Творчість Андрія Малишка

Андрій Малишко народився 14 листопада 1912 р. у с. Обухові на Київщині в багатодітній сім'ї сільського шевця. У Києві закінчив 1932 р. Інститут народної освіти, тут на повну силу розкрилося ліричне обдаровання поета, звідси він пішов на фронт, сюди повернувся після війни, тут 17 лютого 1970 р. перестало битися його серце.

Два мистецькі джерела живили поезію молодого Малишка — народна творчість і класична література. Перші вірші надрукував 1930 р. в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». На ранніх творах позначився вплив більшовицької революційної романтики.

По закінченні Київського ІНО А. Малишко працює учителем в Овручі, рік служить в армії, невдовзі стає газетярем у Харкові. Починає друкуватись і як поет, декларативно відгукуючись на зміни в країні.

Наступні п'ять років (1935—1940) були вельми продуктивними, принаймні щодо кількості виданих збірок: «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зореві дні», «Жайворонки» (усі — 1940). Хоча деякі з них уміщували й передруки, все ж істотно переважали нові твори. Тоді ж були написані поеми «Трипілля» (надруковано лише уривки), «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила».

Досі в аналізі довоєнної творчості А. Малишка насамперед віддавалася данина його героїко-патріотичним творам («Бронепоїзд», «Опанас Біда»), поетичним портретам сучасників («Учитель», «Лісник») та видатних митців минулого (Шевченка, Пушкіна, Руставелі, Франка). Проте найбільш естетично вартісними в довоєнному доробку поета лишилися яскраво метафоричні зблиски інтимної й пейзажної лірики, що й досі зберігають свіжість художнього першовідкриття: «То ж стоїть — двадцятилітня, Повна сміху, гроз і квітня — Молодість моя!» («За поля, за переліг...»). У циклі віршів «Запорожці» поет прагне воскресити дух козацького лицарства, побратимства, звитяги.

Під час війни А. Малишко служить військовим кореспондентом у газетах «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини», де виступає як поет і публіцист; видає також сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, виходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!», написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. В конкретно-реалістичному ключі звучать численні пізніші твори, присвячені бойовим друзям — «Кашовар», «Біженці», «Я бачив незабутнє» та ін.

Ще один, психологічно інший шар — вірші, що передають передчуття недалекої перемоги. Приходять роздуми не тільки про сучасне, а й про ближче чи дальше майбутнє: «Прощатись будемо в бліндажі...», «Додому прийдем, сядем за столом...»,

І ти люби й страждай від ран,
І не показуй серця муки.
Колись тебе охрестять внуки
Простеньким словом, ветеран.

«Оддудніла, одгупала, одклекотіла війна...» — цей вірш, вміщений у збірці «Ярославна», до якої ввійшли твори 1943—1945 pp., ніби накреслив межу у переживаннях воєнних і мирних літ. Дедалі владніш у поезію А. Малишка входять реалії мирного часу, втім, художню цінність має хіба що новий цикл віршів для дітей.

Низка віршів-звертань до Т. Шевченка, О. Кобилянської, П. Тичини та ін. не позначена особливою естетичною енергією. Крім того, під час цькування В. Сосюри за вірш «Любіть Україну» А. Малишко мусив долучити й свій голос до хору звинувачень у націоналізмі (чи не як на «виправдання» за «необережну» віршовану посвяту?).

У 1950 р. з'являється збірка «За синім морем», написана після відвідин Канади та США разом з групою діячів культури. За цю книжку 1951 р. А. Малишко дістає Сталінську премію. «За синім морем ходить горе, і я із ним виходжу в бій», — урочисто декламував поет, щиро, напевне, вірячи в істинність ідеологічних міфів.

У «Книзі братів» (1954) А. Малишко віддає данину ілюстрації офіціозно-солодкавої казочки про «возз'єднання» («Переяславська рада»).

Новий і чи не найбільш продуктивний етап у творчості поета починається із середини 50-х років. У збірці «Що записано мною» (1956) з'являються тексти таких відомих пісень, як «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчителька» тощо. У їх озвученні йому допомагали такі музичні корифеї, як брати Майбороди, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С. Козак, О. Білаш.

Малишкова лірика, в тому числі пейзажна, стає дедалі роздумливішою, філософськи заглибленішою, він не соромиться починати спочатку, вчитися у природи оновлення, воскресіння духу.

Такі поняття, як совість, біль, страждання, сумнів, починають жити в Малишковій ліриці повнокровно й широко. Його поезія стає і ваговитішою за думкою, й драматичнішою за моральними переживаннями, й багатоманітнішою за формою. Ліричний герой постає органічною частиною природи, розчиняється в ній, навіть починає говорити від її імені («Скарга ромашки», «Я — небо. Я — полотнище віків», «Я — корчуватий без. Я — фіолет рай-дерева»).

