Творчість Василя Мисика

Уродженець села Новопавлівка, що належало до знаменитого Гуляйпілля на Катеринославщині, різнобічно обдарована селянська дитина — він мав щастя зустріти справжнього вчителя — Аркадія Казку, педагога й поета. З легкої руки цієї шляхетної, навдивовиж безкорисливої людини почалося Мисикове прилучення до літератури: перші публікації в журналах, входження в літературне середовище, зокрема знайомство з П. Тичиною, перша збірка поезій «Трави», 1927 р.

Перші Мисикові публікації прихильно зустріли М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський.

Вступ Мисика до Спілки селянських письменників «Плуг» був певною мірою умотивованим. Молодий поет відважно заходився з'єднувати розірвану «нитку часів», вводити у сільський степовий пейзаж і «масний локомотив», і «перші фордзони», і перші кілометри Турксибу (серед наступних його видань — книжки нарисів «Тисячі кілометрів» і «Казахстанська магістраль», обидві 1931 p.). Були тут свої небезпеки (недаремно А. Казка радив перечекати пору «барабанного бою» в поезії), але була й невідворотність щирого молодого відгуку на голоси доби, а також питомість культурно-історичного підґрунтя. Може, тому наступні збірки поезій («Блакитний міст», 1929, «Чотири вітри», 1930) не вдовольняли тогочасну критику, хоч і змушували визнати творче зростання поета.

Уже в цей період Мисик устиг випробувати себе і в прозі («Ґалаґанів сон», 1930), і в літературній критиці (рецензії та статті під псевдонімом В. Норд у журналі «Молодняк»), і в художньому перекладі. Можна сказати, що від самого початку він формувався не лише як поет, а й як літератор широкого «профілю». Свою роль у подальшому розширенні обріїв Мисика відіграла і поїздка до Вірменії 1929 р. — разом із П. Тичиною. Він закінчив англійське відділення курсів іноземних мов, а також унікальний у своєму роді технікум східних мов, заснований харківською Асоціацією сходознавства. Вже під час навчання, 1931 p., він здійснив першу подорож до Середньої Азії, якою розпочав своє безпосереднє відкриття й освоєння Сходу, насамперед східної поезії.

...Арешт наприкінці 1934 р. на багато років «викреслив» поета з літератури, а книжки його, заховані у «спецфонди» разом із величезною кількістю видань 20-х років, теж «вибули», ставши жертвами «книжкового геноциду». Після соловецької тюрми та далекосхідних таборів були фронти Великої Вітчизняної війни, потім полон, німецький концтабір і підпільна боротьба, повоєнні поневіряння. Через «біографію» В. Мисик до самої смерті Сталіна був усунений як від літературного, так і від громадського життя. Зрозуміло, що за цих обставин, як зазначила О. Никанорова, «душевна і професійна регенерація проходила повільно і болісно».

Типологічною ознакою поезії В. Мисика є переведення ліричного переживання на рівень світорозуміння, у буттєвий, надособовий вимір. Для структури його лірико-філософських поезій та поем є досить типовим підведення видових понять під ширше родове — шляхом широких порівнянь, розлогих уподібнень, співвіднесення перехідного з тривким, минущого з вічним, як-от у широковідомому, часто цитованому вірші Мисика «Сучасність» (1964):

Так, мабуть, і в часи Бояна
Квітчалася пора весняна,
І хмари насували з-за Дніпра,
І пінилась потоками гора...

Художній час тут тяжіє до вічності, простір — до максимального розширення; в таких масштабах здобувається небуденна думка.

Поетичний темперамент В. Мисика, особливо в останньому періоді творчості, можна визначити як суто «філософський»; хоч би які в глибині нуртували пристрасті — зовні панує замислена стриманість, спокій печальний і мудрий. Поет добре знає, що, наприклад, спогад дитинства «мимохіть» уміщує в собі роздум про ціле життя і його сенс (вірш «Черепочок»).

Поезія В. Мисика від самих своїх витоків живиться фольклорною традицією, і цей зв'язок виявляє себе не лише в поетиці, у явних ремінісценціях, а й в орієнтованості на народний досвід, трудову етику, споконвічні моральні уявлення. «Потужні ресурси філософського мислення», відкриті Мисиком у фольклорі, зокрема й відлуння в його творах народної думи про втечу трьох братів із Азова, знайшли розуміння сучасної критики.

Погляд письменника на світ — мудрий, лагідний і людяний — робить цей світ достоту казковим. Тож казка, як своєрідна «немотивована реальність», і загалом казкове начало — істотні риси усього художнього світу митця.

Із виданням поезій Мисика, не друкованих за життя, коло його лірико-філософських роздумів для читачів помітно розширилося.

Останній період життя Мисика позначений справжнім творчим горінням. Починаючи з уже згаданої книжки «Вибраного» (1958), одна за одною виходять поетичні збірки: «Чорнотроп» (1966), «Біля криниці» (1967), «Лан» (1970), «Берег» (1972), «Планета» (1977) та дві прозові: «Брянський ліс» (1978) і «Зустрічі» (1982).

«Планета» — назва для В. Мисика символічна, внутрішньо вмотивована: це аж ніяк не данина «космізмові» і не прояв форсованого «інтернаціоналізму», — «планета» Мисика — це його «Захід і Схід», із особливим логічним наголосом на сполучникові, його «Цвіркун» і «Перша весняна блакить», «Перший сніг» і «Тінь од хмаринки», «Чабан» і «Шлях», «Спека» і «Деревце», «Насінинка» і «Розсада», «Легіт», «Верховіття», «Стежка» та «Крапля»... «Земна твердь Мисикової поезії», як її проникливо схарактеризував І. Драч у передмові до «Планети», — це досконала простота, спокійна гідність довершеності — і водночас «в нього досить-таки розкішні як для поета-філософа метафоричні барви».

Переклади Мисика заслуговують на спеціальну розмову. Він подарував читачеві повно і любовно-точно відтворену поезію Роберта Бернса (разом із М. Лукашем, видання 1959 та 1965 pp.). За одне тільки десятиліття, починаючи з 1962 p., він збагатив українську літературу «Вибраним» Рудакі, «Рубаями» Хайяма, «Лірикою» Гафіза. Завдяки йому «заговорили» нашою мовою таджицькі, туркменські, азербайджанські поети. На Сході й на Заході Мисика завжди вабили вершини: Уїтмен, Шеллі, Лонгфелло, Кітс, Гете, Тагор, Шекспір, Сааді, Джамі, Фірдоусі.