Творчість Ігоря Костецького

Постать І. Костецького ніби відсторонена од магістральних шляхів розвитку української літератури. І не тільки материкової, а й діаспорної, до якої він перебував у постійній опозиції. І в цьому полягала суть його парадоксального становища: один з енергійних організаторів, творців, ідеологів українського культурного процесу в умовах повоєнної еміграції, а водночас її серйозний критик.

Ігор Костецький був, перш за все, частиною того загальноєвропейського літературного процесу, до якого не прилучилася основна маса українських письменників у діаспорі, що для них Європа чи Америка стала лише місцем проживання, тоді як справжня культурна батьківщина лишилася по той бік кордону. Перекладаючи класиків модернізму, пишучи есе про Рабіндраната Тагора для видання мовою бенгалі, нав'язуючи дружні й творчі контакти з німецькими літераторами чи вступаючи до товариства Тейяра де Шардена, І. Костецький намагався подолати досить міцні завіси культурного гетто, модернізувати українську писемність, європеїзувати й осучаснити її стилі й жанри. У цьому оригінальність його постаті і його найбільший інтелектуальний здобуток.

Ігор В'ячеславович Мерзляков народився 14 травня 1913 р. в Києві, і сам цей факт відіграв певну роль у його майбутньому творчому виборі. Він був людиною міста — урбаністом з усіма атрибутами міського життя, світосприйняття й міської культури.

Середовище, з якого він походив, було змішане — російсько-українсько-польське. Батько, педагог вокалу В'ячеслав Мерзляков, за свідченням самого письменника, народився у Башкирії і згодом став українізованим росіянином. Прізвище матері він обрав своїм літературним псевдонімом. Певний модерністський космополітизм завжди лишався неодмінною рисою Костецького, котрий вважав себе, насамперед, людиною культури, а вже на другому місці стояла «українськість» і його національна культура.

Головна ланка його багатогранної діяльності припадає на повоєнні роки, вона почалася в таборах для переміщених осіб, передовсім в організації МУРу. Він був в ініціативній групі і в першому правлінні МУРу, виголошував програмні доповіді на всіх його з'їздах та конференціях («Український реалізм XX сторіччя», доповідь на Першому з'їзді МУРу, грудень 1945, «Суб'єктивізм у літературній критиці», доповідь на конференції в Байройті, жовтень 1946), під рубрикою МУРу в жовтні 1946 р. видав альманах «Хорс».

І. Костецький залишився в Німеччині і після від'їзду до Америки переважної частини української еміграції, друкувався в німецьких та американських україномовних періодичних виданнях 40—60-х років («Заграва», Авгсбург; «Арка», Мюнхен; «Україна і світ», Ганновер; «Київ», Філадельфія), а також працював на німецькому радіо. Він одружився з письменницею Елізабет Котмаєр (1902—1983) і разом з нею впродовж багатьох років керував власним видавництвом «На горі», котре публікувало українських авторів, але головним чином переклади європейської літератури українською мовою. Останні двадцять років він прожив з дружиною у невеликому містечку Швайкгайм неподалік від Штутгарта, де їх обох і поховано.

І. Костецький мав серйозні міжнародні творчі контакти, був новатором у сфері стилю, українською літературою не засвоєного (потік свідомості, театр абсурду тощо), був не тільки оригінальним письменником, котрий апробував усі жанри, а й невтомним видавцем та редактором.

Він мав окреслену візію про той шлях, яким мала розвиватись українська література й культура, головна її суть зводилася до наміру революціонізувати, інтелектуалізувати українську літературу — її мислення й стиль письма, «підтягнути» її до домінуючого в XX столітгі напряму — модернізму, назавжди покінчивши з народництвом. Патріархів модернізму — Езру Павнда та Т. С. Еліота — саме І. Костецький відкрив українським читачам. (Збереглося його листування з обома.) І його концепція модернізму так само виходила в головних своїх засадах із загальноєвропейських, сформованих у міжвоєнний час ідей, концепцій і мистецької практики. Для І. Костецького «модерне мистецтво» мало бути нереалістичним, надчасовим, понаднаціональним, синтетичним, новим за «художньо-технічними термінами». Його концепція модерного мистецтва найповніше викладена в статті «Тло поетичної місії Езри Павнда», яка правила за передмову до єдиного на наш час українського видання найбільш контроверсійного поета XX ст. (Мюнхен, 1960). Саме такі думки лягли в основу його власної творчості, дуже часто шкодячи їй своїми заздалегідь сформованими приписами й часом абсурдними теоретичними настановами.

Поезія становить чи не найслабшу частину спадщини І. Костецького. Вірші його експериментальні, лабораторні, але по суті вторинні. Як поет він так і не знайшов свого голосу, хоча, безперечно, знайшов його як перекладач поетичних творів.

