Творчість Юрія Мушкетика

Народився Юрій (Георгій) Михайлович Мушкетик 21 березня 1929 р. в селі Вертіївці на Чернігівщині в родині вчителя. Дитинство минуло за початків колгоспного життя на селі, тобто тоді, коли це нове життя ще не встигло деформувати одвічну народну мораль, поважливе ставлення до природи, землі. Недарма згодом у творах письменника норми й погляди трудової моралі, віками вироблені українським хліборобським селом, стануть оціночними критеріями і нормою.

Далі була війна. Пережиті роки лихоліття, враження від них з часом складуть основу дилогії повістей «Вогні серед ночі» (1959) та «Чорний хліб» (I960).

1963 р. Ю. Мушкетик закінчує філологічний факультет Київського університету, а тоді й аспірантуру при кафедрі української літератури. Ще в студентські роки він всерйоз береться за твір з давньої української історії. А 1954 р. виходить перша книжка — повість «Семен Палій», через два роки — роман «Гайдамаки» (1956). Захопленість історичною тематикою — взагалі-то не дуже властива молодим письменникам — у 50-ті роки була в українських умовах акцією громадянськи мужньою.

Тим більше, що в творах виявлено здатність не лише персоніфікувати історичну акцію, показавши, ким і як вона здійснювалась, а й, заглянувши у внутрішній світ героїв, докопатися до її глибинних людських витоків.

Людське, гуманістичне стає основним об'єктом пристрасних письменникових зацікавлень і глибшого творчого осмислення й від самих початків його виходу на сучасну тематику. Життя героя роману «Серце і камінь» (1962) склалося драматично: був інженером-атомником, став інвалідом. Втратив здоров'я, втратив віру в життя... Приїздить у рідне село, плекаючи надію знайти тут «тиху заплаву», на пенсії доживати віку. Та не зміг залишитись стороннім спостерігачем... Отже, пошуки в художньому осмисленні гуманістичної ідеї самоцінності людини, відкритті «внутрішніх» вимірів особистості Ю. Мушкетик починає вести вже в першому своєму романі про сучасне життя.

Ця, можна сказати, лишень у зародку намічена проблема: людина, особистість — і система, знайде і чіткіше визначення, і різнобічне освітлення в романі «Крапля крові» (1964).

Зображення двох антиподів — професорів-хірургів Холода й Білана — несло в собі певний відкривавчий момент, і полягав він у тому, що обидва художні типи, змальовані як породження уже радянської суспільної системи, по-різному, і вельми характерно, приймаються й цінуються нею: кар'єристові, бездушному себелюбцю, аморальному пристосуванцю Біланові почувається в ній краще, йому вона віддає явну перевагу. Холод же зі своєю чесністю й громадянською відповідальністю мусить постійно доводити, що він саме такий.

Своєрідним продовженням розробки тої ж теми взаємовідповідальності людської особистості й суспільства став у творчості Мушкетика й роман «Останній острів» (1969), де зневага до скарбів природи, річки, до краси довколишнього світу кваліфікується як явище, руйнівне для людської особистості, розглядається (подібно до «Собору» О. Гончара) як духовне браконьєрство, ув'язується з безпам'ятством людей, очужілих до свого родоводу, кореня.

Роман завершував період творчого становлення Ю. Мушкетика, засвідчував, що він посилює увагу до сюжету (питання, актуального для української прози), дедалі успішніше розкриває психологічний стан своїх героїв, динаміку його змін. В «Останньому острові» він шукає шляхи розширення часового простору роману, вводячи за допомогою невеликих розділів — «сходинок пам'яті» — і час минулий.

Це підтвердили і наступні його твори: воєнний роман «Жорстоке милосердя» (1973) і повість «Старий у задумі» (1974). До речі, повість, у якій ідеться про скульптора, котрий, створивши визначну річ, що принесла йому визнання, славу, матеріальне забезпечення, не зміг у подальших своїх роботах перевершити її й звільнитися од її впливу, від самоповторень, поки врешті не розбиває кращий із своїх витворів, — це повість-притча. Звертаючись до цього художнього різновиду, Ю. Мушкетах виявляв чутливість до стильових тенденцій, які заявляли про себе в першій половині 70-х, — до умовності, інакомовлення, алегоризму.

Сконцентрований на індивідуальних людських якостях, «особистісний», «доцентровий» роман «Жорстоке милосердя» виходив, однак, на ширший епічний простір, масштабні соціально-історичні узагальнення. Всупереч панівній офіціозній версїї про головні джерела й витоки перемоги у війні він підводить читача до думки, що країну було відстояно, а потім і здобуто перемогу передовсім ціною надзвичайних народних страждань і жертв, що виняткову роль у тому відіграла духовна міцність людини-воїна.

До теми духовної міцності, цілісності людини знову повертається Ю. Мушкетик у повісті «Біль» (1978), даючи також на воєнному матеріалі багато в чому нове, «несподіване» її трактування. В критичній ситуації — на грані життя і смерті — Миколі забракло морально-психологічної надійності, і він, не бажаючи того, став причиною загибелі товаришів по розвідці. Головна увага в творі приділена розкриттю душевно-психологічних наслідків того вчинку, скрупульозному (іноді, здається, аж тавтологічному) простеженню терзань героя, суду його власної совісті, який виявляється найсуворішим і невблаганним.