У збірці «Листи на світанні» (1961), рік виходу якої збігається зі світанком космічної ери, знаходимо щире вітання наукового поступу («Космонавтові»), прагнення поєднати «діалектику душі» з «діалектикою нового світу».

Ось один із характерних «листів»:

Я волошка, споконвік волошка,
Я земну енергію несу...
Краще вибухати синім цвітом,
Аніж чорним атомним грибом.

Тут ще маємо справу з полемічним з'ясуванням авторської позиції, протиставленням природного, споконвічно народного й штучного, нищівного. А в наступних збірках («Прозорість», 1962; «Дорога під яворами», 1964; «Рута», 1966; «Синій літопис», 1968; «Серпень душі моєї», 1970) традиції народного світогляду і світосприймання утверджуються ледь не кожною клітиною художнього організму. Декларації відходять, а натомість приходить розлоге ширяння просторами рідного краю, землі, розкошування її звичаями без будь-якого остраху бути звинуваченим у консерватизмі.

Образ тріади в різних віршах матеріалізується по-різному. В поезії «Корінь кленовий на стежці моїй...» — це втілення душевної рівноваги, гармонійності матеріальних і духовних запорук творчості: «Ожива триєдиність: «Крил пташиних і хліба, І не чорного сонця на Вкраїні коханій, на стежці життя». У триптиху «Триєдиність» — це «Сніданок», «Обід» і «Вечеря» на незвичайному й дивовижному бенкеті буття.

Збагнута «серпневою» душею поета триєдиність буття включала й нерозривність поколінь: не тільки «батьків» і «дітей», а й «дідів» (від Франка, Шевченка, Сковороди; згадаймо й Симоненкове «Щось у мене було і від діда Тараса, І від прадіда Сковороди»). Порушення цієї єдності, як і втручання «чистого розуму» в сокровенні таємниці буття, також загрожує фатальними наслідками. Показовий щодо цього вірш «Антитеза» (1968) може бути й зразком діалогу поколінь:

Землю тривожать галактик акорди.
Транспозиційних енграмів орди.
Відеотрони. Протони. Фотони.
Кібернетичні кричать Фултони.
Синтези. Тези. Формули стислі.
Цереброфантифікатори в мислі
Тр. Пр. Гр. Мж!
Тр. Пр. Гр. Мжи! — абревіатури,
Мов солов'їні пісні з натури.
З кутів і граней, із мислі й складності
Шляхів шукаєм до невідкладності,
А більма жаху вкривають гору,
Термоскопічну, атомнокору.
...Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!

Цей вірш, написаний у несподіваному для Малишка стильовому ключі, є, справді, ніби антитезою до його наспівної поезії, а також ідейно-естетичним новаціям шістдесятників (звернімо увагу не евфемізм «невідкладність»: то, власне, синонім «апокаліпсису»). Можливо, навіть, маємо справу зі свідомою стилізацією під «Баладу ДНК...» І. Драча, в якій тоді критика вбачала лише «уславлення НТР» і термінологічний епатаж, «не помічаючи» її гротесковості, зумисної дисонансності й того ж таки застереження, прозоро висловленого в заключній частині балади («Жухне жах на ножах...» і далі; порівняймо: «А більма жаху...»).

Емоційне осягнення триєдиності часів, людини й довкілля винагороджує поета витворенням протягом останніх, творчо найпродуктивніших років життя відносно завершеної натурфілософської, етико-естетичної споруди, яку можна було б образно назвати храмом природи й працьовитої людини і яка основується на безумовних для «пізнього» А. Малишка моральних традиціях українського народу.

Мій серпню чорнобровий, все віддай,
Не приховай, не прихитруй нічого,
Лише клечальну пісню збережи
На день обжинку й чесного змолоту.

Образ саме «клечальної», а не «лебединої» пісні — глибоко вмотивований у цій неопантеїстичній системі вартостей. Як і «серпень чорнобровий» чи «русяве поле» (згадаймо Симоненкову «біляву хату»), це — знаки закоріненої ще в дохристиянські архетипи національної ментальності українця другої половини XX ст., інтелігента, котрий зумів пронести крізь нелюдські випробування святиню духу і роду.

Помітне місце в доробку А. Малишка посідає інтимна лірика різних років.

Перед війною побачили світ поеми «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила». Всі вони були присвячені минулому українського народу. Спробою розгорнути панораму характерів, розкрити витоки патріотичних почуттів, цільність і висоту морально-етичних критеріїв був цикл повоєнних (1945—1947) поем: «Сини», «Любов», «Прометей» (Сталінська премія 1947 р.), «Жива легенда», «Марія», «Це було на світанку».

А. Малишко полишив досить значну публіцистичну та літературно-критичну спадщину. Досить плідною була і його перекладацька діяльність.