Творчість Леоніда Первомайського

Леонід Первомайський (Гуревич) народився в Костянтинограді (тепер Красноград) на Полтавщині в родині ремісника-палітурника. Вчився в початковій школі, трохи в гімназії, потім у радянській семирічці, однак бурхливий пореволюційний час, розруха, нестатки в сім'ї не сприяли подальшому навчанню, — високоосвіченою, ерудованою людиною він став, оволодіваючи знаннями самотужки й уперто. У шістнадцять літ він їде до Лубен, де й починає трудову діяльність (працює робітником на цукроварні, завідує бібліотекою Будинку селянина, секретарює в редакції «Червоної Лубенщини»). Тут-таки починає писати.

1926 р. Первомайський переїздить до Харкова, де поринає в літературне життя. Він входить до письменницьких угруповань «Молодняк» і ВУСПП, його вірші часто публікуються в періодиці, оповідання й повісті (а в цей час він відчутно тяжіє до прози) виходять друком окремими невеличкими книжечками («Комса», 1927, оповідання «В дев'ятнадцятий рік», «Григор» та ін.), пробує себе в драматургії (незначної художньої вартості п'єси «Коммольці» й «Невідомі солдати», трагедія у віршах «Ваграмова ніч», 1933, народна драма «Олекса Довбуш», заснована на фольклорних джерелах).

І все ж справжнім покликанням Л. Первомайського є поезія. Саме в ліриці він зміг найповніше виявити властиву йому гостроту емоційного сприймання дійсності, ту дедалі наростаючу схильність до самоаналізу й чутливість до драматичних колізій віку, які становили морально-психологічну домінанту його творчої особистості.

Ранні поетичні твори, опубліковані в періодиці, відбили характерні риси тогочасної поезії — експресивність, «репортажність», схильність до маршових ритмів, ламаного рядка. У багатьох із них відчувається вплив конструктивізму. Цим усім позначені і його перші збірки — «Терпкі яблука» (1929), «Промова на VIII з'їзді ЛКСМУ» (1931), «Героїчні балади» (1932), «Моя весела молодість», «Пролог до гори» (1933).

Про еволюцію світосприймання Первомайського дають наочне уявлення дві його збірки, що увібрали в себе фактично все краще з його поетичного доробку цілого десятиліття — «Лірика. 1927—1934» (1935) і «Нова лірика. 1934—1937» (1937). Наростає потяг до класичного вірша, змінюється інтонаційний лад творів — від піднесеного, ораторського до розмовного, роздумливого. Світ немовби набуває властивої йому конкретності, до предмета, явища повертається їхній справжній зміст і їхні ж властивості. Це особливо помітно в пейзажах:

Блакитна Рось, душі жива волога,
До диких скель і берегів крутих
В травневий день дійшла моя дорога,
І серця шум причаєно затих.

Збірка «Барвінковий світ» (1940), де вміщена цитована поезія, слушно вважається вищим досягненням довоєнної творчості Л. Первомайського.

З перших днів війни Л. Первомайський — у діючій армії на посаді військового кореспондента — спочатку радіомовлення Південно-Західного фронту, а з березня 1943 р. — газети «Правда». Слід одразу підкреслити, що в його фронтових віршах не було й грана того бездумного оптимізму, на який спрямовувала літературу офіційна пропаганда. Тут дістала високохудожнє втілення схильність Л. Первомайського до трагедійних конфліктів і драматичних ситуацій, його здатність до сильних переживань і «струсів» душі:

О, як бринить в дротах похмурий спів,
Як налітає вітер щохвилинно,
Як сонце падає на темний пруг степів,
За край землі твоєї, Україно!

Ця мить прощання з Україною відгукнулася болем і в інших віршах поета 1941 р. — «Я зростав на оцій неспокійній веселій землі», «Шляхи», «На Полтавщині», — узагальнене поняття патріотизму розкривається в них своїм суто людським змістом, як любов до землі, де людина народилась і зросла, де пізнала кохання і радість єднання з рідною природою і яку готова боронити власним життям.

Під час війни Первомайським написано чимало ліро-епічних творів («Подвиг», «День народження», «Солов'ї», «Микола Шляховий», «Під Києвом», «Квітень»). І все ж саме в ліриці найглибше розкрилася людська душа в її сприйнятті реалій тогочасної дійсності.

Метафорика багатьох віршів того часу тісно пов'язана з українською фольклорною традицією, з символами, здавна закоріненими в народній свідомості. Серед цих творів найвідомішою лишається «Пісенька» 1942 р.

У поетичному доробку Л. Первомайського воєнного періоду є чимало творів, написаних і в іншій, не трагедійній тональності, де драматична колізія тільки створює тло, на якому особливо виразно й яскраво проступають притаманні українському народові життєлюбство й душевна бадьорість, які, буває, виявляються в схильності до гумору, доброго жарту — незважаючи на обставини, а часом і всупереч їм.

Із наближенням Перемоги в його поезію входять нові мотиви, і головним із них стає мотив торжества життя в усьому багатстві його проявів. І якщо спочатку ці вірші ще були позначені певною декларативністю, то щодалі вони набували рис філософсько-екзистенціального осмислення буття. Це розкривається в особливій увазі до прекрасного предметного світу, до природи, у палкому бажанні жити, щоб радіти з усього, що дано в цьому світі людині, бо «немає кращого в житті понад життя саме...» (цикл «Зелений дім», вірш «Життя» та ін.).

