Творчість Ігоря Качуровського

Ігор Качуровський народився 1918 р. в Ніжині у сім'ї українських інтелігентів. Під містечком у Качуровських був невеликий маєток із садом. Прагнучи уникнути «розкуркулення», сім'я потай і поспіхом виїхала аж до Курська.

У скромному провінційному педінституті в Курську, студентом якого став Ігор, зустрілися викладачі, котрими міг би пишатися й столичний університет. Це — Борис Ярхо й Петро Одарченко.

Люди глибокої культури (Ярхо, наприклад, знав два десятки мов), вони прилучали Качуровського до серйозної науки. Під їхнім керівництвом він написав більшість матеріалів для колективної праці «Метрика Державіна» (книга не вийшла, бо почалася війна); вони прищепили йому смак до перекладацтва, від них він уперше почув про Миколу Зерова.

З початком війни Качуровські повернулися в село під Ніжином. Вони вже не застали більшості своїх знайомців: одних розкуркулили й виселили, інших викосив голод. Згодом про той період будуть написані автобіографічні твори «Шлях невідомого» й «Дім над кручею».

Вже 1943 р. сім'я перебирається до Австрії, якийсь час живе у Карінтії. У 1948 р. Качуровський видає першу поетичну збірку «Над світлим джерелом». Характеризуючи її, відомий поет і есеїст Вадим Лесич писав: «Ігор Качуровський доволі послідовний учень неокласичної школи і володіє доброю віршованою технікою... Його поезія прозора й досить точна в окресленнях, не позбавлена ліричного тремтіння і щирої постави».

Водночас крізь «парнаські» канони неокласиків рвався болючий соціальний досвід, художньо узагальнений поетом:

Мене колись не брала жодна сила,
І спробує, було, та не здола.
Я з покоління, що війна скосила,
Із знищеного голодом села.
З народу, здесяткованого тричі,
З тих, кому смерть сто раз гляділа в вічі.

А життєві дороги вже повели Качуровських у далеку Аргентину, де молодий письменник працював вантажником на залізниці, асфальтував вулиці, з годин відпочинку уривав час для вивчення іспанської мови й літературної роботи. Наприкінці п'ятдесятих він — вільнослухач Графотехнічного інституту (щось на зразок літінституту). Потім уже сам читає там лекції. А на початку шістдесятих викладає в Католицькому університеті, потім — університеті Спасителя в Буенос-Айресі. Качуровський стає, певно, одним із найбільших українських знавців і перекладачів іберійської та іберо-американської поезії. В цей час з'являються його книжки: невеличка монографія «Новела як жанр» (1956), збірка поезій «В далекій гавані» (1956), дилогія «Шлях невідомого» (1956) і «Дім над кручею» (1966), повість «Залізний куркуль» (1959).

І. Качуровський — один із членів-засновників об'єднання українських письменників (ОУП) «Слово». Утворилося воно в січні 1957 р. в Нью-Йорку. Поміж організаторів — Василь Барка, Богдан Бойчук, Святослав Гординський, Григорій Костюк, Юрій Лавриненко, Євген Маланюк, Богдан Рубчак, Юрій Шевельов (Шерех) та інші відомі письменники діаспори. До них кореспонденційним способом приєдналася група літераторів, де були Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Улас Самчук та інші, а серед них — і «аргентинець» І. Качуровський. Усі вони й склали творче ядро ОУП «Слово», що виявилося структурою довговічнішою, ніж заснований 1945 р. в Німеччині МУР (Мистецький український рух).

Після переїзду 1969 р. до Німеччини Качуровський поєднує працю в літературній редакції радіо «Свобода» з викладацькою роботою в Українському вільному університеті (УВУ). Тут він захистив докторську дисертацію «Давні слов'янські вірування і їх зв'язок з індо-іранськими релігіями». Літературознавець, мовознавець, теоретик літератури, він ще й критик, оскільки встигає прокоментувати майже кожне помітне явище письменства. В Мюнхені з'явилися окремими виданнями його «Строфіка» (1967), «Фоніка» (1984) і «Нарис компаративної метрики» (1985). Його перу належать проникливі студії про Шевченка і Лесю Українку, Володимира Винниченка і неокласиків. Його радіокнига «Бесіди про українське письменство», що прозвучала в програмах «Свободи», налічує кілька тисяч сторінок і ще чекає свого видавця.

