у вузькому значенні цього слова), скільки соціально-побутова реальність, яка, стикаючись із такою ж соціально-побутовою реальністю, відображеною в інших жанрах (скажімо, доля жінки в родинно-побутових піснях, в піснях про кохання, в заробітчанських піснях), все-таки у весільних піснях залишається обрядовою реальністю: всі сюжети і мотиви, емоційна гама весільних пісень цієї групи безпосередньо пов'язані з героями весілля, певними етапами весільного обряду, про які вже йшлося.

В цілому ж весільні пісні, вилучені з обряду і розташовані в стрункій послідовності умовного кістяка обряду, за змістом створюють враження роману у віршах з його експозицією, зав'язкою, кульмінацією і розв'язкою (починаючи від сватання, коли ще тільки домовляються про видання дочки, і кінчаючи етапом, коли молоду забрали до молодого і відбуваються післявесільні церемонії).

Образна система весільних пісень, герої весільної поезії безпосередньо відображають обрядову дійсність весілля. Це насамперед проявляється в обрядовій термінології, яка функціонує у весіллі й у весільних піснях, а саме:

а) у назвах весільних чинів (дружка, дружки, старша дружка, світилка, світилки, старша світилка, старша сваха, сваха, свахи, свашечка, боярин, бояри, старший боярин, коровайниці, старша коровайниця, «кучерявий», сват, свати, староста, старости, дружко, перезв'янка, перезв'янки, перезв'яне, приданка, приданки, придане, «запорожці» і, звичайно ж, молодий, молода, молоді, князь, княгиня);

б) у назвах певних етапів весільного обряду та обрядових атрибутів, реалій (сватання, заручини, змовини, коровай, шишки, калач, гільце-вільце, йольце, деревце, різка; вінок, дівич-вечір, шлюб, вінчання, посад, поїзд (весільний), комора, перезва тощо);

в) у певній системі членів роду, які беруть участь у весіллі і згадуються у весільних піснях: син, дочка (молодий, молода), брат, брати (молодої), сестра, сестри (молодої), мати (молодої, молодого), батько (молодої, молодого), свекор, свекруха, невістка, дівер, дівері, зовиця, зовиці, дядина, а також сусіди, сусідка.

Всі названі тут весільні герої або беруть безпосередню участь у весільному обряді і згадуються у весільних піснях, або ж самі виконують весільні пісні. Співають дружки, світилки, свашки, приданки, бояри, коровайниці; беруть участь хори жінок (найчастіше), рідше — чоловічі й мішані хори (переважно на західних територіях).

Найбільша питома вага у виконанні весільних пісень належить дружкам (дівчатам): вони співають вранці, вдень, ввечері; ідучи, сидячи, стоячи; в хаті, надворі, в дорозі; за столом, на вулиці, в сінях; у молодого, у молодої, у сусідів, у родичів. Вони виконують монологічні і діалогічні пісні від імені молодої (переважно), матері молодої, батька молодої. Коровайниці (жінки) виконують коровайні пісні під час виготовлення, випікання і прикрашання короваю. Всі інші учасники весілля співають значно менше, ніж ці дві групи.

Найпасивніші головні герої весільного обряду і весільних пісень — молода і молодий. В українському весіллі вони не співають (тільки в кінці весілля, як молода виявилась чесною, її заставляють виконати пісню «Не бійся, ненечко, не бійся», не п'ють, не їдять — їсти їм дають окремо. Молоді сидять на посаді на дівич-вечорі в суботу, на посаді за столом після шлюбу, де цілуються під спів весільної пісні, коли молодий приїхав забирати молоду, — і все це відображено у піснях.

Українська весільна пісня пропагує здорову народну мораль, високі почуття та ідеали. Червоною ниткою через весь обряд весілля і через всю весільну пісенність, особливо на етапі дарування, проходять побажання молодим доброї долі, щастя, радості, довгого віку, злагоди, любові, взаємоповаги, щирого ставлення один до одного. Це добре відчувається уже в піснях коровайниць, де разом з розкриттям колективності коровайного обряду (зносять муку, мед, масло на коровай і «рожові» — червоні — квіти, символ кохання) заклинальним мотивом звучить останній рядок кожної строфи:

Цей же мотив побажання щирого і взаємного почуття, радості, любові, взаємоповаги в сім'ї спостерігаємо і тоді, коли коровай прикрашають (або ліплять):

Або:

Зичення доброї долі молодим бачимо на заключному етапі коровайного обряду, коли вже коровай зробили. Побажання щасливої долі, довгого віку і радощів, злагоди звучать також у весільних піснях, які виконуються, коли молоду, молодого або обох їх разом виряджають до шлюбу (залежно від регіону і місцевих традицій молоді ідуть до шлюбу або вдвох, або кожний окремо, а біля місця взяття шлюбу сходяться кожний із своїм почтом). Перед тим як ідуть брати шлюб, всі співають:

Або:

Або:

Образи небесних світил — місяця, зорі, сонця — постійно супроводжують молоду, молодого, обох молодих.