Ця проблема у творах Ю. Мушкетика 70—80-х років уже доволі чітко виступає як авторове «надзавдання». Так, у трактуванні образу Марченка з «Білої тіні» (1977) невипадково саме категорія совісті постає як надзвичайно важливий, навіть, можна сказати, універсальний вимір особистості, як головний ціннісний критерій, що ним керується герой на шляху самоочищення й самовдосконалення, обстоюючи свої людські позиції. Перевірку на відповідність між «словом» і «ділом» влаштовують наші молоді сучасники уславленому давньому філософові Сенеці, намагаючись з'ясувати, наскільки проповідуване ним учення відповідало тому, як сам Сенека жив, що і в ім'я чого чинив (повість «Суд над Сенекою»).

У розробці Ю. Мушкетиком морально-етичної проблематики, різноманітних аспектів духовності, совісливості людини явно простежується своєрідна циклічність, повторюваність: у нових творах прозаїк нерідко мовби знову звертається до вже порушуваних проблем, але прагне провести їх дослідження глибше, всебічніше. Хоча досягти бажаного результату йому вдається не скрізь і не однаковою мірою. Приклад — романи «Позиція» (1979) та «Вернися в дім свій» (1981). Ніби ж і писано їх у ту саму «застійну» пору, і авторський підхід у них здебільш той самий. Однак результатів досягнуто далеко не тотожних.

Головний герой «Позиції» Василь Грек виписаний з акцентованою авторською симпатією, як мало не ідеальний голова великого колгоспного господарства, як людина високих моральних, ділових, громадянських достоїнств, керівник «нового типу». Відповідно й романом автор намагався переконати, що робити все з уболіванням за справу і за людей, завжди і скрізь чинити по совісті — то позиція комуніста-керівника.

Та після «соцреалістичної» «Позиції» письменник вирішив повернутися «в дім свій»: тобто до властивої йому манери заглибленого проникнення у внутрішній світ сучасника, розкриття складних його взаємин із світом зовнішнім — передусім із суспільно-політичною системою, котра в більшості творів письменника постає так чи інакше несприятливою для людини, її нормального розвитку й самовияву. У різних ракурсах, але в основному критико-аналітично ті взаємини висвітлюються в романах «Вернися в дім свій» (1981), «Віхола» (1983) та «Рубіж» (1984), повістях «Обвал» (1985) і «Літній лебідь на зимовому березі» (1989).

Чи не найсильніше пафос критики тоталітарної системи звучить у повісті «Літній лебідь на зимовому березі». Взагалі цей твір дещо несподіваний для Мушкетика. Повість побудована на маловідомому авторові табірно-колимському матеріалі. Та, певне, він і в гадці не мав творчо змагатися (в колористиці, влучності деталей, реалістичній соковитості описів) з тими, кому довелось пережити страхіття Гулагу. Він поставив собі на меті інше: дати синтез, узагальнене викриття кореневого зла імперсько-тоталітарного режиму — його ворожості всьому людяному, талановитому, національно-своєрідному.

Як керівник СПУ (з 1986 р.), Ю. Мушкетик сприяв пробудженню письменницької маси, організації й налагодженню діяльності Товариства української мови ім. Тараса Шевченка та Руху. Сам часто виступає з патріотичними статтями. Довгорічна робота над історичними творами, відповідно й добра обізнаність з історичним матеріалом дають йому змогу висвітлювати глибоко й переконливо порушувані проблеми.

Але хоч би якою яскравою була письменникова публіцистика чи й громадська діяльність, головним для нього залишаються художні твори. Показово, що ще на початку 70-х років, коли в Україні розгортався масований антинаціонально-репресивний наступ, Ю. Мушкетик береться за роботу (перший варіант твору датовано: 1970—1974) над одним із найзначніших своїх історико-патріотичних романів — «Яса». Звісно, за тодішніх умов такий твір не міг з'явитися друком. Він був опублікований уперше аж 1987 р. А за три роки видавництво «Дніпро» випустило його друге, значно дороблене, видання.

Винесене в заголовок роману старовинне українське слово «яса» мало передати, донести в собі неабияку складність, багатоликість і надзвичайну суперечливість одного з найдраматичніших періодів історії України, який недарма був названий видатними нашими істориками Великою Руїною.

Адже тодішнє протиборство поміж Росією, Польщею і Туреччиною з її васальним кримським ханом так боляче і так тяжко позначалось на Україні. Як і недостатня об'єднаність українського народу, недостатня згуртованість перед лицем загарбницьких нападів на нього користолюбних сусідів, як і той розбрат, що почався після смерті Богдана Хмельницького.

Ще гостріше ці проблеми поставив письменник у романі «На брата брат» (1995), давши чи не вперше в нашій літературі об'єктивно-історичний образ гетьмана Івана Виговського.

Та романи водночас і художньо звеличують рятівників України, і образно-аналітично розкривають, філософськи осмислюють історичну значущість їхньої боротьби, життя-подвигу, підносять їхній істинний (не замішаний ні на меркантильності, ні на марнославстві) патріотизм, їхню справжню любов до України... І попереджують, закликають вчитися в історії.