Творчість Ігоря Муратова

Починав свій творчий шлях у галасливо-ентузіастичному вусппівсько-раппівському середовищі. Серед поетів-«ударників», піднесених тою хвилею, були й талановиті постаті: К. Герасименко, І. Калянник... Крізь типову тоді тріскотливо-бадьористу, власне, безбарвну інтонацію та машинно-виробничий пафос у першій збірці І. Муратова «Космографік» 1933 року пробивалися несмілі пагінці його сухувато-логізованої лірики. Втім, поет ішов у літературу і від літератури, хоч його уявлення про класику зазнало хворобливої деформації під впливом вульгарно-соціологічних та «лівацьких» настанов, які доводили до абсурду міф про класову природу мистецтва.

І все ж його вірші не вкладалися в кліше ударницьких літературних парників, сильнішою виявилася любов до справжнього мистецтва, прищеплена йому батьками-революціонерами. Переслідувані царським урядом, вони мусили виїхати до Парижа, де 28 липня 1912 р. народився Ігор. В родині Муратових панував дух поваги до класики.

Індивідуальний стиль І. Муратова живився романтичною стихією ренесансу 20-х років, а також класичною, власне шевченківською та пушкінською, традиціями, фольклорними джерелами. Читач прихильно зустрів наступні книжки поета, як-от збірку «Багаття» (1940), що містила романтично-психологічні балади «Син» та «Коваль Коваленко», поему про благородство людських почуттів «Степанида», ліричні мініатюри тощо.

Його наступна збірка «Двадцятий полк» (1941) — фронтові враження, ліричний зошит учасника боїв війни з білофінами, вільний від штампів бадьористого пафосу.

Війну з Німеччиною І. Муратов зустрів як випробуваний і загартований воїн, але у серпні 1941 р. контуженого поета підібрали білоруські селяни; згодом він потрапив до концентраційного табору. Про свої поневіряння в гітлерівському пеклі він напише автобіографічну сюїту, опубліковану в збірці «Розчахнута брама» (1967). Після війни І. Муратов очолював у Берліні групу «За повернення на Батьківщину».

У 1946 р. з'явилася поема І. Муратова «Один у полі», де йшлося про драму соддата-оточенця. На творчому вечорі поета в СПУ під головуванням В. Сосюри цей твір був прихильно поцінований критиками та письменниками. Однак, як не раз траплялося в ті часи, поему невдовзі наздогнала по-більшовицьки пильна критика. З голоблею сталінської «естетики» І. Муратов спізнався вперше.

Очевидно, засумнівавшись (не без допомоги вульгарної критики) в можливостях своєї лірики, І. Муратов, не полишаючи поезії, шукає успіху в прозі і 1952 р. дебютує в цьому жанрі «Буковинською повістю». Однак твір виявився нерівноцінним: стилістичні огріхи, невмотивовані вчинки деяких персонажів, тенденційно зідеалізоване приєднання Західної України, не згадано репресій.

Зорієнтованість письменника на гуманістичні цінності сприяла переборенню тодішніх ортодоксальних бар'єрів та ідеологічних табу. Загострена морально-етична проблематика характерна для його повістей-полемік «Жила на світі вдова» (1959) та «Свіже повітря для матері» (1961). Попри певну раціоналістичну конструйованість, вони чи не вперше в українській прозі висвітлювали гострі питання сучасності і своєю проблемністю, гострим викриттям негативних соціально-етичних явищ повертали її до суворої правди життя. У повісті «Свіже повітря для матері» також пролунала засторога щодо небезпечної девальвації духовних цінностей.

У романі «В сорочці народжений» — творі найгострішому, художньо найціннішому (1965), проблема сталінізму й соціальної зради, байдужості, комформізму тісно переплітається з проблемою подружньої зради, соціальні конфлікти та моральна недуга наскрізь пронизують зовні благополучну родину Коляди.

Як успіх І. Муратова розцінювався і роман «Сповідь на вершині», перший уривок з якого з'явився у газеті «Радянська Україна» (1968. 19 жовт.), а згодом у журналі «Радянська жінка» (1969. № 1). Письменник відійшов од описово-белетристичної традиції української прози, намагаючись досягти ефекту стильового стереоскопічного зображення, проте в кінцевому підсумку не зміг відтворити страшної правди громадянської війни в Україні, інспірованої більшовиками.

У 60-ті роки він переживав помітне піднесення й оновлення свого поетичного таланту. Збірки «Очі. Лірика 1961 року» (1962), «Осінні сурми» (1964), «Каравани» (1966), «А безіменних не було» (1967), «Надвечірні птахи» (1969), «Мить і вічність» (1973, посмертна) не губилися у бурхливому поетичному потоці тих літ. Він так і лишився вірним своїй стильовій манері з перевагою раціо над емоційністю. Органічне тяжіння І. Муратова до «заземленої» інтонації дещо протистояло пристрасному гіперболізму, який принесла в нашу лірику наймолодша тоді генерація (І. Драч, М. Вінграновський та ін.), наближало його до конкретно-реалістичного мислення А. Малишка, В. Мисика, П. Дорошка.