Такі ж побажання щастя, здоров'я, веселощів, добробуту, краси і вічного кохання присутні і у весільній пісні, що виконується, коли покривають молоду — етап весілля, який засвідчує прилучення молодої до роду молодого, прощання її з дівоцтвом і перехід в новий статус — статус жінки (залежно від регіону молоду покривають в її домі перед від'їздом до молодого або в домі молодого, коли вже її привезли до нього). Під час цього обряду звучить від імені свахи така пісня:

Імперативно-наказове «будь весела», «будь багата», «будь пригожа» і благальне — прохання вічного кохання — засвідчує наявність заклинальних мотивів у весільній поезії, що своїм корінням сягає в глибоку давнину. Такі мотиви звучать не тільки під час покривання молодої, а й на етапі весілля, коли молоді виїжджають з двору молодої до свекра. Показово, що заклинальні інтонації у весільних піснях поширюються не тільки на молодих у побажанні їм добробуту, а й на весь рід, на всіх людей — «рідних» і «нерідних», «близьких» і «далеких», зрештою, на природу, до якої звернено ці заклинальні пісні: щоб ішли дощі, щоб був багатий урожай «на жито, на пшеницю, на всяку пашницю». Цю тезу підтверджує коровайна весільна пісня, записана в наш час вчителькою Г. Колесниченко на Вінниччині. Такі побажання характерні не тільки для українських весільних пісень, а й для весільних пісень (і взагалі обрядового фольклору) інших слов'янських народів, з якими вони генетично і типологічно споріднені.

Заклинальні мотиви — побажання весільних пісень — тісно переплітаються з морально-етичною проблематикою та дидактизмом весільної поезії (наголошуємо — поезії, бо сюди входять не тільки пісні, а й короткі побажання — «весільні приказки» — та коротенькі чотирирядкові зразки, які не співаються, а промовляються, як правило, речитативом. Дидактизм (повчання) весільної поезії охоплює широке коло родинних взаємостосунків, моралі: збереження честі молодої, яка в народі ставиться дуже високо, бо, за народним світоглядом, честь молодої — це честь матері, батька, родини, зрештою, роду; виховання дітей; взаємостосунки батьків і дітей; повага чоловіка до дружини; працьовитість молодої, молодого, взаємини свекрухи і невістки, свекра і невістки, доля жінки в чужій сім'ї — сім'ї чоловіка тощо. Всі ці питання із загальнолюдської точки зору вічні, а значить — актуальні і на сьогоднішній день. Саме це є причиною того, що весільні пісні, порівняно з іншими обрядовими жанрами, добре збереглися і сьогодні. Вони були предметом творчої уваги письменників, поетів, художників як дореволюційного, так і радянського часу.

Починаючи з 20-х років XIX століття, весільні пісні друкувалися в багатьох фольклорних збірниках окремими розділами, як правило, з певних регіонів або в описах весілля з певної місцевості. Найзначнішим дореволюційним виданням, де вміщено більше двох тисяч весільних пісень у зведеному описі весілля, є 4 том «Трудов...» П. П. Чубинського (1877). Найгрунтовнішими виданнями описів весілля та весільних пісень сьогодні на Україні є «Весілля» (У 2 кн. — К., 1970) та «Весільні пісні» (У 2 кн. — К., 1982), що вийшли у «Науковій думці». В них міститься близько чотирьох тисяч весільних пісень, з них близько трьох тисяч — з мелодіями. Проте ці публікації не вичерпують багатства української весільної пісенності. Невідкладне завдання, яке стоїть сьогодні, — зібрати і видати весільні пісні, які ще збереглися в народній пам'яті. Адже вони, як і інші жанри фольклору, є не тільки джерелом пізнання історії народу, а й виступають органічним складником культури, беруть участь у формуванні сучасних весільних обрядів, а значить, і в формуванні морального обличчя нашого сучасника, його духовного світу.