Творчість Віктора Міняйла

Це письменницьке ім'я з'явилось на літературному овиді наприкінці 50-х років, нагадавши читацькому загалу про традицію долати негаразди й зло вкоріненою в національний наш характер іронією. Соковита й доволі в'їдлива міняйлівська гумористика так і лишилась у дебютному активі письменника, який, випустивши три книжки («Перо жар-птиці», 1960; «Блакитна мрія», 1963; «Дзеркальний короп», 1968), врешті-решт усвідомив, що сатира і гумор у підцензурній літературі мало кого лякають, а все — державний обиватель, проти якого вони найчастіше спрямовані, як множив, так і далі множить дармові свої блага безкарно.

Втім, змужніле письменницьке перо належало людині цілком зрілій: народився Віктор Міняйло 5 листопада 1919 р. у с. Строкові Попільнянського р-ну на Житомирщині, по закінченні залізнично-будівельного технікуму працював геодезистом, учителем, землевпорядником, економістом. Тож і не дивно, що він запраг ширших змістових просторів і закономірно до них звернувся.

У романі про війну «Посланець до живих» (1966) ідеться про головний компонент міняйлівської самобутності — авторський стиль, утворений із природного схрещення двох рівнозначно важливих «стихій»: непідвладної стихії сільських натур і натури самого автора, які постійно взаємопідсвічуються, творячи характерологічне дійство народопізнавального гатунку. Власне війна і її події, хоч вони й рухають романний сюжет, за подібних умов почуваються все-таки лише тлом: на сторінках «Посланця до живих» торжествує всеперемагаючий дух життя, яке загарбник, залучаючи до цього й місцевих посіпак, нещадно м'яв, але приборкати не зміг.

Наступну після роману «Посланець до живих» дилогію «Зорі й оселедці» (1972) та «На ясні зорі» (1975) спіткала незавидна доля представляти в критичних «обоймах» українську прозову «химерію» у парі з В. Земляком, ба й у тіні цього безперечно неповторного майстра. Втім, спільним в обох майстрів було хіба те, що обидва вони напріч відкидали погляд на пореволюційне українське село лише як на матеріал для сталінських експериментів, а на його людей — як на гвинтиків із дрібнобуржуазною іржею.

Решта, зокрема й іронія, набули у В. Міняйла іншої, сказати б, суто реалістичної якості, тоді як В. Земляк явно тяжів до філософських узагальнень поетико-романтичного плану.

Своєрідним духовним представником народу в романі «Зорі й оселедці» виступає вчитель Іван Іванович Лановенко, чия «Книга добра і зла» стала певною мірою дзеркалом, у якому життя села Буки Половецької волості відбилося якщо не повністю, до доволі всебічно. Причому всебічно в соціально-побутовому плані, що позначається також і на поетиці дилогії, яка за всіх ліричних завихрень послідовно лишається раціонально «земною», скерованою на відбиття руху селянського світосприйняття. Аби цей рух вловити й випрозорити, автор змушує Лановенка в його «Книзі добра і зла» найбільше місця відвести Любові — цьому вічному двигунові людяності, що усе ще працює з драматичними перебоями.

Роман «На ясні зорі», зберігаючи напочатку ту ж саму іронічну тональність, за наскрізною темою дещо інший. На його сторінках дедалі частіше проривається важко тамований сарказм, спрямований проти напівзвірячої темноти тих, що, впившись в розбухлу господарку, не лише втрачають людську подобу, а й ламають, нищать Красу.

Тут і настає час для запитання: чому ж над усім цим у дилогії панує всерозуміючий, хоч далеко не всепрощальний авторський усміх? І чому він анітрохи не порушує природних пропорцій життя, де, буває, сам невблаганно потьмарюється від споглядання чиєїсь жорстокості та внутрішньої глухоти?

А суть у тому, що зображуваний В. Міняйлом світ, попри наскрізну сонячність авторського ліризму, хоч і містить усі кольори веселки, веселковим аж ніяк не назвеш. Радше — безжально правдивим, що висвічує розпрямлення людських душ у роки війни, які, причастившись усенародних страждань і їх переживши, немовби народилися вдруге.

Сказати, що витоки Перемоги — в народі, це сказати ще далеко не все: треба цим народом у війні стати. І не кожен митець осмілиться сісти за свою перед ним сповідь. У В. Міняйла вона забрала майже два творчих десятиліття й постала романами «Посланець до живих», «Кров мого сина» (1969) і «Останній рубіж» (окремою книжкою вийшов у 1983 p.), що склали внутрішньо цільну трилогію. Поки що — як і «зоряна дилогія» — без спільної назви, але зі спільним героєм — Олексою Копитенком, — можливо, одним із найбільш непередбачуваних і некерованих персонажів нашої воєнної прози, якого, створюється враження, не впокорив до кінця і сам його творець. А тільки як міг правдиво зобразив, сам, напевно, скрушно час од часу дивуючись з натури цього крученого, як селянський світ, чоловіка, і, як цей світ, — незламно великого.