Творчість Якова Мамонтова

Творча доля Я. Мамонтова склалася так, що він не став ні послідовним «співцем нового світу», подібно до І. Микитенка чи О. Донченка, ні представником творчої опозиції, як М. Куліш чи Л. Курбас. Третє десятиліття віку розчавило його обдаровання; йому пощастило уникнути репресій, він зумів пристосуватися до суспільних умов, але література втратила ще один талант.

Народився Я. Мамонтов 22 жовтня 1888 р. в селянській родині на хуторі Стріличному на Сумщині. Освіту здобув ґрунтовну й різногранну — після церковно-приходської та міністерської шкіл закінчив сільськогосподарське училище. Не вдовольнившись професією агронома, 1909 р. Я. Мамонтов приїздить до Києва, в 1911 р. вступає до Московського комерційного інституту на відділення педагогічної психології. З 1920 р. викладає в Науково-дослідному інституті народної освіти, на педагогічних курсах ім. Г. Сковороди, друкує наукові статті в періодиці, видає працю «Основні педагогічні течії», що стала подією в науковому житті.

Писати Я. Мамонтов почав рано, захоплювався театром, був активним учасником драмгуртків, а 1907 р. київський журнал «Рідний край» друкує його нарис «Під чорними хмарами» й вірш «Коли я дивлюся...». Згодом чимало його поезій було покладено на музику. Частину з них він об'єднав 1918 р. у збірку «Вінки за водою», яка побачила світ тільки 1924 р.

Уже в перших літературних спробах доволі виразно окреслюються певні характеристичні ознаки творчої індивідуальності митця, основні риси його філософії, артистичного темпераменту. Лірика Я. Мамонтова далека від патетичних нот, від «бур громадських». Доволі майстерна, вона свідчить про духовність людини, схильної до філософського споглядання. Ці риси притаманні й першим драматичним творам письменника.

Творчість Я. Мамонтова розвивалась у силовому полі європейського та українського модерну, зазнаючи помітного впливу театру Ібсена й Метерлінка, а також творчості М. Вороного, О. Олеся, В. Винниченка, хоча й поступалася їм художнім рівнем.

Ще у 1914 р. драматург працював над п'єсою «Дівчина з арфою», яку закінчив лише 1918 р. В основі твору — конфлікт на зламі століть: криза науки, усвідомлення небезпеки, що таїть у собі технічний прогрес. Ці питання постають у суголоссі з мистецькою атмосферою початку XX ст. Письменник щедро користується умовними символічними образами. Прикметна й категоричність вирішення конфлікту — самогубство вченого.

Трагічний герой теж у центрі наступних творів драматурга — етюдів «Третя ніч» і «Захід». Не вельми досконалі художньо, вони приваблюють незвичністю проблематики, їх об'єднує абстрактність місця й часу дії, морально-психологічні домінанти конфлікту, певна книжність. Певна штучність композиції і форсований трагізм властиві й драмі «Над безоднею». Кохання, родинне щастя протистоять мистецькому покликанню — ця тема варіюється у класичному трикутнику (Данило і Марина Білогори та актриса Зоя).

У ранніх творах Я. Мамонтов виявляє себе більше як мислитель, ніж як художник. Він активно розробляє філософські конфлікти, в ряді п'єс фігурують образи філософів, мислителів. Пан Ян із «Над безоднею», Валерій із «Веселого Хама», Андріан із драми «Коли народ визволяється» — це персонажі, позбавлені рис наївності, їхні репліки часто містять по-справжньому глибокі ідеї, що не застаріли й досі.

Твори драматурга щораз позначені трагедійним карбом. Певна зміна відбувається у п'єсі «Веселий Хам», де автор уперше звертається до синтезу трагічного з елементами комічного.

