Творчість Бориса Нечерди

Борис Андрійович Нечерда народився 11 липня 1939 р. у с. Ярешки Андрушівського району на Житомирщині в родині залізничника. Закінчив Одеський інститут інженерів морського флоту, працював у редакції обласної молодіжної газети, відповідальним секретарем Одеської організації Спілки письменників України. 1963 р. у видавництві «Маяк» побачила світ його перша збірка з символічною назвою «Материк». Вона була суголосною рокам «відлиги», що подарували суспільству стільки надій та ентузіазму, народили «естрадну» поезію й надовго прикували до неї увагу найширшого загалу. Уже тут поряд із захопленими вигуками й романтичними інтонаціями, характерними для цього поетичного покоління, зазвучали й суто індивідуальні мотиви Бориса Нечерди, які увиразнилися в наступній книжці — збірці поем «Лада» (1965). Він поет на диво сповідальний, запальний і в тій сповіді безжальний до себе.

Позбуваюсь дрібниць,
напівнатяків модних,
обережностей — чистих...
Учорашній мій стид,
учорашній мій мотлох,
а не дасть мені спокою більш,
а не дасть!

Так, Нечерда «шістдесятник» і за духовним досвідом, і за ладом мислення. Він не був серед них законодавцем мод, як, скажімо, І. Драч або М. Вінграновський, але й ніколи не був їхнім епігоном. Мав свій шлях, свою, сказати б, творчу автономію, як мали її В. Базилевський, Р. Кудлик, П. Скунць, Л. Талалай, Р. Третьяков, що не загубилися в цьому талановитому поколінні.

Б. Нечерда жадібно шукає в собі точку душевної рівноваги і не знаходить її. З гулом, гуркотом і скреготом летить крізь душу його ліричного героя тривожна епоха, в якій так важко відшукати острівець спокою й тиші, прихисток од тривог. Його поетичний світ вельми залюднений. На кожному кроці — обличчя, обличчя... Тут і спрацьована сільська жінка, і бідовий таксист, морський еколог і міліціонер, сержант і йог, кіношник і здекласований елемент. Тут дуже багато жінок, починаючи від задумливої й небагатослівної матері й закінчуючи загадковою грузинкою у білому светрі. Образ матері з'являється в Нечерди у віршах і поемах всіх періодів. Завжди наїжачений на слова чийогось докору, постійно готовий до рішучої відсічі на чиєсь повчання, навіть до нищівних глузів з приводу набридливого менторства, ліричний герой поеми Нечерди «Удвох із матір'ю» розкривається душею назустріч м'якому маминому докорові й вслухається в те відлуння, яке викликають у ньому її слова:

Сміюсь і плачу на додачу.
Кришу тремтячі сірники.
Якщо в собі чого й не втрачу —
єдино
мамі
завдяки.
І вільно сльози віділлються.
Знайдеться в тому свій резон,
Отак живу — в осерді людства —
удвох із матір'ю,
разом.

Нерідко в його віршах (70 — поч. 80-х років) з'являється дивовижно екзотичний матеріал («Овеха майстрада», «Велогонка у Римі», «Заратустра» та ін.), що пояснюється, зокрема, намаганням сказати щось про нашу дійсність, оперуючи фактами з життя інших країн.

Уже від перших літературних кроків Нечерда показав себе справжнім ліриком. В нього все дуже особисте: природа, соціальний клімат, інтимні почуття — тісно пов'язані, переплетені між собою, і виокремити з його віршів «чисті» тематичні острови буває просто неможливо.

Поет зазнав складної творчої еволюції. Він належить до того рідкісного типу авторів, яким однаково близька і акцентна, і непрограмована поезія. Він успішно поєднує різні стильові манери: химерний гротеск і «чистий» ліризм, викличну прозаїзацію, власне, «депоетизацію» поезії і сувору канонічність сонетної форми, йому однаково близькі балада з її динамічно розвиненою фабулою і повільний плин медитації. Але в усіх випадках він тяжіє до складної метафорики, майже скрізь відчуваємо екстатичну напруженість авторського почуття. У його текстах органічно співіснують різні лексичні шари, діалектизми й техніцизми.

Вже ранній Нечерда облюбував жанр поеми. Друга його збірка «Лада» (1965) складена з трьох поем. Усі вони мають примхливо мозаїчну композицію, оригінальний строфічний малюнок і часті «переключання швидкостей» ритму. Охоче вдається автор до колажних прийомів, поєднуючи в тексті поезію з прозою, фрагментами документів і цитаціями з фольклору. І мабуть, найпоказовішою в цьому розумінні може бути «Лада».

Така стилістика багатьох дратувала. Уже давно було узаконено й покрито хрестоматійним глянцем усі новації Драча й Вінграновського, а Нечерда все ще фігурував у деяких статтях як поет, що ніяк не може подолати в собі хвороби літературної молодості чи не хоче ставати «респектабельним». І тільки покоління молодих, що з'явилося на зламі 70—80-х, відвернуло від нього увагу рідних зоїлів. Нечерда зник навіть із «обойм», хоча книжки його — рідше, ніж у багатьох інших, — але виходили. Після «Лади» були «Барельєфи» (1967), «Літак у краплі бурштину» (1972), «Танець під дощем» (1978), «Вежа» (1980), «Удвох із матір'ю» (1983), «Поезії» (1984) та «Лірика» (1989). За двадцять вісім років після дебюту — це не так багато.

В одній зі статей якось писалося таке: «Лише зіткнувшися з своєю мрією про свободу, покоління «шістдесятників» нарешті здобуло той статус, з яким воно вічно загравало, — стало втраченим поколінням». Ця ефектна фраза не позбавлена сенсу для багатьох творчих біографій. Бо ж такими офіціозно-казенними бачаться сьогодні деякі з учорашніх «напівлівих» чи й навіть «лівих» поетів, які, зрештою, стали трубадурами т. зв. соціалізму, його сліпими апологетами. Нечерда вистояв перед подібними спокусами, хоча серед «заглавних» образів у нього напочатку були і «червоний прапор», що «годиться тільки на поступ», і «Інтернаціонал», і Ленін, і Жовтень. Проте цей обов'язковий свого часу «антураж» насправді й тоді нічого не значив для емоційно напруженого, розумного, іронічного лірика Бориса Нечерди.

Він завжди «пильнував душу». Тому зі спокійною совістю міг озирнутися назад і без почуття ніяковості дивитися вперед.