Творчість Юрія Клена (Освальда Бургардта)

Юрію Клену, — одному з київських «неокласиків», — судилося продовжити традицію репресованих друзів: стати живим мостом між ними і митцями Західної України та діаспорою.

Народився на Поділлі, у Сербинівці неподалік Старокостянтинова, 4 жовтня 1891 р. у родині німецького купця. Виховували його в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв і водночас — любові до України, що стала для них другою батьківщиною.

О. Бургардт не уявляв себе без Києва, втрату якого не могло компенсувати ніщо, навіть благополучне німецьке середовище, спізнане в роки рееміграції. Тут, у Києві, він закінчив із золотою медаллю І (Олександрівську) гімназію та університет св. Володимира. Тут професор В. Перетц благословив його першу наукову розвідку «Нові обрії на терені дослідження поетичного стилю (Принцип Е. Ельстера)». Тут Юрій Клен формувався як учений, митець і громадянин, закінчив аспірантуру при дослідному інституті УАН (1923), викладав у залізничному технікумі, в кооперативній школі, Голосіївському кооперативному інституті, Київському ІНО.

Особливо теплі стосунки склалися в О. Бургардта з М. Зеровим, із яким йому випало працювати в Баришівському соціально-економічному технікумі та трудовій школі (1920—1923), куди їх запросив директор М. Симашкевич. Баришівський період перевернув уявлення Бургардта про українську поезію, що здавалася йому доти безнадійно провінційною і неперспективною. Саме М. Зеров допоміг йому розвіяти цей примітивний міф, заохотив його до збагачення української літератури перекладами, до власної творчості.

Надзвичайно самокритичний, Бургардт у 20-ті роки не відразу зважився писати українською мовою (перед цим віршував російською), вважав, що його праця стане значно кориснішою в царині художнього перекладу (збірка «Залізні сонети», 1925; переклади з П. Шеллі, Е. Верхарна та ін.), наукових досліджень. Тому він дозволив собі опублікувати тоді в періодиці лише три вірші: «На переломі», «Жовтень. 1917» (Червоний шлях. 1924. № 7; 1925. № 9) та «Сковорода» (декламатор «Сяйво», упорядник М. Зеров, 1929). Згодом до складу збірки «Каравели» (1944) ввійде лише сонет «Сковорода», в якому відбито близький світовідчуванню «неокласиків» самозаглиблений пантеїзм, тяжіння до гармонії та душевної краси. В широкому річищі українського ренесансу 20-х років естетична концепція «неокласицизму» виявилася для нього єдино близькою. Це спостеріг М. Орест, пославшись на думку М. Зерова з приводу збірки М. Рильського «Осінні зорі», з «мішаної манери» якої поставав «класичний стиль з його врівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі».

Позиція «неокласиків» не вписувалась у «ландшафт» непримиренної класової боротьби на терені літератури, тому вони постійно зазнавали політичних звинувачень на ідеологічній основі в дусі примітивно естетичних, швидше спекулятивно класових смаків вульгарної критики (Б. Коваленко, Я. Савченко, В. Коряк та ін.).

О. Бургардт одним із перших збагнув, що тип творчого інтелігента, який уособлювали «неокласики», позбавлявся перспектив у деперсоналізованому суспільстві, де класова ненависть затруїла людські душі. Це спонукало податися «світ за очі», тобто в рееміграцію. Про цей намір знали тільки втаємничені, зокрема М. Зеров, котрий подарував йому сонет «Дим батьківщини» («Pro domo»).