Підсумком багатолітніх зацікавлень іберійською та іберо-американською поезією стала авторська антологія «Золота галузка» (1991), де репрезентовано чи не всіх видатних поетів іспаномовного, португало- та каталономовного світів. Значне місце в його зацікавленнях посів і Шекспір. Ще одним підсумком багатолітніх студій Качуровського став великий том його перекладів із Петрарки з ґрунтовним літературним портретом (1982).

І все ж головне в багатогранній творчій роботі Ігоря Качуровського — поезія. В ній вичитуємо чимало важливих прикмет не тільки духовної, а й суто життєвої, подієвої біографії автора, як, скажімо, у вірші «Пригадались далекі дороги...» (зб. «В далекій гавані»). Пам'ять веде ліричного героя тривожними маршрутами, якими вирушало назустріч невідомості й поневірянням у чужих краях чимало людей з України перед приходом Радянської армії: «Нам у вічі б'є хуртовина. Гук гарматний росте на сході. А на тій он сусідській підводі Народилась в дорозі дитина. У якомусь розбитому домі, Що лишила сім'я «фольксдойчерів», Ми на краденій спали соломі. І я знову без хліба вечеряв. Ми на вікна прибили рядна, Сніг колючий змели з підлоги. І стогнала така безпорадна, Та, що мала невчасні пологи».

Загалом у його поезіях розкидано чимало містких і точних деталей того середовища, в якому поета поселяла доля. Ось «аура» аргентинських днів, коли, живучи поблизу гамірливого порту, почувався мовби занесеною сюди з інших планет істотою: «П'яна суміш масок і облич. Барабан. Заупокійне танго. Скорбне сяйво похоронних свіч. Дика пісня про орангутанга...».

В багатьох рядках поета виразно вчуваємо духовного спадкоємця неокласиків з їхньою тугою за гармонією світу й чітко сформульованими естетичними ідеалами.

Близькість Качуровського з неокласиками на рівні лексичної партитури цілком очевидна. Ще яскравіше помітна вона на рівні спільних поетичних ідей. Поет гостро відчуває, як навально накочується на світ людей «ніч хмура», як закінчується стара доба з «гуманізмом, прогресом, культурою», а співці краси й гармонії на взір неокласиків почуваються в ній справді самотніми й забутими. Настає епоха голого утилітаризму й стандартів. Зрештою, не випадково в сонеті «Акрагант» у Качуровського вихоплюються такі слова: «Але ці храми, що ми бачим тут, — їх будував не той місцевий люд, А ще давніший — вищої культури».

Та враження про Качуровського-поета було б одверто схематичним і неповним, якби уявляти його тільки безпросвітнім песимістом і фаталістом. Є в нього чимало віршів, у яких бринить тиха вітаїстична радість, насолода спілкування з живою природою (наприклад, цикл «Грибна містика» у збірці «Свічада вічности», що вийшла в Мюнхені 1990 p.), є пригоди душі й розуму в подорожах (цикл «Стара Європа» — там само), є, зрештою, імперативи творчості, що так часто пов'язані з дорогами. І не випадково в «Дорожньому сонеті» читаємо такі просвітлені настроєм рядки: «Як мандрувати — то лише весною. І звідусіль, мов по краплині мед, Для тебе весну зносити в сонет».

Качуровський — автор повістей «Шлях невідомого» й «Дім над кручею». До речі, ці твори особливо популярні в діаспорі. Повісті ці сюжетно споріднені. Власне, вони сприймаються як дві частини однієї книги, об'єднані спільним героєм, у якому легко впізнається сам автор.

Звичайно, проза Качуровського — не мемуарний звіт про пережите, а художній твір. І все ж маємо тут автобіографічну канву, збагачену всіма тими жанровими мотивами, які несуть у собі «роман виховання» або «роман авантюр», оскільки їх елементи органічно уживаються в тканині прози Качуровського з його зовні нібито непретензійною настановою викласти епізоди з пережитого.