Творчість Ігоря Калинця

Творчий доробок Ігоря Калинця (народився 9 липня 1939 р. в м. Ходорів на Львшщині) за 1966—1981 роки становить 17 поетичних книжок, які згруповані автором у два цикли: «Пробуджена муза» (9 збірок, створених до суду і ув'язнення) й «Невольнича муза» (8 збірок, 1972—1981 pp.). Два ошатні томи під цими назвами видані 1991 p., перший у Варшаві, місце видання другого — Балтимор-Торонто.

Того ж 1991 р. в Україні вийшла книжка поета «Тринадцять алогій» — саме за неї І. Калинець здобув Державну премію ім. Т. Г. Шевченка. Між першою збіркою «Вогонь Купала», виданою в Києві 1966 р., й цією пролягло рівно 25 років. 1961 р. І. Калинець закінчив філологічний факультет Львівського університету, до 1972 р. працював у обласному архіві. Того року (року сумнозвісних репресій проти національно свідомої української інтелігенції) закритий суд засудив поета на 6 років ув'язнення й 3 роки заслання «за антирадянську агітацію і пропаганду». До Львова він повернувся в серпні 1981 р.

Що ж становить собою поезія І. Калинця в її визивному модерновому «єретизмі»? Хоч як парадоксально, це — найперше потужний синтез попередньої поетичної традиції, але осмисленої підкреслено нетрадиційно і до того ж — без евфемізмів, «фігур замовчування», внутрішньої самоцензури. Дослідники вже відзначили спорідненість поезії Калинця як із сучасниками (В. Голобородьком, Г. Чубаєм), так і з поезією 20-х років; сам поет у кількох інтерв'ю також назвав багато своїх учителів, серед яких чільне місце відвів Б.-І. Антоничу.

Кожна нова збірка І. Калинця динамічно продовжувала попередні, несла в собі й елемент новизни. Проникливі критики могли з'ясувати важливі риси поетової світобудови, навіть не маючи ще перед собою повного корпусу творів: «оспівування культури, любовно-еротичне прагнення та суспільний протест». Згодом підтвердилося, що ці головні течії «охоплюють всю його поезію і до, і після арешту, а міняються в «Невольничій музі» хіба що їхні пропорції».

Для поезії Калинця надзвичайно посутнім є поняття пам'яті — родової, історичної, генетичної. Сприймаючи сучасність як руїну національного етносу, а опір цій руйнації як свій моральний і мистецький обов'язок, поет заходився плекати зацілілі рештки національної свідомості, лікувати її поезією. Це надало його творчості в цілому сумовитої, тужливої тональності, часом — того особливого сцієнтизму, що робив її своєрідним «віршованим українознавством»:

...Чи не останній
я
зі шляхетного родоводу
з гербом
де на щиті блакиту
осінній листок калини.

Звичайно, Калинець належить до того відгалуження ліричної поезії, що витворює особливу образну мову, тобто, кажучи його власним рядком зі збірки «Підсумовуючи мовчання» (1970), — «ключем метафори відчиняє вуста». До органічного дистанціювання від «прози», від «непоезії» долучається потреба говорити з людьми рідними по духу — через голови решти. І це — справді «елітарність» як рішуче відкидання фіктивної «масовості», «народності» та інших еталонних приписів доби зрілого соцреалізму.

«Очима духа окинувши світ благий» (як мовлено у вірші про Шевченка зі збірки «Вогонь Купала»), поет бачить у світі тривке, непроминальне. Серед цих підставових цінностей — рідна земля, її мова, історія, культура, подані в своєму неушкодженому й необтятому, в своєму правдивому сенсі та обсязі. Звідси такий нездоланний, незборимий потяг «до нашого первопочатку», сягання якнайглибше, аж до міфології дохристиянської, аж до того «колективного підсвідомого», в якому закодовано саму ментальність етносу і в яке так глибоко сягнув, може, лише один поет — Володимир Свідзинський.

Що більше набувала його поезія ознак «церебральної лірики» у її відмінності од багато більш звичної для українців лірики «душевної» (Д. Гусар-Струк), що більше ставала інтелектуально-поетичним розмислом, — то вагоміші в ній «реалії» як образна плоть цього «думання віршем». Саме в такому сенсі висловився й І. Світличний про осмисленість почуттів поета.

Але в поетиці І. Калинця функцію «реалій» перебирає на себе не лише предметно-відчуттєва дійсність. Виразно здекларувавши свою прихильність до «мистецтва для мистецтва», поет надав мистецтву повноважень достеменної реальності.

«Невольнича муза» явила Калинця ще більш зосередженого й самозаглибленого: чужина, самотність і ностальгія схиляли творити в поезіях свій «схрон», прихистити ними свій світ, зігрівати душу, як мовив Василь Стус, «в кубельці спогаду» — або в молитві.

Деяка раціональність, захована в Калинцевому інтелектуалізмі як потенційна, а іноді й цілком приявна небезпека, врівноважена дивосвітом його дитячих поезій, які лише штучно й умовно можна виокремити з його творчості, ризикуючи при цьому «згубити» якісь із них серед «дорослих».

Стрижневу якість поетики І. Калинця влучно охарактеризував Д. Гусар-Струк: «...Його субтильна метафора сягає глибоко у підсвідомість, у підсвідомість колективну, і майже праісторично українську. Його слова торкаються цієї підсвідомості, мов струни, творячи при тому знайомий, але не зовсім зрозумілий відгомін». Відповідником поетичного світовідчування є й строфіка: максимальне вивільнення строфічної побудови від «канону» супроводжується, однак, спорадичними поверненнями до класичного вірша, яким поет володіє бездоганно, коли має в тому потребу.

Фольклор — самісінький грунт і підмурівок тієї великої традиції, яка для поета надто багато важить, аби вшановувати її навиклим репродукуванням.