Творчість Бориса Антоненка-Давидовича

Протягом кількох десятиліть його твори не видавалися й не перевидавалися. А йдеться ж бо про романіста й повістяра, новеліста й репортера, нарисовця й публіциста, талановитого майстра психологічної прози, одного з кращих знавців рідної мови, автора понад двох десятків оригінальних книжок...

Народився Б. Антоненко-Давидович 5 серпня (23 липня) 1899 р. в передмісті Ромен — Засуллі (тепер Сумської області) у родині машиніста-залізничника.

У 1917 р. юнак вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, а згодом став студентом Київського ІНО, проте через матеріальні нестатки, безперервну зміну влад, численні арешти в 1922—1923 pp. вищої освіти так і не здобув: довелося це робити самотужки, «читаючи в бібліотеках та з великої книги життя».

У 1920—1921 pp. Б. Антоненку-Давидовичу, члену УКП, згодом КП(б)У, випало завідувати Охтирською повітовою наросвітою. Не прийнявши непу й не погоджуючись із практикою розв'язання національного питання, він восени 1921 р. вийшов з КП(б)У і повернувся до УКП. Переконавшись у марності її зусиль і не бажаючи «помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні», восени 1924 р. вийшов і з цієї партії й перейшов на літературний хліб. Пережите й побачене спонукали прозаїка до творчості. У червневому номері журналу «Нова громада» за 1923 р. з'явилося перше оповідання Б. Антоненка-Давидовича «Останні два». Того ж року в «Червоному шляху» (№ 8) побачила світ драма «Лицарі абсурду», а 1926 p. — збірка оповідань «Запорошені силуети».

Названі твори засвідчили, що в літературу прийшов письменник самобутній, талановитий, суворий реаліст із гострим поглядом на життя і з чималою дозою здорового критицизму, іронії та скепсису в змалюванні дійсності. Він постає автором дошкульним і, сказати б, інтелектуально роздратованим. Замість поступу до «світлого майбутнього» письменник раз у раз помічає, як «звідусіль стирчать злидні, безвихідь і якась непройдена, тупа жорстокість застиглого життя» (новела «Окрилені обрії»). На цій підставі надто амбітні «правовірні» молодняківські та вусппівські критики — апостоли вульгарного соціологізму, — засліплені груповою нетерпимістю до «попутників», звинувачували молодого прозаїка у всіх смертних гріхах, чіпляли до його імені всілякі налички, докоряли в «ізмах».

Та письменник ніби й не зважає на ті докори критики. Сповнений творчих задумів, він береться до творів масштабніших, прагне художньо дослідити вплив революційних перетворень на людину та її подальшу долю. Показовий щодо цього й головний герой повісті «Тут-тук...» телеграфіст Гусятинський, син священика, який не зумів поєднати своє «я» з революцією, вступив у непримиренний конфлікт з новим життям. Він інтуїтивно відчуває, що «якась шкуратяна рука (та сама, що — «конкретно!», «по суті!», «опіум для народу!») загнуздала телеграфом все життя, і тільки він ще якось «борсається між пальцями».

Зрештою, отого нового життя, переконливо розкритого автором, Гусятинський не сприйняв, у психологічному змаганні з ним зазнав поразки. Відчувши себе безпорадним і безсилим, він тихо й непомітно пішов з життя...

У наступній повісті «Смерть» (вперше побачила світ у журналі «Життя й революція». 1927. № 10—12) Б. Антоненко-Давидович прагнув ще глибше, конкретніше дослідити й показати ту «незбагненну» більшовицьку силу й джерела її утвердження. Повість була значною подією в літературному процесі 20-х років, завдала письменникові багато прикрощів і, з-поміж інших факторів, спричинилася до двадцятирічних його поневірянь. Понад шість десятиліть пролежала вона у спецсховах і лише 1989 р. знову побачила світ.

Описані в творі події відбуваються 1920 р. в одній із парторганізацій українського повітового містечка. Своє ставлення до гострих проблем письменник виявив через скрупульозний психологічний самоаналіз головного персонажа Костя Горобенка. Колишній петлюрівець, він засновував «Просвіту», «Національний союз»... Та, чи то зневірившись у їхніх ідеалах, чи з якихось інших причин, формально порвав із минулим, навіть став членом РКП(б), але відтоді втратив спокій... бо заплутався в суперечностях жорстокої дійсності та власних переживаннях.

У повісті простежено процес ідейного перелицювання Горобенка, його входження «в іншу віру», обгрунтовано хід його думок та логіку вчинків. Судячи з поведінки Горобенка, до його ренегатства спричинилися егоїстичні, кар'єристські спонуки — захотілося бути членом правлячої партії й погойдатися на революційних хвилях. На постаті й долі цього героя автор дослідив процес витравлення національної свідомості та гідності, показав, як ціною зречення ідеалів, добровільної відмови од своєї історії та культури український інтелігент деградує в безбатченка-яничара, котрий в ім'я ефемерного «світлого майбутнього», зневажає своє минуле, зрікається свого народу, навіть батька й матері («дрібних буржуа»).

Зрештою, дійшовши висновку, що нове життя «купується кров'ю, добувається смертю», і що «це новий негласний, суворий закон, якого не обійти», він вирішує стати «вольовим більшовиком», відкидає «к чорту всякі нерви й легкодухість» і вбиває заручника... Стає йому від того «одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко...».