Досвід, набутий на війні, визначає подальшу творчість Л. Первомайського, її гуманістичну спрямованість. Загострюється чутливість поета до людських страждань, посилюється інтерес до тих психологічних процесів, що духовно підносять людину. Поезії повоєнного часу, оповідання, зібрані в книжках «Материн солодкий хліб» (1960), «Замість віршів про кохання» (1962), відбивають сучасність не так у її фактичних, ситуаційних виявах, як у морально-психологічних вимірах.

Світобачення митця виразно виявляється в цілісній морально-філософській концепції роману «Дикий мед» (1963). Цей твір цікавий насамперед глибинним проникненням у внутрішній світ людини. Розповідаючи про долі героїв, відтворюючи їхню поведінку в різноманітних ситуаціях, показуючи духовну еволюцію, спричинену суворими випробуваннями воєнного лихоліття, Первомайський намагався ставити корінні питання людського буття: в чому полягає призначення людини на землі? Що таке щастя? обов'язок? совість? Де проходить межа, що розділяє два поняття — «бути людиною» і «здаватись людиною»?

Ці питання в тій чи іншій формі постають перед усіма його героями. Іноді свою відповідь на них людина дає вже першим свідомим кроком у житті, як генерал Костецький з його культом совісті, і тоді вся подальша її поведінка природно і мовби без зусиль визначається цієї відповіддю; це — щасливий варіант долі, хоч би якою важкою вона була. Однак частіше людина довго й важко йде до самої себе, до усвідомлення свого місця в житті. Процес виростання людини буденної на людину духовно багату письменник простежує на долі Варвари Княжич, головної героїні роману.

Досвід роботи над морально-філософською прозою (тут слід згадати й повість «Чорний брід») помітно сприяв посиленню філософського начала в ліричній творчості Первомайського 60-х — початку 70-х років. Власне, в його поезії цього періоду переважає та ж таки проблематика: людина і її розуміння щастя, обов'язку, совісті, справедливості; це можна бачити і в збірці «Спомин про блискавку», і в книжках «Уроки поезії» (1968), «Древо пізнання» (1971), «Вчора і завтра» (1974). Але в останніх трьох збірках, осмислюючи моральні й філософські проблеми, поет виходить на вищі орбіти, охоплює зором ширший простір землі й душі людської.

Невже цей світ існує поза мною
І не залежить від моїх зусиль?
Невже я тільки порошина темна
У вихорі скороминущих літ?

Людина мусить діяти, щоб побороти зло, — в цьому її покликання, яке треба реалізувати в межах відведеного їй часу. Наближається час підведення підсумків — ця думка болючим нервом проходить крізь його трикнижжя, вимагаючи від нього звіту — як людини і як поета.

Оцінюючи своє життя, Первомайський головним критерієм оцінки знову ж таки (як і в романі «Дикий мед») обирає совість, яка стає для нього засобом морального очищення й покаяння. Таким чесним покаянням, навіяним власним досвідом, у якому були й помилки і прогрішення, є один із найінтимніших віршів Первомайського — «Рани»:

То озивається в твоїй душі тепер
Все, чим перед людьми ти завинив у світі.
Від цих смертельних ран ти й досі не помер?
Він звичкою вже став, твій біль несамовитий?

На терезах совісті зважує поет і свою творчу діяльність. Роздуми Л. Первомайського про поезію, специфіку її впливу на людей, про майстерність художника народжують вірші глибокого ідейно-філософського звучання. У свідомості поета — як дрібки досвіду, як окремі спостереження в процесі роботи, як ретроспективно осмислювані відчуття, — поступово нагромаджується те, що в період написання книжок «Уроки поезії», «Древо пізнання», «Вчора і завтра» зцементується в одне ціле й підготує грунт для глибоких художніх прозрінь та філософських одкровень.

У чому ж полягає головний сенс роздумів поета над сутністю творчості? Мистецтво живиться думкою й чуттям художника, пульсує його кров'ю. Бо, творячи, він справді прагне,

Як річку в береги, укласти в твір
Кров, що, обливши мозок, б'ється в жилах...

Але є в цих книжках своя, власне авторська тема, що її можна визначити як життя — смерть — безсмертя. І якщо в перших підходах до неї поет розглядає її ще з філософською відстороненістю («Є сили смерті й сили сотворіння...»), то в подальшому передчуття власної смерті вносить у його поезії потрясаючу інтимну сповідальність навічного розставання з життям («Спідометр», «Дихання», «Срібний автобус»).

Крім того, його перу належить роман у віршах «Молодість Брата» (1947), твори для дітей («Веселий сад» (1934), «Казка про Івана Голика» (1939), «Малим і найменшим» (1955), «Хлопчисько Онисько» (1956) та ін.). Активно виступав він у пресі з публіцистичними та літературно-критичними статтями. Вагомий внесок Л. Первомайського в розвиток перекладацького мистецтва (він звертався до творів Г. Гейне, Я. Неруди, Ш. Петефі, Фр. Війона, Лі Бо, О. Пушкіна). Великий резонанс мали його перекладні збірки «Слов'янські балади» (1946), «З глибини. Балади народів світу» (1960).