Пошук у новому напрямі виявився вельми продуктивним для творчості Я. Мамонтова: поволі зникає властива «високому» жанру зайвина урочистості й риторики, драматург звертається до трагікомедії, пише побутову комедію «Рожеве павутиння» і найпопулярнішу свою п'єсу «Республіка на колесах», якій також дає визначення трагікомедії, хоча твір має яскравий комедійний характер.

Письменник активно виступав із теоретичними й театрознавчими статтями, рецензіями, брав участь у літературних дискусіях, культурному житті загалом. «Трагікомедія — жанр нашого часу» — така промовиста назва однієї з його вже пізніших статей (1928), де автор слушно доводить великі можливості цього синтетичного жанру драматургії. Думки Я. Мамонтова перегукувались із найпомітнішими течіями світової драматургії, їх різко критикували деякі театральні діячі України, зокрема Л. Курбас, із яким письменник тривалий час полемізував. Прихильник класичних форм драми, він бачив шлях українського народного театру «між Садовським і Курбасом», віддавав належне як традиціям вітчизняної і світової драматургії, так і новаторським течіям.

Драматургія письменника після громадянської війни поступово втрачає символічність, вбирає нові мотиви, типові аксесуари нової суспільної свідомості. Драматург звертається до головних реалій нового світу ідей — соціального визволення, революційної героїки, атеїзму тощо. З-під його пера виходять п'єси «Коли народ визволяється» (скорочено «Колнарвиз»), «Батальйон мертвих», «До третіх півнів» та інші твори, в яких автор також прагне філософського осмислення революційної проблематики. Трактування навіть звичайних епізодів громадянської війни («До третіх півнів») художньо достовірне, без вульгарних агіткових реплік. А втім, деякі його твори не уникли й соціологічних штампів; діалоги персонажів нерідко позначені декларативністю, фальшивим пафосом. Будь-яка спроба «оживити» класову доктрину в мистецькому творі зазнавала поразки.

Є в творчості Я. Мамонтова своєрідний «виняток» — «Республіка на колесах». Колоритна сатира на сільську «державність» часів громадянської війни, вона водночас містить глибоке узагальнення. Жодної натяжки, бездоганна драматургія, щедрий гумор, кожний персонаж виписаний жваво, точно.

Авторське визначення жанру п'єси — трагікомедія. В чому ж трагізм анекдотичної бузанівської «республіки», утвореної заїжджим прапорщиком Дудкою зі своїми «міністрами»? Очевидно, не в безглуздому вбивстві «президентом» свого «міністра» Кудалова. Питання тут значно принциповіше.

Давно утвердилася думка, що гротескна комедія Я. Мамонтова «не відбиває протиріч епохи, події тут відбуваються... десь на периферії...», тоді як є певні підстави вважати, що п'єса відобразила центральні конфлікти революційної дійсності — ошуканство, сваволю самозванців, що збиткували над простолюдом і одне ярмо замінили іншим.

«... По соціальній суті, — писав драматург про жанр трагікомедії, — що може більше відповідати гострій боротьбі, двох антогоністичних світів, ніж рухлива, контрастна трагікомедія? Хіба ж не кожне явище всієї боротьби трагедійно сприймається на одному боці й комедійно — на другому?». В «Республіці на колесах» у такій комедійній ситуації опиняються обидва табори, а трагедією це обертається для народу. Сьогодні важко не помітити цієї філософської ноти п'єси в контексті усієї творчості Я. Мамонтова.

«Республіка на колесах» написана за мотивами оповідання О. Слісаренка «Президент Кислокапустянської республіки», драматург часто звертався до інсценізації відомих літературних творів, писав п'єси на сюжети Т. Шевченка («У тієї Катерини»), М. Коцюбинського («Фата Моргана», «Хо») та інших класиків. За мотивами «Захара Беркута» І. Франка створив лібрето опери «Золотий обруч», музику до якої написав Б. Лятошинський.

Помер Я. Мамонтов 31 січня 1940 p., залишивши по собі чималу й доволі суперечливу художню та наукову спадщину. З неї вимальовується оригінальна й непересічна постать мислителя й художника.