Творчість Павла Мовчана

Творча доля Павла Мовчана складалася і нелегко, і незвичайно. Народився в с. Вільшанка Васильківського району на Київщині, закінчив Літературний інститут (1965) та Вищі сценарно-режисерські курси (1970) у Москві. У 90-х роках — депутат українського парламенту. Дебютував він збіркою «Нате!» (1963), що була не найкращим чином скомпонована, не без видавничого перестрахування, та й справжнє обличчя молодого автора важко було розпізнати за курявою гігантичної риторики, що знялася в українській поезії після перших гучних виступів «шістдесятників».

70—90-ті роки були дуже плідними для П. Мовчана: одна за одною виходять його збірки «Пам'ять» (1977), «Досвід» (1980), «В день молодого сонця» (1981), «Голос» (1982), «Жолудь» (1983), «Календар» (1985), «Світло» (1986), «Хрест» (1993) та ін. Критика дедалі частіше звертається до творчості поета. Проте трохи й «не встигає» за ним. Кожна його книжка — етап розвитку, до якого поет уже не повертається.

Павло Мовчан — митець непростий, нелегкий для читання. Основні поняття його поетичного тексту: рух, простір, час. Це — першоелементи буття, і зосередженість на них виказує поета філософічного. Але Мовчанова філософічність особлива: обходиться без запозичень із теоретичного понятійного апарату, здійснюється без умоглядного «оснащення», а немовби в самих реальностях буття. Взагалі йому властиво розгортати ті чи інші якості буття й духу без їх збіднюючого, схематизуючого й моралізуючого називання.

Простір, рух, час у П. Мовчана — не просто атрибути світу. Їх можна було б назвати ліричними героями його поезії, але цей термін передбачає певну сталість суб'єкта і певну владу автора над ним. А тут усе навпаки: вони суверенні й невпізнанно-змінні, нескінченно переходять одне в одне, одне одне вгинають, місять, формують. «І простір сипучий кришився, і сипався, сипався мелений час...» Поет немовби хоче втаємничитися у світотворення — не в отой разовий жест деміурга, а у вічний клекіт матерії, у материнське страждання плоті. Світ — не витвір, а безперервна спроба творення. Життя постає як незупинний процес замішування й «мучення матерії».

П. Мовчан — увесь у проблематиці людської духовності. Але не афішує цього. Часом навіть «приховує». Бо тонко відчуває ситуацію перенасиченості поезії вербальною моральністю і знаходить свій спосіб говорити про моральне життя душі не називально, а метафорично, образно, тобто предметно, картинно. Мовчанове «я» настільки усолідаризоване з усім «живим» і «неживим», з усім обсягом існуючого, що «ліричним героєм» його поезії стає ніби саме світове буття.

Але людина в цій живій, що мислить і відчуває, космічній речовині-енергії не розчиняється і не втрачається. Бо їй єдиній дано не тільки сповняти своє призначення, а й робити вибір. З цієї можливості вибору — муки совісті, муки любові й безлюб'я, муки самоусвідомлення й самоозначення. І якщо в поезії Мовчана буття взагалі «усвідомлює себе» як вічний рух, перетворення, то на рівні людської особистості воно усвідомлюється як мука власної неповноти, неідентичності, нездійсненості:

Чим спокутувать мені це життя по кривизні?
Що не крок був — шлях з обриву,
що не лінія, то криво,
що не слово, то верзня!
Доля гнулася щодня...

Образи фізичної й душевної кривизни (яку слід розуміти не в біографічному, а широкому соціальному плані) мисляться поняттями про справжність і несправжність як духовних, так і фізичних феноменів (простору, часу).

Образ любові у Мовчана тривожний, болючий і покаянний. Надія подолати егоїзм і самоту людського «я» не завжди стає актом подолання, інколи — це чергова поразка в низці поразок. Та поки є зусилля бути собою, є й надія на порятунок любов'ю. Це і на рівні інтимному, і на соціальному, і на «космічному» рівні, де любов — вищий суддя у нерозв'язаній тяжбі між скороминущістю й вічністю.

Образи пам'яті у поета тим своєрідні, що мають не лише історичні та соціально-психологічні виміри, а й філософські. Зокрема, вони пов'язані з умовно-поетичним мотивом «розкручування» світового часу назад, повернення світового буття до вихідної точки («життя обернене й назад»). Тут досягається гостре відчуття діалектики творення й нищення, життя і смерті як не лише антагоністів, а й спільників: вони рівні моменти руху, еволюції матерії. Все це є драматичним змістом свідомості й складно пов'язується з людською долею і можливістю її переінакшити («Розкручуй навпаки Ту жилу конопляну І на свої клубки Змотай судьбу урвану...»), з моральними шуканнями, потягом до першоджерел.

Одна з особливостей метафорики поета в тому, що її продуктивність виявляється у нескінченному розрості, «кущуванні» образних переосмислень. Серед найбагатших «сімей» його метафор — ті, що вийшли із семантичних гнізд «вода», «пісок», «сіль». Їх у П. Мовчана дуже багато, годі й оглянути всі їхні багатоманітні значення, складно співвіднесені між собою.

І проблематика, і образність поезії Мовчана закорінені в житті та духові нашого народу — хоч це не завжди очевидно — не поверхово, глибинно. Багато що в нього — зі світу української народної поезії, казки, легенди, демонології, міфологічних та космогонічних уявлень народу. Тільки не в цитатних чи прихованих запозиченнях, а в поетичній уяві, в «поводженні» зі світом і словом. Навіть метафорика філософських «абстракцій» розгортається у нього в стихії національних народнопоетичних образів, які — в своїх першоджерелах — виявляються нерідко спорідненими з великими символами античної (як і давньоіндійської) міфології та філософії. Особливо це стосується розгалуженої і багатозначної символіки, пов'язаної з образами шляху (тут і євангельська традиція), кола, свічада, коня, вершника, вогню, води, піску, солі тощо.

Павло Мовчан багато перекладає, успішно виступає як літературознавець, дослідник (згадаймо його статті про «Слово о полку Ігоревім», Сковороду, Шевченка, Гоголя, про мову), як літературний критик.