Творчість Юрія Мейгеша

Щоб стати помітним у літературі, інколи треба створити щось «не те». Юрій Мейгеш так і зробив: опублікувавши протягом 40—50-х років низку повістей і романів, до яких, здавалося, так і не доходили руки широкого читача та не менш широкої критики, він пише в 1969 р. «не таку» повість «Сьогодні і завжди». І його — помітили. Повість читалася достатньо активно і витримала кілька видань (українською і російською мовами); М. Шамота та ще деякі з ревних захисників «найпередовішого творчого методу» відверто осудили автора, який, буцімто, замахнувся своєю повістю на колективізм радянського способу життя, свого героя — «закінченого егоїста й індивідуаліста» — змусив порпатися у власній психології та ще й вдався до протипоказаних радянській літературі «прийомів «потоку свідомості», давно освячених модерністською естетикою» ; натомість П. Загребельний у передньому слові до першого видання повісті висловив справжнє захоплення нею як твором новаторським за думкою і подивувався неймовірній сміливості автора в користуванні оригінальною формою. Щоправда, ця оригінальна форма, писав прозаїк, нагадала йому і Джойса, і Белля, і Селінджера, і Апдайка, і ще деяких світових літературних «метрів».

«Повість «Сьогодні і завжди», — читаємо в передмові до «Вибраних творів» письменника, — вершинна у творчості Ю. Мейгеша. Саме в цьому творі письменникові пощастило реалізувати себе...».

Однак і написане автором до цього твору, не було геть усе невиразним. У романах «Верховинці» (1961) та «Кам'яний ідол» (1966) здійснено спробу більш об'єктивно й панорамно подивитись на зображувану дійсність, наблизитися до її складної й суперечливої правди. Прозаїк намагався сказати, що не все в «старому» житті верховинця треба піддавати анафемі, а в «новому» — не все сприймати лише зі знаком плюс.

Народився Ю. Мейгеш 20 січня 1925 р. у верховинському селі Великому Раковці Іршавського району Закарпатської області. Злиденне життя батьків не дало змоги вчасно (за Чехословаччини та Угорщини) здобути освіту, і тому тільки 1947 р. вдалося закінчити педучилище в Ужгороді, 1955 р. — Ужгородський університет (історичний факультет). Практично вся трудова діяльність письменника була пов'язана з викладанням історії, психології, педагогіки в Мукачівському педучилищі.

Повість «Сьогодні і завжди» цікава насамперед своїм психологічним, філософським «прочитанням» людини: головний та інші герої повісті показані читачеві саме в своїх психологічних виявах, а не тільки в ситуативних колізіях, діях, обставинах.

Останнє (обставини) автор, щоправда, не ігнорує. Він зображує їх як цілковите породження задушливої атмосфери 60-х років, коли хрущовська «відлига» вже минулась, а брежнєвський «заморозок» саме входив у зеніт. І ось тоді в одній науковій установі трапляється типова для тих часів «надзвичайна подія»: керівництву надіслано анонімку про те, що науковий співробітник Шестич — немолодий уже й зразковий сім'янин, шанована в місті людина (завоював пошану читанням лекцій на теми моралі) — має любовні стосунки з молодою заміжньою жінкою на ім'я Калинка.

Якби повість тим тільки й обмежувалась, що передала «двобій» закоханого Шестича і холодних його «суддів» (на чолі з керівником установи Семеном Йосиповичем), то художній твір як такий не відбувся б: у кращому разі читач одержав би сумлінний запис сутички між душевним горінням і демагогією на зразок: «Немає виправдання грубому попиранию норм комуністичної моралі товаришем Шестичем. Гадаю, що неважко збагнути і всю підлоту нічної прогулянки (з Калинкою) на околиці міста в день Радянської Армії».

Та письменник у факті життя шукає смислу й істинності буття; йому болять безліч нерозв'язаних проблем людського існування — філософія любові і технологія ненависті, психологія сімейного й особистого щастя, краса інтимних взаємин людей і потворство стороннього копирсання в них. В оповідній тканині твору часом з'являються звичні для реалізму діалоги й полілоги, але в основі своїй — це типово імпресіоністичний монолог головного героя, в якому поєдналися і монологи інших персонажів, і вкраплені в них цитати мислителів різних епох, і роздуми автора-оповідача, і глибоко одухотворені пейзажні зарисовки, які невідомо кому й належать — автору, оповідачеві, героєві чи ще комусь.

Протягом 70—80-х років Ю. Мейгеш опублікував повість «Життя — хвилини, роки» (1976), романи «Така любов» (1978), «Небезпечний вік» (1983), «Стихія» (1985). Перші два твори майже фізично підтверджували головну ідею повісті «Сьогодні і завжди». Щоправда, осмислювалась вона на іншому життєвому матеріалі: у повісті «Життя — хвилини, роки» — люди мистецтва, в романі «Така любов» — робітничо-заводське середовище. Емоційні сплески художньої думки автора часом пробували вирватись на нові вершини узагальнень, але згасали в багатослів'ї, в невиправданому нагромадженні в чомусь штучних психологізацій тощо. Це була робота письменника на «відпрацьованій» у раніших творах енергії.

Часткове повернення в свою стихію, і на шлях поступального розвитку таланту намітилось у романах «Небезпечний вік» та «Стихія». Так, у романі «Стихія» Ю. Мейгеш знову підступає до невідступної своєї проблеми, але формулює її трохи інакше: високе чи нице водить людиною, коли вона покидає рідні краї, щоб потім усе життя думати про них? Розгнуздана в першій половині 80-х років боротьба з так званим дисидентством і безглузда критика «їхнього» (заокеанського) способу життя частково відлунювали й у цьому романі письменника, але залишилось у ньому місце й для справді людських, художньо повноцінних роздумів про обрану проблему.

У найновіших своїх книжках Ю. Мейгеш повніше розкривається в своїх кращих рисах прозаїка морально-філософської теми.