Змушений жити в Німеччині з 1931 p., Бургардт з великим болем спостерігав за розпалом сталінської вакханалії, жертвами якої стали й «неокласики». Даниною їх світлій пам'яті стала поема «Прокляті роки» (1937) та епопея «Попіл імперій» (1943—1947). Чи не тому Юрій Клен так близько зійшовся з деякими поетами відомої ще з 20-х років «празької школи» (Л. Мосендз, Олена Теліга, О. Ольжич, Є. Маланюк, Ю. Дараган), друкував свої вірші поряд з їхніми у редагованому Д. Донцовим журналі «Вісник», що відчував спорідненість ідейно-естетичних принципів київської «неокласики» та «вісниківської квадриги». Одухотворена вольова цілеспрямованість лірики Є. Маланюка, Олени Теліга, О. Ольжича та інших не могла не позначитися і на збірці «Каравели» (1944) Юрія Клена, де тісно переплелися європейська лицарська романтика й антична героїка з київською, власне українською культурною традицією.

Характерна для «неокласиків» культурологічна стихія «Каравел» не тільки сприяла виробленню класично-строгого смаку, а й загострювала художнє бачення дійсності в її істотних ознаках. Духовний подих княжої доби, епічна героїка козацького народу в розділі «У Первозванного на горах» постають як дисонанс кошмарному антисвіту XX ст., що нагадує пекельні видіння самого Данте («Терцини»). Це однозначно переконує, що інтенсивне переживання культури ніколи не правило «неокласикам» за самоціль.

У Мюнстерському університеті професор О. Бургардт захистив докторську дисертацію на тему «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва». Тут же з'явилася поема в октавах «Прокляті роки», в якій ідеться про дві лінії більшовицької політики в Україні, спрямованої на повне її приборкання: удар по основі нації — селянству та по інтелектуальному її потенціалові — творчій інтелігенції, затаврованій як «націоналістична».

Чимало письменників мають свій головний твір. Для Данте такою була «Божественна комедія», для Гете — «Фауст», для І. Котляревського — «Енеїда». Для Юрія Клена, котрий переосмислював їхній художній досвід, — «Попіл імперій», широкомасштабний літопис драматичних процесів XX ст., в якому розкривається неспростовна закономірність краху монархічних та деспотичних наддержав-потвор.

Автор не встиг завершити, стилістично та композиційно впорядкувати «Попіл імперій», над яким працював усього п'ять років (1943—1947).

Найневрівноваженішою стилістично і наймозаїчнішою тематично є перша частина епопеї, умовно поділена на п'ять частин, що приваблює внутрішньо незв'язаними фрагментами-спогадами, оповитими тонким київським колоритом та окремими сюжетами запеклих національних і соціальних змагань на крутому зламі історії. Друга і третя частини — значно цілісніші, в них ідеться про сталінське та гітлерівське пекло, в які проводять ліричного героя відповідно Данте й Еней. Юрій Клен одним з перших розкрив справжню суть обох тоталітарних режимів, однаково небезпечних.

Свою епопею, що справила на сучасників приголомшливе враження, Юрій Клен писав у Празі, де викладав у Німецькому та Українському вільному університетах, а пізніше — в Тіролі, куди мусив переїхати наприкінці другої світової війни, тимчасово читаючи лекції в Інсбрукському університеті. Там разом із Л. Мосендзом написав сатиричні «Дияболічні параболи», прибравши спільний псевдонім Порфирій Горотак.

Не втратили свого значення й літературознавчі праці та критичні виступи Бургардта. Йдеться передовсім про аналітичні розвідки творчості П. Шеллі (1925), «Леся Українка і Гейне» (1927), «Гейне в українських перекладах» (1930), «Головні мотиви творчості Леоніда Андреева» (1936) та ін. Привернуть увагу не одного дослідника історії художньої свідомості (як в Україні, так і в еміграції) критичні статті Юрія Клена. В них виразно дає про себе знати мікроклімат гострих літературних полемік, де автор «Каравел» відігравав помітну роль, особливо після другої світової війни. Так, Бургардт кількома статтями викривав літературних нігілістів («Бій може початися»), а в іншій — «Дещо про людей з того боку» — обстоював ідейно-естетичну платформу «неокласицизму» як заперечення сумнозвісного українського хуторянства, що, скинувши шкуратянку, «маскується шароварами або помалу відрощує оселедця».

Восени 1947 р. поет і вчений важко занедужав і 30 жовтня помер у Авгсбурзі.