Творчість Олексія Кундзіча

Народився Олексій Кундзіч 22 квітня 1904 р. у с. Павлівці на Вінниччині, в селянській родині (предки його — литовці), закінчив Вінницький педтехнікум, навчався в Кам'янець-Подільському ІНО (Інституті народної освіти). З 1925 р. О. Кундзіч — у Харкові, де закінчує навчання в ІНО й одну за одною видає прозові збірки «Червоною дорогою» (1926), «Село Вовче» (1927), «В ущелинах республіки», «На ярах» (1928), «Окупант», «Плідні зерна» (1930). Незважаючи на початківський характер творів, багато хто з його друзів і колег (скажімо, люди з такими різними світоглядними й естетичними орієнтаціями, як Г. Костюк та Л. Первомайський) згадують, що О. Кундзіч уже тоді видавався одним із найобдарованіших і найперспективніших з-поміж їхнього аж ніяк не бідного талантами літературного покоління. Після згаданих збірок оповідань О. Кундзіч у 1927—1928 pp. публікує в журналі «Молодняк» роман «Де факто», що здобув, попри значні художні недохопи, неабияку популярність. Твір приваблював свіжістю й актуальністю, «впізнаваністю» зображуваного. Історія духовного зростання героя, сільського підлітка Юрка Гармати, була, очевидно, де в чому автобіографічною й загалом характерною для того першого «комсомольського» покоління, яке щиро поривалося до поки що абстрактного ідеалу нового життя.

На трагічному зламі 20—30-х років О. Кундзіч випустив кілька збірок оповідань, в яких звернувся до робітничої, шахтарської теми. І повість «Моцарт і Ботокуди» (друга назва «Долина Май» — 1935) була однією із кращих у цьому скомпрометованому кон'юнктурницькими скороспілками прозовому пласті. Герої письменника все ж були більше схожі на живих людей, ніж на фальшивих оптимістів багатьох виробничих романів. Автор намагався окреслити самобутні характери, і це йому почасти вдалося.

А про село була повість «Родичі» (1936) — красива утопія розквітлого за умов комуни колись злиденного села. Писалася вона, можливо, в надії на краще майбутнє людей, які тільки-но пережили жахи голоду.

Після приєднання Західної України О. Кундзіч захоплено взявся за відображення гуцульського життя, відчуваючи тут більше творчої свободи. Даниною цій темі стала повість «Верховинець» (1940), яка, за одностайним визнанням критики, була одним із кращих творів української передвоєнної прози.

За характером обдаровання О. Кундзіч, очевидно, більшою мірою лірик, ніж суворий реаліст, і йому важко давалися життєподібні «виробничі» сюжети. Тож успіх «Верховинця» пояснюється ще й тим, що тут значно багатша стильова палітра, сильніше проявляється романтично-пісенна, поетична стихія. Своєрідність гуцульського побуту, народних звичаїв, чудові карпатські краєвиди виписані барвисто й щедро. Носієм волелюбних традицій цього краю постав лісоруб Кола — незалежний і мудрий Микола Шпагарук, до слова якого звикли прислухатися односельці.

Мала проза О. Кундзіча за художнім рівнем нерівноцінна. Чимало тут і прохідних, написаних на потребу дня речей, але в кращих оповіданнях, як «Село Вовче», «Батько», «Дорога на Крем'янець», «Сила гніву», автор показав себе вибагливим і цікавим майстром слова.

Вирізняється й краща частина Кундзічевої прози воєнної пори. Мабуть, найпопулярнішим було оповідання «Дорога на Крем'янець» (1945) — невимушене за інтонацією, насичене драматичними подробицями. У розмові фронтовика-оповідача з дітьми в щойно визволеному селі розкривається така сила духу, воля до життя, що сповнені клопотами про шматок хліба будні сприймаються як свідчення справжнього героїзму. Автор проникливо передав дитячу психологію, своєрідність світосприймання, почуттів, мову маленьких «робінзонів у центрі Європи».

У повоєнний час, із посиленням зовнішньої регламентації літературної діяльності, О. Кундзіч надовго замовкає, його ім'я з'являється дуже рідко. До останніх днів життя він працює над ще одним широкоформатним полотном — романом «На світі точиться великий спір» (1946—1964). Цей твір про будівництво гігантського металургійного комбінату, про місто Стальгород якраз найближче стоїть до «класичного» радянського виробничого роману. Втім, письменницька культура, вироблений естетичний смак стримували митця. Натомість він уважний до побудови цікавого сюжету, психологічних колізій, зображення особистісних стосунків персонажів, прикметних моментів формування характерів.

Останнім прижиттєвим виданням оригінальних творів О. Кундзіча стала книжка «Повісті й оповідання» (1951). Опісля він багато займався перекладами, 1956 р. з'явилася книжка статей про мову й переклад «Дієзи в ключі». Попри всю значимість зробленого в цій галузі, прихильники художницького таланту письменника мають підстави шкодувати, що впродовж багатьох років він значно менше звертався до оригінальної творчості.