Свою першу п'єсу «Спокуси несвятого Антона» писав з листопада 1945 по березень 1948 p., надіслав її на конкурс, оголошений мюнхенським журналом «Рідне слово», і п'єса справила на членів журі (В. Дорошенка, В. Радзикевича і О. Грицая) шокуюче враження. Останній у своєму критичному відгуку порівнював її буквально з маячнею божевільного. Насправді це був експериментальний твір у дусі театру абсурду, де світ розщепився на химерні уламки, а люди в ньому — дійові особи якогось незрозумілого й нерозумного спектаклю, що розігрується групкою лицедіїв.

На конференції МУРу в Майнц-Кастелі в листопаді 1947 р. І. Костецький зачитав свою наступну драму «Близнята ще зустрінуться». (Вона була опублікована 1948 р. в другому числі журналу «Арка».) У п'єсі тема «театральності» як головного філософського принципу життя кристалізувалася в дійстві, названому в пролозі «маскований баль під новий рік під час окупації». Пізніїие Ю. Шевельов зауважив, що тут майстерність драматичного сюжету «доведена мало не до віртуозности». І. Костецький опублікував ці два драматичні твори, а також одну велику п'єсу «Дійство про велику людину» (1948) у збірці «Театр перед твоїм порогом» (Мюнхен, 1963).

Під час війни письменник захопився прозою, друкуючи її в табірній періодиці. Проза входила також в збірки «Оповідання про переможців» (1946), «Там, де початок чуда» (1948). Звичайно, він не міг писати так, як Панас Мирний, але не міг і так, як Джойс, не ризикуючи збитись на копіювання. І його прозу іноді псувало саме те, що виявлялося згодом її здобутком. Ось як автор інтерпретує свою повість «День святого»: «У повісті є мимовільні літературні впливи і є свідомі ремінісценції.

До перших явно належить будова інтермедій. Тут чути техніку подібних інтермедій у ранніх творах Дос Пассоса та Гемінгвея. Не виключено, що на повість вплинула «Смерть Вергілія» Германа Броха...

Сновидні впливи Джойса варт брати з застереженням. Це Джойс не достотний, а «пародійований»...».

Повість «День святого» — твір за мотивами ранньохристиянської історії. Її головні герої — євангеліст Йоан та римський патрицій Теофіл, той самий «новонавернений патрицій», про якого мовиться в Євангелії від Луки. Цікавий твір, передовсім за психологічною колізією, він засвідчує очевидне авторське роздвоєння. (І. Костецький тут — і письменник, і аналітик власноруч написаного.)

Серед прози Костецького виділяється повість «Мій третій Рим» (1962—1964). Підзаголовок з «Книги подорожей» настроює на дорожній щоденник, спогади, але вже в парадоксальному першому реченні автор дає зрозуміти, що читача чекає щось більше, ніж спогади туриста. Отже, «якщо ви виряджаєтесь до незнаної вам країни, не знавши наперед, як ви про неї писатимете, значить ви не справжній мандрівник. Ви тоді слабенький додаток до подорожнього довідника». Тому в його «третьому Римі» не так уже й багато самого Риму. Хаотичні враження про Італію, її буденне життя й старе мистецтво перемішані з асоціаціями автора на найрізноманітніші теми — від фонетичних правил вимови у різних мовах до медитацій про столиці держав та імперій, від оперних вистав до «блудодіянь» української еміграційної культури. Манера викладу — егоцентрично-парадоксальна (часто ці парадокси зумисні), іронічна, саркастична. Феноменальна ерудиція й фантазія витворили особливий стиль статей І. Костецького, в яких він розкрився найповніше. Крім української, він писав їх ще й німецькою та англійською мовами. Як правило, це були розлогі передмови до редагованих ним збірок перекладів (передмова до Стефана Георге — близько 200 сторінок).

Перекладацтво було улюбленою галуззю письменника, в якій зроблено дуже багато. Тут є видатні досягнення і досі не оцінені творчі відкриття та майже геніальні невдачі. Найбільше він любив перекладати модерну поезію, і вона найкраще йому вдавалася. Вірші Павнда й Еліота — головні його досягнення.

Уперше в українській літературі (другим це зробив Д. Паламарчук) І. Костецький видав окремою книжкою переклади усіх 154-х сонетів Шекспіра (Мюнхен, 1958) та «Ромео і Джульєту» (Мюнхен, 1957), ним підготовано разом з О. Зуєвським два томи Стефана Георге (Мюнхен, 1968—1973). Крім того, він переклав окремі твори Федеріко Гарсіа Лорки («Вибраний Гарсія Льорка». Новий Ульм, 1958), Новаліса («Пісні Гільдербрандта»; «Гімни до Ночі»), Казиміра Едшміда (повість «Упокоритель»), Станіслава Єжи Леца.

Ігор Костецький іноді шокував «нереалізмом» творчої манери і не завжди вдалим експериментом, але водночас — і це найважливіше — відкривав нові шари українського художнього мислення у XX ст.