Творчість Григорія Косинки

Його новелістичні дебюти в 1920—1922 pp. одразу ж привернули увагу тогочасних письменників і дослідників літератури (С. Єфремова, М. Ірчана, М. Рильського, В. Коряка, Я. Савченка та інших), а В. Стефаник у листі до молодого прозаїка назве його згодом своїм «сином з Дівич-гори». Водночас новели Г. Косинки наражалися й на впертий спротив функціонерів від літератури, що проявлявся то в формі наглядацьких окриків (Є. Григорук), то в формі вульгаризацій (В. Коряк, С. Щупак, О. Полторацький та ін.). За таких обставин творче життя письменника оберталося на загрозливу драму, котра 1934 року завершилася трагічно: Г. Косинку страчено за буцім-то приналежність до групи терористів-білогвардійців. У 1957 р. письменник був реабілітований «через відсутність доказів злочину».

Час довів, що головним «злочином», який привів Г. Косинку на лаву підсудних, став його талант, який не дозволяв йому стати слухняним ілюстратором вигаданих владою й критикою перемог революційних ідей у пожовтневій Україні, а змушував об'єктивно писати про дуже суперечливе насильницьке їх втілення у життя.

Г. Косинка (справжнє прізвище — Стрілець) народився у родині селянина-бідняка 29 листопада 1899 р. в с. Щербанівка на Київщині. Пройшов голодні наймитські «університети» в рідному селі, потім, здобувши двокласну освіту, перебивався тимчасовими заробітками. Під час навчання на вечірніх гімназіальних курсах в Києві у 1916—1918 роках вдався до творчості. Спершу це були відверто початківські вірші, згодом нариси та статті з відчутним впливом ідей лівих соціал-революціонерів (боротьбистів) з'явилися в газеті «Боротьба». 4 травня 1919 р. це видання вмістило перший художній твір молодого автора — новелу «На буряки».

У 1920 р. Г. Косинка став студентом КІНО (Київського інституту народної освіти). Через матеріальні нестатки закінчити повний курс навчання не зміг, але студентські роки (1921—1923) важили для нього дуже багато: він здобув глибокі історико-філологічні знання, чітко означився в своїх світоглядних орієнтаціях, опублікував першу збірку новел («На золотих богів» — 1922). Новели цього періоду дають змогу простежити, як письменник долав початківський період й прилучався до традицій модерної новелістики саме стефаниківського типу. У деяких новелах помітне захоплення автора імпресіоністичною стилістикою (ліричні надсади, розірвані фрази, спроби ритмізувати прозовий текст у «Менті» й «Троєкутному бою»); зрідка продуктивним було звертання до «чистого» романтизму (принцип бінарного протиставлення зображеного, погляд на нього «з патетичної висоти» в новелі «На золотих богів»), а в оповіданні «Заквітчаний сон» (видане окремою книжечкою в 1923) неважко добачити сліди символізму (недомовки й натяки, туга за втраченими ілюзіями, що спливають лише в снах, тощо). Та від новели до новели письменник поставав дедалі у своїй майстерності реаліста, розповідаючи про страдницьку долю народу, якого втягнуто у вир революції та громадянської війни («В хаті Штурми»), який стає жертвою завойовницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів («За земельку»).

Обраний Г. Косинкою об'єктивно-драматичний, загальнолюдський погляд на відтворювану дійсність не обіцяв йому, звичайно, «спокійного життя» в літературі, яку новонароджена офіційна критика (за допомогою цензури) дедалі активніше штовхала на шлях ортодоксальної одновимірності. Це письменник виразно відчув уже в процесі роботи над другою книжкою «Новели дезертира». У 1924 р. йому відмовили в її публікації, що стало предметом серйозного занепокоєння і самого автора, і літературної громадськості Харкова.

Нова книжка новел «В житах» (1926) увібрала окремі твори першої збірки, але більшість була написана протягом 1923—1925 pp. Основні мотиви ранньої прози тут поглиблюються, засвідчуючи, зокрема, що в пореволюційній долі народу Г. Косинка вирізняв три драми.

Першою була драма найбіднішого селянства, котре стало свідком революційної бурі та братовбивчої війни і після всього не здобуло волі. Художнє осмислення цієї трагедії набувало особливої глибини в новелах, де йшлося про долю страдниць-матерів, яким судилося за нових умов нести на собі той мученицький хрест, що гнув до землі і Маланку з повісті М. Коцюбинського «Fata morgana», і безіменну матір з «Кленових листків» В. Стефаника, і багатьох інших героїнь класичної літератури. Мати у новелах Г. Косинки — то похилена-зажурена над сонним сином-наймитом («На буряки»), то бліда й безпомічна в оточенні голодних дітей («В хаті Штурми»), то «стеряна з журби» за загиблими синами («На золотих богів»), то на мить обнадіяна новими порядками в селі («За ворітьми»). Характерно, що всі створені Г. Косинкою героїні — вдови. Послідовний наголос на цьому наштовхує на асоціацію з фольклорним образом «вдови-України», котра за всі ті страждання, що випали на її багатовікову долю, не одержала нічого, «опріч соціального, національного і релігійного поневолення».

У зображенні першої драми Г. Косинка йшов від художньої констатації (ранні етюди) до осмислення його через конфліктні ситуації. Друга драма поставала у творах письменника із сюжетних структур, в основі яких — виключно гостродраматичний конфлікт героя із дійсністю. Мова про так званих заблуканих героїв, котрі не визнають жодної офіційної влади, стають дезертирами, втікачами і право на свою позицію відстоюють різними шляхами, зокрема й у кривавій боротьбі. Такі герої діють у новелах «Десять», «Темна ніч», «Постріл», «В житах», «Анархісти» тощо. Вульгарне літературознавство закидало Г. Косинці «поетизацію» таких типів як речників ворожих революції сил, через що згадані новели навіть після реабілітації письменника, аж до 1988 р., не включались до окремих збірок. Насправді ж ішлося про трагічні наслідки громадянської війни для українського народу, який залишився віч-на-віч з її жорстокостями і втратами. Це не могло не бентежити Г. Косинку, перейнятого ідеєю відродження єдиного національного організму.

Г. Косинка як художник досяг «своєї сили» в середині 20-х років. Форма його творів набувала реалістичної «чистоти», а зміст їх, виростаючи з окремих життєвих мотивів, ставав всеохопним, поліфонічним. Це особливо помітно в новелах, де на перший план виступала третя драма українського народу — драма тих, хто віддав себе на олтар комуністичної ідеї. Заглиблюючись у характери сільських більшовиків, письменник показує, що мета в них ніби благородна — покінчити з бідністю й експлуатацією, але способи досягнення її чомусь ведуть не до гармонійності, а до нових кривавих репресій.

У новелах, що писалися протягом 1922—1924 pp. і відтворювали драматичні ситуації, які відбуваються з героями-комуністами, відчутна деяка різностилістика художнього мислення. Новела «Товариш Гавриш», в якій мовиться про спробу героя-комуніста зорганізувати своїх односельців на будівництво кооперативної крамниці, написана в підкреслено «буденному» тоні, відверто орієнтована на так званого простого читача; в «Темній ночі» і «Десяти» розправу «бандитів» над комуністом Байденком і укапістом Рублем зображено як лірично-іронічне «весілля смерті криваве» (акцент зроблений на виражальній силі імпресіоністичних барв), тоді як «Постріл» і особливо пізніша «Політика» — це глибоко реалістичні драми з переважанням об'єктивно-епічної, логічно-мотиваційної образності.

Своєрідним синтезом художніх роздумів Г. Косинки про драматичні випробування людини й народу в пореволюційну добу можна вважати два його твори — «Фауст» (1923) і «Гармонія» (1933). В обох оповіданнях головні герої проведені крізь горнило тюремних випробувань: муравйовських застінків і білогвардійської катівні. Василь Гандзюк («Гармонія») уособлює найменш свідому частину українського селянства («... Не гаразд розуміє він, що воно визначає — нація? Справді, якої він нації?»), в ув'язненні ж він еволюціонує до усвідомлення азів більшовицької ідеології й починає бачити в ній заманливу перспективу. Прокіп Конюшина («Фауст») — особистість, яка увібрала і загальнолюдські, й виразно національні риси. Цілеспрямовано шукаючи шляхів до головних життєвих істин, герой одержимий національною ідеєю, жаданням справжньої волі своєму народові. Напад муравйовських карателів обернувся для нього тюремним ув'язненням і тортурами; останнє слово, яке приходить до Конюшини на межі божевілля, він пише своєю кров'ю з розбитих щиколоток: «Укра...»

Погляд новеліста охоплює не просто проблеми злиднів та горя, експлуатації чи формування політичних орієнтацій, а усю складність стосунків між людьми будь-якого маєстату і будь-яких ідейних переконань. Г. Косинка розмірковує над волею й рабством, над джерелами добра і зла, над життям, ідеологічно детермінованим, й життям не заангажованим, над проблемою особистості й народу.

Тут Г. Косинка, знаючи пропоновані відповіді класики, шукав вихід через катарсис драми. Варто наголосити: драматичне у прозаїка не всуціль похмуре, воно перейняте саме очищаючою надією, поборенням приреченості, манливою вірою в людський поступ, яка органічно випливає із дум і дій багатьох героїв. За них усіх міг би сказати Прокіп Конюшина з «Фауста»: «Пам'ятайте: сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби».

Художні здобутки письменника в найзагальніших рисах можна звести до інтенсивнішого, ніж у модерній новелі кінця XIX — початку XX ст., змістового насичення і слова, і фрази, і твору загалом. Досягалося це насамперед через лаконізм й лексичну місткість усної мови, багатошарові образні ідіоми і «стандартні» ситуації виразно народного джерела, які в палітрі письменника відігравали домінуючу роль.

Образність, закорінена в народне світосприймання, та ще композиційна збалансованість кожного твору Г. Косинки дали змогу письменнику по-своєму увиразнити й індивідуалізувати створені ним типи й характери. Вони сприймаються як достеменно народні, а відтак ситуації, в яких вони діють, сповнюються потужним гомоном народного життя, неповторним колоритом доби. Національна стихія в характерах і ситуаціях пізнається часом з одної авторської фрази, в якій почуємо найтонший (нерідко — з лукавинкою) вияв душі українця, або психологічно вмотивований роздум-присуд. Домінує в тій фразі переважно епічно-драматичне начало, але не позбавлена вона також і ліричних барв.

Схильний до драматичного світосприйняття, письменник дедалі скутіше почувався в умовах режимно-бадьорих регламентацій творчості початку 30-х років, але роботу над новими новелами не припиняв. Намагався, зокрема, знайти продих в елементах інонаціональної тематики, створивши новелу («Серце») про рецидиви фашизму на землях «по той бік Збруча» (так само, до речі, М. Куліш шукав творчого порятунку в драмі «Маклена Граса»); переклав українською мовою «Мертві душі» М. Гоголя (видавалися без імені перекладача до 60-х років); працював над новелою «Перевесла», сліди якої загублено. А восени 1934 р. на одному з літературних зібрань, де обговорювалися успіхи боротьби з «ворогами народу» та колективізації селянських господарств, автор «Фауста» в своєму виступі сказав: «За таких умов художня творчість — неможлива». На тлі тодішнього заціпеніння вільної думки це був мужній вчинок художника-громадянина і, по суті, останній рядок його творчості, котру вульгарна критика дедалі агресивніше кваліфікувала як творчість «куркульського агента в радянській літературі».

Разом із смертю Г. Косинки практично урвався в українській прозі художній напрям суто реалістичного, драматичного осмислення життя. Його відродження почнеться через три десятиліття в творчості окремих прозаїків-шістдесятників (насамперед — Григора Тютюнника). Тоді ж буде започатковано й процес поступового повернення в літературу гідного й чесного імені Григорія Косинки.