У художніх творах, нарисах та літературних репортажах Б. Антоненка-Давидовича 20-х — початку 30-х років багато місця приділено національному відродженню. Важко знайти серед них такі, де б у тій чи іншій площині не порушувалась ця гостра, болюча й вічно жива проблема. З виходом у світ збірки репортажів «Землею українською» (1929) на письменника знову впали звинувачення, політичні переслідування. Молодняківські та плужанські критики докоряли йому за те, нібито він «хворіє» на «перебільшений національний бзик», який у нього «домінує над усім», буцімто автор «засліплений націонал-шовінізмом», «неприкритим зоологічним націоналізмом» (А. Клоччя) тощо.

Масові арешти творчої інтелігенції, сфальсифікований гучний процес над СВУ, самогубство М. Хвильового та М. Скрипника глибоко вразили Б. Антоненка-Давидовича й були сприйняті ним як свідомий і цілеспрямований наступ на українську літературу й культуру. Шельмування його самого, заборона друкувати роман-трилогію «Січ-мати», повернення з видавництва «ЛІМ» роману «Борг» для докорінної переробки — все це пригнічувало. І морально й матеріально його життя стало нестерпним. Мусив тимчасово виїхати з України до Алма-Ати, де працював в Держкрайвидаві редактором художнього сектору.

У грудні 1934 p., після вбивства С. Кірова, почалася нова хвиля репресій. 2 січня 1935 р. Б. Антоненка-Давидовича було заарештовано й під конвоєм відіслано до Києва.

Його було засуджено до 10 років концтаборів ГУЛАГу, згодом (у 1937) додано ще 10 років БАМЛАГу, де письменник пройшов усі кола табірного пекла, а по тому (з 1951) відправлено в довічне заслання на село з промовистою назвою Мало-Росська Красноярського краю. Реабілітований лише 1956 р.

Повернувшись 1957 р. до Києва, Б. Антоненко-Давидович активно включається в літературний процес. Уже наступного року він вирушає в мандри по Україні й свої подорожні враження втілює у збірках репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (I960). Водночас доопрацьовує привезений із заслання в чернетці роман «За ширмою», спочатку він публікується в журналі «Дніпро» (1961, № 12), а за рік по тому (1963) твір виходить окремою книжкою і стає помітним явищем в українській прозі.

Ідейний задум твору автор з притаманною йому скромністю визначив як бажання «нагадати молодому поколінню про його обов'язки до своїх батьків, а разом з тим торкнутися деяких родинних проблем». Та своїм змістом і пафосом, важливістю порушених проблем твір вийшов далеко за межі цього наміру, хоча зовні й справді всі події відбуваються в родині дільничного лікаря Постоловського — людини вольової, енергійної та ініціативної. Він увесь до останку віддається улюбленій роботі, працюючи «не для себе — для людей, для добра, для життя!». Та от лихо: ця чесна й порядна людина, всіма шанований лікар, уважний і чуйний до своїх пацієнтів, виявився злочинно байдужим і неуважним до найдорожчої людини. Одгородивши матір за ширмою в кутку свого кабінету, він прогледів її тяжке захворювання, що й спричинило її передчасну смерть. Письменник талановито розкрив безмежну материнську любов і трагедію сина, котрий надто пізно усвідомив свою байдужість і відтоді прагне бодай якоюсь мірою спокутувати свою провину.

Ідейно-художня концепція і позиція автора чіткі й недвозначні. А тим часом з виходом у світ роману «За ширмою» з уст офіційної критики за інерцією тих сумнозвісних часів на адресу Б. Антоненка-Давидовича знову посипалися докори й звинувачення у «зраджуванні життєвої правди», «фальшивості письменницьких концепцій», «подвійному дні» тощо.

Цікавими виявились і табірні нотатки в «захалявному» зшитку: з них народилася збірка «Сибірських новел», що багато років маринувалася в шухляді, про їх публікацію в роки стагнації годі було й думати. Лише 1989 р. весь цикл побачив світ. Це невигадані оповіді, написані переважно від першої особи. Тут — ціла низка неповторних людських доль і характерів, іноді винятково колоритних, виписаних майстерно, з повагою і співчуттям до людей порядних і чесних, або ж — діалектично-об'єктивно до підлих і жорстоких.

Кращі твори письменника — це яскраві зразки реалістичної прози. Характерна риса його як художника — глибоке проникнення в потаємні куточки психіки персонажів, переконлива мотивація їхніх дій і вчинків, пильна увага до тонких порухів і нюансів у змінах людського настрою. В його творах органічно поєдналися, здавалося б, несумісні риси: суворий реаліст і непоправний романтик. А ліричний струмінь і теплий смуток, якими пройняті майже всі твори письменника, надають їм особливої тональності. Мова його творів чиста й добірна, іноді аж дещо пуристична.

У роки брежнєвсько-сусловського застою Б. Антоненко-Давидович і далі дратував офіційну критику, ненавидів брехню й лицемірство самовдоволених сибаритів і мав мужність говорити правду в очі. За це письменника безжально й безкарно цькували, принижували, не давали змоги протягом років надрукувати жодного рядка, змушували животіти на скромну пенсію. Отже, терновий вінок був покладений на чоло майстра слова ще задовго до смерті 9 травня 1984 р. З повним правом відносимо трагічну постать Б. Антоненка-Давидовича до «задушеного відродження».

І лише в незалежній Україні гідно було поціновано життєвий і творчий подвиг митця: присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка 1992 р. за збірку художньої прози «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки».